| © Михайло, 07-07-2020
|
Посиділи тоді таки добре, згадати приємно, хоч і смішно. Хлопці, такими ото філософами себе показали, та на такі високі теми завелися, мені за свою тупість трошки й соромно стало. Шуткую, звісно, але дійсно було цікаво. А особливо Назар, таким же ото святим виявився, просто дивитися було боляче.
- Ні - гарячкує, - та не можна, мужики, без цих намордників ходити!
- Ну то й ходи, - кажемо.
- Та що ж я один… Усім треба, хлопці. Народу ж повимирає через цю гидоту короновану...
- Ну то кисню буде більше. Хоч дурисвітів менше стане. А то ж так кожен і дивиться, як когось обшахрати.
- А про мене, - каже Суржик, - то за себе вже мені й байдуже… Ну то помру. Колива поїсте.
- Та ні - той же Назар, - їж його сам, мені печія від нього - Та й справа ж не в тобі, ти ж не себе захищаеш тим намордником!
- Ну а кого ж? На своєму ж писку мені його носити.
- Писок твій, але ж захищаєш ти інших цим намордником! Від свого вірусного дихання.
- Ну ти, знаєш, не дуже… Вірусного дихання. Ти шо мене, перевіряв на вірус? Он хлопці вже й не наллють тепер.
- Та наллємо - Валік каже, - тільки он там, хлопці, за два метри звідси, на пеньочку.
- Та дивіться, - кажу, - тільки ж в одноразовий стакан, та горлечком не торкайтесь...
Посміялись.
- Ні, - каже Суржик, - ну дійсно, так то й так. Життя воно взагалі пішло як на війні, і з цим вірусом, не знаєш коли влучить, і куди.
- Ну, куди - то вже всі знають, в легені влучає.
- А, - Суржик сміється, - ну то вже легше, хоч знаєш, по чому стукне. То я ж і говорю, не жизнь, а війна. На вулицю не вийди, з роботою та діньгами душать. Як наче не живемо, а виживаємо. До того дійшло, я чув, що є такі случаї, що хлопці, ну, з тих, що при грошах. або ж папка при грошах, навмисне устроюють такі гулянки з “руською рулєткою” з вірусом.
- Що за “руська рулєтка”?
- Та це колись ще в царській армії, кажуть, офіцери, чи гусари, чорт їх знає, коли гуляли, дудлили водяру царську, чи вино “хранцюзське”, то починали іноді грати в ту “руську рулєтку” Кожен у свій револьвер з барабанчиком заганяв у барабан один тільки патрон, потім прокручував, не глядючи, і стіляв собі у скроню. Що випаде - пусто трісне, чи куля.
- Ну й довго грали?
- До першого “виграшу”. Комусь голову рознесло, - ну все, треба “акт на спісаніє” складати.
- Ну, так а ці що роблять?
- А збираються на гульки десь на дачі у батька, чи в ресторані, і запрошують навмисне когось одного зараженого короною. Ну, що точно знають про нього. Гуляють, скидаються по тисячі, чи по скільки там… І потім перевіряються. Той, хто перший з них підхопить від того корону, заразиться, - йому вся каса йде. Усе, скільки скинулись.
- Тобто - пий-гуляй бо завтра помремо…
- “Кришатлева ча-ара, срібная кре-еш…” - затягнув Валька, і разом ми закінчили: “Пити чи не пи-ити все-е ж помреш”.
- Та й я б так… Чесно. А що? Померти боятися? А що залишилось? Усе життя труситися як…
- Та ні, хто ж каже, - говорю, скромненько так, - по тобі видно, що для тебе померти це як раку ногу відірвать. Ото ж, коли на Краснівці на ставку купалися, як ти з гиляки тієї у воду зірвався, - то так же ж дряпався, так за гілочки хапався, усе чисто листя обірвав. Видно було - ну не хоче чоловік жити, і хоч ти що…
Ми засміялися, згадавши. Наковтався він тоді води, аж і випить потім не хотів з нами, сидів як сич.
- Ну… То я машинально…
Ми від сміху аж полягали.
- Ну добре, з тими “відчайдухами” ясно, воно нещасне не тільки про людей, йому й самому себе не жалко.
- А тобі?
- Ну, я ж не Назар, я всього-навсього Павло. Я про весь народ думати не можу, мені хоч якось своє нюхало захистити.
- Ну от не дури, я ж серйозно.
- Якщо серйозно, мужики, то Назар - правий він, чи ні, - але таки правенький. Бо все від того залежить, як я бачу людей, хто навколо. Я вам простий приклад дам. От скільки в нас на дорогах людей вбивають, і тих пішоходів нещасних, і один одного на машинах? Чисто тобі війна. А чому? - чужі люди. А от уяви собі, їду я на своїй залізяці, і знаю, що ті, хто зараз переходять дорогу - це мої племінники з братом, той, хто їде попереду - дядько, по тротуару тітка з невісткою чимчикують, позаду - теща їде з сестрою, - от скажи мені, я б ганяв би, як я зараз ганяю, підрізав би, гудів би, як скажений?
- Еге, та ти природний лектор, Паша, такі приклади...
- Ні, серйозно. Якщо всі навколо - рідня, сім’я, ти їдеш собі тихенько, обережно, ще й радієш, що такий от я…
- Ну тещу, скажімо, ти все одно підрізав би…
- Е... скажімо..., але ж не до смертовбивства, як зараз у нас на дорогах.
- Ну то поки наш народ почне так один одного за рідню вважати, то жди. Ждаників не вистачить.
- Еге, Валік, в тебе патріотизм просто з усіх дірок лізе… Але ж якщо взагалі про людей говорити, то всі люди на землі знайомі один з одним через п’ять чи шість рукостискань. Є така теорія. Через п’ять чи шість знайомств. Тобто всі люди на землі - дійсно як одна компанія.
- А, так це ж чудово, а я й не знав. То було б добре знайти десь на Канарах якусь смуглявочку, нагадати їй, що ми теоретично вже знайомі, час би й до практики. От знайти б… як її, - канарку, чи як…
- Канарейку, - Пашка пирснув, ледь пивом не захлинувся...
А Валько продовжив, бючи його по спині: - Ага, та й поручкатися з нею гарненько, дня зо два… Не завадило б.
Стало в нашій компанії весело, забули вже, з чого й почали.
- Хлопці, - прочистивши горлянку, згадав Павло, - а з чого ми почали? Щось таке цікаве було…
- Та Назарчик до нашого сумління хотів добратися. Стукався-стукався, - не відчиняють.
- А що він там шукав?
- Та хотів довести, що намордники треба носити не щоб самим ту корону не підхопити, а щоб людей навколо не заразити. То ми так і не втовпились, як це.
- А що я вам скажу, - це дійсно не жарт. Мені, кажись, трошки дійшло, про що йдеться. Це й справді серйозна наука, - як носити маску не для себе, а для інших. Я, приміром, людина проста, я, знаєте, з простої Лелеківки, звідки мені знати, як носити маску, щоб інших не заразити. Чесно кажу. В школі такого не проходили, в технікумі також.
- А, ну то добре, - сказав Валік, сміючись Пашиним жартам та розливаючи останнє. - От безробіття настане, то й зайнятися б цим. Хай би, хто знає, - ну от Назарчук наш, - і розказав би нам, як це робити. Час буде для цього.
- А канарейка?
- Та нікуди не втече. І на неї часу вистачить. Часу на все вистачить, хлопці, от побачите. Он, уже Губак з Польщі повернувся, роботи там йому не стало, дзвонять зусюди, що трусяться, бо потроху все закривається. Чибрик з Ізраїлю вчора в Твітері розплакався, ну, вроді як перспективи роботи все менше. З Англії також. Так що…
- Так що канарка й сюди до тебе прилетить, тільки зерна підсип.
- Та ті канарейки може тільки на золоті зернята й клюють.
- Та де… І у них там усе застигне, туризм вже сохне, бобік здох. І взагалі… Так що прилетить смугляночка і на звичайне зерно.
- Ага, ну їдь зустрічати. От же ж… Як циган казав, “не сідай, бо спинку переломиш”...
Повставали, і Валік, збираючи посуд та викидаючи непотреб, казав, підсумовуючи: - Ну що, щоб не вийшло, як кажуть на брацьком язикє: “Началі за здравіе, а кончілі за упокой”, то давайте завершимо позитивом. От, наприклад, призначимо Назарчика нашого лектором курсів з альтруїзму. Народного альтруїзму. А що?
- Та ясно. Кращої кандидатури не знайдеш. Ну все, Назаре, чекаємо на розклад занять. Ти мій мейл знаєш.
Отак, жартома-жартома, а такі теми зачепили тоді, аж згадувать дивно. Отак живеш з людьми роками, і не знаєш, на що вони здатні.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
