Найбільше Діну до вподоби сидіти біля озера. Милуватися, як над ним літають паперові літачки. А ще – чути, як шарудить очерет із газетних вирізок, коли здіймається вітерець.
Краєвид чарівний. Хтось взяв велетенські ножиці і нарізав із паперу траву. А замість піску насипав конфетті з діркопробивача.
Дін любив високо підкидувати договори жмені паперових клаптиків, а потім – підстрибувати і пританцьовувати, наче купаючись в осінньому листі чи то в пластівцях снігу. Хоча ні того, ні іншого не бачив за все своє життя жодного разу. І навіть не уявляв, як це.
Думки Діна перервав дивний шум у лісі. Від гудіння мотору гілки аж здригалися. А від голосів непроханих гостей Дін і сам почав тремтіти. Через кілька хвилин на берег, трощачи картонні дерева на своєму шляху, виїхала машина.
Спочатку двоє, що сиділи в ній, навіть не помітили тонесеньку фігуру, вирізану з аркуша паперу. Вони поралися біля машини. А коли звільнили її від обірваних гілок, роззирнулися навколо.
- Гей, що ти тут робиш, хлопче? – окликнув Діна один.
Відповіді не було. Із блідого хлопець зробився геть прозорим. Нажаханий сидів на колоді-сувої та не ворушився.
- Не зважай, – кинув інший. – Поїхали!
Дін розчепив пальці і підвівся лише тоді, коли перестав чути дирчання мотору. Підійшов до продірявленої тепер стіни лісу. І вперше побачив, як живуть інші.
Там, у кінці тунелю вони ходили туди-сюди, на вигляд заклопотані. Про щось гомоніли між собою. Поряд машини зводили вежу з коробок. Дін побачив, що побудовано вже багато веж – із п’яти, навіть з десяти поверхів – картонних ящиків, поставлених один на інший...
