Шофер увімкнув музику. Ритм барабанів під забійне соло гітари мелодії «Спалених мостів» змусили Вадима і Світлану на мить втратити відчуття часу, вони лише здивовано перезирнулися. Вадим навіть якось оціпенів, здвинув плечима і зніяковіло запитав Сашка:
– А що, хіба молодь зараз слухає вчорашню музику?
– Ви про «Сталеві крила»? Не подобається? То я вимкну…
– Ні-ні, хай грає. Мені дивно, що ти слухаєш рок. Здається зараз інша музика в моді. А «Спалені мости» занадто розбурхує почуття, рок застарів, відразу відчуваєш себе в минулому сторіччі.
– Це музика мого старшого брата, я на ній виріс, а реп і попсу на дух не переношу. Я так рахую: краще, вже все написане і виконане, нам же, зараз залишається лише слухати і насолоджуватися класикою. Ваші уподобання мені поки що невідомі, кажіть, що слухаєте ви, в мене гарна фонотека. «Сталеві крила» – це, звісно, не «Led Zeppelin», а гітарист Янек з «Крил» не Джіммі Пейдж, але й наш хард-рок чіпляє за живе. Від важкого гітарного драйву «Крил» злітаєш на сьоме небо. Сашко, в ритмі музики, завзято хитав головою.
– Он як!? Дивно, дуже дивно чути від сучасної молоді таку прихильність до рок-музики.
– Шеф, це ж музична класика. А без знання класики, хіба можливо чогось досягти в житті?! В нас родина музикальна: мама співає в народному хорі, тато баяніст, а я… ілюзіоніст…
– А ти, що, теж музикант?
– Я?.. я халявщик, сказала мама, – Сашко засміявся. – Музикальну школу закінчив та й умив руки, зловживаю вокалом в одному із молодіжних ансамблів, на дискотеках копіюю відомі голоси. Я теж співаю «Спалені мости», але там занадто складне аранжування, духу не вистачає витягти…
Світлана сиділа немов зачарована і лише усміхалася з хлопчачого одкровення.
– Ти кажеш, що твій брат є палким прихильником важкої музики?
– Авжеж. В нього є навіть колекція афіш «Сталевих крил», там їх забійний гурт у всій своїй красі. Жалкую, що група розпалася. На гребні ще тримається вокаліст, Манюній, Орест, так, по кабакам лабухом заробляє на життя.
– А Янек де зараз, не знаєш?
– Казали, що з Сержем, басистом, «капусту» десь косять у Штатах. В дев’яності багатьом музикам життя на горло наступило.
– Янек, це ж здається його сценічний псевдонім. А яке його справжнє ім’я, тобі відомо?
– Ще б пак! Вадим Білоцер… Сашко ніби захлинувся. Він спішно перестроївся в крайній правий ряд і різко натиснув на гальма.
– Шеф! Це що, правда? Чи ви тезки? О! Мама мія, – Сашко луснув себе долонею по голові. Так у вас і зачіска не змінилася! – він дивився на Вадима, як на пришельця з потойбічного світу. – А я ще спершу подумав: «Шеф на рокера схожий». Ну-у, діла-а-а… Вибачте, що не признав відразу. Сашко сидів спантеличений.
– Ладно, не переймайся. Се ля ві, як кажуть французи.
До самого під’їзду Сашко їхав мовчки, лише раз-по-раз зирив у дзеркало, милуючись такою колоритною парочкою.
Світлана, після лікарні, якось принишкла, гріх було сказати що надломилася, вірніше – подорослішала, стала більш розважливою; прискіпливі люди сказали б – обабилась. Вадим все частіше став допізна затримуватись на репетиціях, вони, там з Гариком, дійсно вирішили відродити «Крила» і той піднесений настрій з яким Вадим повертався додому її став бентежити. Вона спіймала себе на думці, що ревнує його навіть до музики. Світлана, подовгу сидячи перед дзеркалом, приглядалася до свого обличчя, ніби відшукуючи на бездоганно полірованій шкірі ознаки того, від чого кожна жінка жахається навіть у вісні, але так і не знайшовши навіть натяку на зморшку, навіть у тих місцях де вони мали бути природними, вона ніжно пасувала пучками пальців щічки доки вони рожевіли, від чого сторонній міг би сказати: «Жіночка – кров з молоком». Часом на неї із дзеркала, як з потойбічного світу, дивилося зовсім молодесеньке зухвале обличчя бой-дівчини із зграї золотої молоді, що не відчуваючи землі під ногами неслася по життю, безапеляційно вірячи в його нескінченність. «Сера?!» – здивовано питала вона у дзеркала, і мана зникала, а на неї вже дивилися стурбовані засмучені очі жінки. «Невже щастя в тому, щоб ось так, занурившись в рутину повсякденного сімейного життя, коротати дні з чоловіком, котрий ділить її з музикою; чекати його вечорами з репетицій, ревнувати і не сміти нічому заперечити, бо сама впустила його в своє серце, попри його волі» – картала вона себе невеселими думками. Вона, з часом, стала не такою гарячою коханкою, як раніше, і це відразу ж позначилося на їх відносинах з Вадимом. Він, по своїй чоловічій вдачі, не міг одразу зрозуміти душевного стану подруги і був все таким же хвацьким до жіночого тіла, як і раніше, що іноді ставало причиною дрібних любовних сварок, які, в решті-решт, закінчувалися черговою його перемогою, бо він і уявити собі не міг, що для жінки важливим є не лише тілесні насолоди, а й звичайнісінькі поцілунки, пестощі, лагідне слово від коханого чоловіка, його повсякчасна турбота навіть у дрібницях, щоб відчувати себе, як за кам’яною стіною.
Вона кохала цього чоловіка якоюсь несамовитою любов’ю, не відчуваючи, що її любов поволі переросла в пристрасть залежності від його примх. Вона перетворилася на звичайнісінький інструмент в його руках, лише для задоволення непомірних любовних втіх. В порівнянні з Йоганном, самовпевненим і пунктуальним, навіть в інтимних стосунках, Вадим був легковажним чоловіком, здібним на необдумані вчинки, але під її тиском – завжди був поступливим і некатегоричним. Йоганн же навпаки – завжди брав верх, підкреслюючи своє чоловіче кредо, Йоганну вона поступалася, і їй було інколи ніяково, незатишно, особливо на світських вечірках дипломатів, куди їх частенько запрошували, він же, як офіційна особа, ставав тоді справжнім снобом.
Світлана почувалася щасливою і нещасною водночас, так іноді відбувається з жінками саме в той час, коли нібито життя вдалося: поряд є і кохана людина, і сама реалізована в професії, і матеріально забезпечена, а ось чогось не вистачає; від того «чогось» щемить душа і сльози раз-по-раз зрошують ночами подушку, від того «чогось» вона завше здригається учувши дитячий плач, бо лише притискаючи до грудей дитину жінка відчуває своє основне призначення – бути матір’ю.
Як не дивно, а розмови про майбутнє весілля для Світлани були не на часі, вона вагалася з прийняттям останнього рішення відчуваючи мовчазний спротив Вадима, а тут ще й ця пригода з лікарнею, що зовсім не вписувалася в її плани. Вадим теж на весіллі не наполягав бо зовсім не відчував у цьому дійстві хоч якусь користь для себе. На чуже майно він не зазіхав, а тому й прискорювати події не було аж ніякого сенсу, його влаштовувало таке життя, без будь яких обов’язків і моральних втрат. Особисте життя він давно відпустив у вільне плавання. Про таких чоловіків, бувалі, могли б сказати: «На такому де сядеш, там і злізеш».
Але Вадим навіть і не підозрював, що на нього вже давно зробив ставку майбутній тесть. Іллі Антоновичу конче потрібна була своя людина для деяких, не зовсім легальних фінансових оборудок. Тому він і був таким категоричним по відношенню до Йоганна, іноземця-дипломата. «Два дипломата в родині – це занадто», – казав він дружині, Катерині Семенівні, коли та, не знаючи планів чоловіка, наполягала на заручинах доньки з Йоганном. Події в країні, та й в міністерстві зокрема, тиснули на нього так, що зволікати з вирішенням деяких делікатних справ вже було загрозливо для їх родинного благополуччя, і він вирішив умовити дружину відвідати молодих в їх оселі, для серйозної розмови з майбутнім зятем.
Вадим з репетиції повернувся за північ. Світлана, так і не зімкнувши очей, миттєво вискочила зі спальні йому на зустріч.
– Любий, так пізно, я хвилювалася. Чому ти не подзвонив?
– Думав ти спиш, не хотілося тебе турбувати. Вадим винувато посміхнувся знімаючи кросівки.
– Я зараз розігрію вечерю, а ти йди до ванної і прийми душ.
– Золотко, яка вечеря? Який душ? – він став рвучко знімати з себе одяг. – Друга година ночі! – кохатися і спати! Вадим схопив Світлану за талію і, вдаючи за любовним сценарієм злодія, зірвав з неї халат. Вона зойкнула.
– Пусти! Навіжений!! – намагалася вислизнути вона з його цупких рук. Вадим, збуджений запахом жіночого тіла, міцніше притис її до себе хапаючи зволоженими губами ще тепленькі соски грудей. Вона, від лоскотання, залилася істеричним сміхом. Потім він став її уявно, по-злодійськи душити вимагаючи золото, доки Світлана не захропіла від задухи. Прелюдія була бурхлива до божевілля, аж доки вони, обоє, відчувши надлишок тестостерону, забулися в любовному екстазі.
Ранком, кліпнувши очима, Вадим відразу глянув на годинник. Було без четверті вісім. О десятій годині в нього була домовленість на ділову зустріч з замовником рекламного продукту від компанії дитячого харчування «Nestle», часу ще було вдосталь, тому він, солодко позіхнувши, знову зімкнув повіки. Світлана спала, закутавшись в одіяло з головою, і лише ледь чутне сопіння виказувало її міцний безтурботний сон. Вадим по натурі був жайворонком, а тому проблем з вранішнім підйомом не мав, в нього ранком завше знаходився час на роздуми. На ум прийшли слова сказані Гариком після репетиції, вже пізно в вечорі, коли Манюній похапцем відспівавши репертуар побіг на таксі, бо в нього, в нічному клубі «Зорепад», була робота.
«Мені здається, що Манюній вже відпрацьований матеріал. Нам треба шукати іншого вокаліста серед молоді, такого, щоб був незаяложений кабацькими наспівами, якщо ми розраховуємо повернутися на велику сцену, «Крила» від цього матимуть лише зиск», – згадалися слова Гарика.
«Сашко!» – пронеслося в голові Вадима, – «треба пильніше придивитися до хлопця, прослухати його…»
