Людина нічого не забуває. Людина не може пригадати так, як сталось насправді. Науковці схиблені. Це – факт. Але не парадокс.
Людина не пам’ятає повністю тому, що краще не звертати уваги на деякі речі. Наприклад - а скільки років сусідчиному коту? Десять? Двадцять? Ще більше? Це три різні Мурчики, однаково чорні, з білими лапками? Чи це той самий кіт? Скільки років самій сусідці? Але сусідка шарудить за стінкою, Мурчик гепається з ліжка на підлогу, то їх життя.
А от чий саме портрет висів на стінці в діда? А всі кажуть, що там був килим з червоними квітами. Там був килим. Там не було килима. Гравюра на дереві - Махно. Малюнок олійними фарбами – Леся Українка.
Краще не згадувати, з ким грався смугастий кіт , заляпуючи їх кров’ю увесь стіл на кухні. Краще не чути їх криків.
Але дехто пам’ятає усе. І таким людям виписують препарати з червоного бланку та вважають недієздатними. Препарати іноді допомагають. Але краще не дивитись в білі очі. Блимнути. Забути крихітку того, що знати не треба.
