Світлана виринула з-під ковдри і, дражливо хіхікнувши, сховалася. Вадим вже хотів відповісти взаємністю, але вона, рвучко підхопившись, вмить розігнала йому залишки сновидіння.
– Вчора дзвонила мама, вони з татом напрошуються до нас в гості, – Світлана знову вкрилася з головою, в очікуванні негативної реакції на сказане.
Вадиму відразу стало не до пустощів. Він, пам’ятаючи першу зустріч з Катериною Семенівною, ніяковів навіть при згадці про цей невимушений фактаж.
– Мабуть з татом знову збираються тебе виховувати, але я тут причому? – Вадим почав нервувати.
– Якби не так, любий. Мама мене вже давно зарахувала до схиблених, а ось таткові чомусь приспічило поспілкуватися з тобою.
– То давай зустрінемося на нейтральній території. Замов столик десь у затишному містечку, та й повечеряємо разом, це трохи затушує матусині забаганки.
– Ні-ні. Тато прагне зустрічі на нашій території, де б ти почував себе господарем. У нього є до тебе ділова пропозиція, яка саме – невідомо. Мама сказала – чоловіча розмова.
– Про що може бути у нас розмова, коли між нами нічого немає спільного, навіть на полювання у нього є своя компанія, а я взагалі чужа людина в вашій родині, чужа… Не про музику ж нам говорити, хоча тоді, на вечірці, не без іронії Ілля Антонович теж зарахував себе до числа музикантів, але заводських труб. Вони там грають у свої ігри, а людей з вулиці, таких як я, і на дух не підпускають до себе – вони промисловий істеблішмент.
– Ну, не скажи, мій тато не із чванливих, і в музиці, до речі, добре знається, правда уподобання у нього інші. Я думаю запросити їх на вихідний. В тебе ніяких немає справ?
Вадим не відповів, а лише на знак згоди махнув рукою і почав збиратися на роботу.
– Ти зі мною їдеш? Сашко буде о дев’ятій. Бажано, щоб ми сьогодні вдвох були в агентстві, у мене зустріч із замовником від Nestle, а я в дитячому харчуванні повний профан. Потрібно буде підібрати фаховий гурт дизайнерів.
У вихідний день батьків біля дверей зустрічала Світлана, вона була по-святковому одягнена в рожеву квітасту сукню для коктейлю; вузеньку, майже дівочу талію, підкреслював широченький пасок, зона декольте була оздоблена стразами Сваровскі, а ще вдало нанесений макіяж підкреслював її беззаперечне задоволення життям. Вона вимушена була перед батьками ховати свою слабкість і особисті негаразди, щоб не давати мамі зайвого приводу докоряти їй. Сережки і перстень, мамин подарунок на день народження, мав означати її глибоку повагу до батьків.
Квартира враз наповнилася жіночим гомоном. Вадим тримав у руках щотижневик «Дзеркало тижня», вдаючи, що читає газету, а сам напружено думав про майбутню розмову з Іллею Антоновичем. В принципі він ще з попередньої зустрічі не відчував до себе негативного ставлення татка Світлани, а тому і сьогодні мав змогу розраховувати на прихильність та чоловічу солідарність. Катерина Семенівна мигцем заскочила до вітальні, окинула Вадима прискіпливим поглядом, видавила з себе «добридень» і сховалася за дверима. Ілля Антонович навпаки – зайшов поважно, гладенько поголене обличчя випромінювало доброзичливу посмішку. Вадим поспішно відклав газету і підвівся назустріч. Чоловіки тепло привіталися.
– Що там новенького пишуть у «Дзеркалі»? я останній номер ще й в руках не тримав.
По інтонації голосу Вадим зрозумів, Ілля Антонович прийшов з добрими намірами, а тому швидко заспокоївся і розмова між чоловіками пішла у потрібному для Іллі Антоновича руслі. Вони зацікавлено перекинулися останніми новинами, кожний для себе відшукуючи точку опори. Вадим в політиці знався мало, а тому його більше цікавили приземлені теми журналістських розслідувань корупційних зв’язків.
– Ось читаю про якогось газового монополіста «РосУкрЕнерго» – нібито і добру справу роблять, бісові душі, а попахкує криміналом. Незрозуміло де реєстровано підприємство, прізвища акціонерів покриті таємницею, а саме головне – ціна газу рахується не економічно обґрунтованими показниками, а політичною волею якихось сірих кардиналів.
– А-а… звичайні мильні бульбашки журналістів, їм теж їсти хочеться, от завжди й шукають чорну кішку в темній кімнаті, – Ілля Антонович зневажливо махнув рукою.
Йому, очевидно, ця тема розмови була не до вподоби. Будучи професійним урядовцем з чималеньким стажем, він навчився завжди уникати в розмовах гострих соціально-значимих тем, бо саме він і був частиною того механізму, закритого від сторонніх очей, що й створював поживне середовище для проноз журналістів.
Світлана подала чоловікам каву.
– Вам не скучно без нас? – вона прискіпливо глянула в очі Вадиму, потім перевела погляд на тата, але так і не відчувши тонусу бесіди залишила чоловіків наодинці.
Жінки копошилися на кухні, цокотіли посудом, забалакуючи одна одну своїм, жіночим, наболілим.
– Поміж людей пішов слух, що «Крила» готуються до злету? – Ілля Антонович попав прямісінько в яблучко. Вадим задоволено посміхнувся.
– Ось, вирішили труснути сивиною, а що вийде – подивимося. Хоч і кажуть, що в одну і ту ж саму воду війти неможливо, але й бажання – гірше неволі.
На кухні зчинився гучний жіночий репет.
– Ви вбивці!!! Вбивці! – несамовито волала Катерина Семенівна. Вона заскочила до чоловіків у вітальню і ледь не кинулася з кулаками на Вадима. Ілля Антонович від несподіванки отетерів.
– Катрусю, що сталося? – нарешті нерішуче запитав він.
– Персик… Котика, якого я їй подарувала, вже немає. Іллюша, вони його вбили…
Катерина Семенівна була у відчаї, в неї сльози котилися по щоках.
– Боже мій! А що ж сталося? – Ілля Антонович поглянув на Вадима.
– Я не винен, – Вадима ніби обкотили холодною водою, – кіт просто сказився і став справжнісіньким хижаком, навіть покусав Світлану, отже лікар і рекомендував приспати.
– Вбивці, справжнісінькі вбивці! – причитала Катерина Семенівна.
– Ну, досить репетувати. Якщо сказився, то,.. що тут поробиш – таке життя... Іди на кухню до Свєтки, а нам з Вадимом ще треба трохи побалакати.
Недопита кава вичахла і вони сьорбали холодний напій.
– Мені, банкір, Сьомкін Аркадій Борисович, хвалив тебе, – порушив мовчазну паузу Ілля Антонович. Ти пам’ятаєш його? Ілля Антонович з хитринкою примружив очі, бо добре знав його дочку, Людмилу, яка від імені банку давала замовлення на рекламу, вона й характеризувала Вадима, як надійного партнера і привабливого чоловіка. – Вдало розроблена вашим агентством маркетингова комунікація по валютному кредитуванню населення пішла в народ, гроші почали працювати. Браво, музиканте!
Ілля Антонович по-товариськи плеснув Вадима по плечу.
– Знаєш друже – музика, то для душі, а бізнес – для матеріалізації бажань.
Він дивився на коштовний хронометр, що виблискував на зап’ясті у Вадима.
– Ми з Катериною Семенівною сподіваємося, що ви не забаритеся з весіллям, а тому я хочу тобі, як майбутньому члену нашої родини, запропонувати ще один дуже вигідний бізнес, – Ілля Антонович шукав емоції на обличчі Вадима.
– Так-так, я уважно слухаю.
– Хочу щоб ти мене вірно зрозумів: «Порціон» це так – не чоловіча справа і серйозних прибутків там не отримаєш. Я купив агентство лише для того, щоб Світлана змогла реалізувати себе як бізнес-вумен, зараз так модно в публічному середовищі, але після ваших заручин, я вирішив підняти на більш високий щабель твій статус, ти маєш ввійти до нашого кола не як випадкова людина з вулиці, а як солідний бізнесмен – такі наші правила. Ми деякий час придивлялися до тебе (кого це «ми» він мав на увазі? – подумав Вадим) і прийшли до висновку, особливо після вдало розробленого рекламного продукту для банку, що ти заслуговуєш повної довіри, щоб заснувати, а в подальшому можливо й очолити, набагато потужнішу фірму: наприклад – офшорну клірингову компанію.
Після такого довгого монологу Ілля Антонович, ніби втомившись змовк, чекаючи відповідної реакції. Вадим сидів ошелешений неочікуваною пропозицією.
– Я навіть не знаю, що вам відповісти… Звичайно, я вам дякую за довіру. Але… ж, що я кумекаю в клірингу?.. Та й бізнес, в прямому розумінні, для мене має другорядне значення. Я знову хочу реалізувати себе в музиці, ми зі старими друзями вирішили реанімувати наш гурт «Сталеві крила», вже напрацювали репертуар, хочемо запалити свою, нову зірку на музичному небосхилі.
Вадим хвилювався, очі його світилися від однієї лише думки про натовп прихильників, що рвуться, як навіжені, аби лиш пальцем доторкнутися до свого кумира.
– Ну й добре. «Сталеві крила» будуть гарним прикриттям для нашої спільної справи, – Ілля Антонович навмисне підвищив голос на слові «спільної». – Родинний бізнес має рости, а гроші, як відомо, не пахнуть. Однією музикою ситим не будеш, бо шоу бізнес надзвичайно хлипкий і не прогнозований – сьогодні ви на вершині слави, а завтра… Ти мене розумієш? Вадим мовчав. – Я не можу залишити вас без надійної страховки. «Порціон» живий доки отримує замовлення від моїх друзів, але в світі немає нічого постійного – все тече, все змінюється. Своїм переконливим твердим голосом Ілля Антонович ніби забивав цвяхи в голову Вадима.
– Вибачте, – зніяковіло заперечив Вадим, – але я навіть не знаю, що таке кліринг в решті-решт… Та й на які кошти я маю розвернути цей бізнес, в мене за душею ні копійки вільної немає! – Вадим помітно нервував.
– О, ти розумна людина, я це помітив відразу. Ілля Антонович, як досвідчений психолог відчув, що лід почав танути. – В наш складний час, любий друже, вірну і розважливу людину знайти складніше ніж гроші, – Ілля Антонович заговорив по-філософськи, – а всілякі там фінансисткі терміни накштал кліринг, банкінг, консалтинг, і таке інше придумано людьми, щоб лякати дурнів, а насправді ця вся термінологія відноситься до механізму гігантської світової грошової мийки. В сучасному світі фінансова система збудована не згідно Марксисткій формулі «товар – гроші – товар», що виникла на зорі капіталізму, а в уродливій формі пост капіталістичного періоду, коли самі гроші стали товаром.
Вадим відчував себе учнем економічного факультету.
– Кліринг – це форма розрахунку шляхом заліку взаємних вимог і зобов’язань, але для чого тобі вдаватися в дрібниці – справжнім фінансистом треба народитися, а ти будеш лише засновником фірми, її номінальним власником. Ілля Антонович зрозумів, що Вадим впадає в прострацію: настав час вплинути на підсвідомість. – Ми, через відповідні структури, тебе перевірили – ти чистий, а це головне; ти публічна людина – відомий музикант, директор чималенької рекламної агенції, отже тобі нічого не заважає відкрити бізнес-візу до шенгенської зони і там, знайшовши затишне містечко, заснувати справу із чистої сторінки, уникнувши прискіпливого ока фінансової поліції. До речі, в тебе як з англійським?
– На базі шкільної програми, – зніяковіло відповів Вадим. – Я не розумію механізму цієї нової для мене справи. Я… я… не готовий… Мені потрібно подумати, зібратися з думками, порадитися з Світланою…
– Тобі непотрібно ні над чим замислюватися, в нас є люди які про все подбають. Тобі лишається відкрити візу і вилетіти до Брюсселю. Там тебе зустріне Павлуша, введе в діло і познайомить з потрібною людиною, яка й буде твоїм особистим фінансистом. Потім ти візьмеш квиток на Род-Таун, це Британські Віргінські Острови, там, разом з фінансистом зареєструєш на себе клірингову компанію – назву підбере фінансист. Все так просто, ти згоден?
Ці останні слова прозвучали так переконливо, що Вадим, не задумуючись, махнув головою в знак згоди.
– Ну і добре, – Ілля Антонович потирав долоні від задоволення. – З кожної прокачаної через компанію суми коштів ти особисто матимеш стабільні десять відсотків, як засновник і власник компанії. Повір, це будуть достойні суми. Ви, удвох зі Світланою, будете повністю матеріально забезпечені, а ти розправляй свої «Крила» і, вперед – до зірок. З від’їздом не барись, золоту картку банку «Інкомкредит» отримаєш завтра.
В кімнату нерішуче увійшла Світлана, вона питливе дивилася на чоловіків намагаючись вловити їх настрій, але не знаючи суті розмови лише лагідно промовила:
– Обід готовий, запрошуємо до столу.
