Ти здаєшся мені таким дорослим, майже як мої тато з мамою, чи принаймні брат.
Мені личать дві косички, а ще – бантики, як у школі на перше вересня.
Я майже в усьому тебе слухаюсь, проте іноді перетворююсь на маленьку пустунку: миле дитя, яке ображається з півслова, а вже через кілька хвилин сяє від щастя у вигляді поцілунку в лоб.
Мій настрій то підстрибує вгору, то вниз, як дитяча гойдалка на майданчику. Але ти вмієш утримувати рівновагу, тож сидячи навпроти тебе, я впевнена, що все буде гаразд – я не впаду, не матиму синців і подряпин на колінах, як це бувало раніше.
Я обожнюю твої історії: ти вмієш пояснювати складні речі простою мовою, зрозумілою для всіх чомучок, отак, просто сидячи на лавці розкривати секрети світобудови і закони, за якими цей світ існує. У такі моменти я слухаю уважно, дивуючись, звідки ти знаєш все це. Але ж так, ти дорослий, а всі дорослі надзвичайно розумні.
Коли ми гуляємо на вулиці, підлаштовуюсь під твої широкі кроки.
Завжди тримаю тебе за руку, а ти – мене. Це потрібно, щоб не загубитись і не загубити.
2019 р.
