Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2630
Творів: 48070
Рецензій: 92819

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Уривок з роману

Ропа мостів ч.2

© Михайло Нечитайло, 03-07-2020
– Танька, подружка моя – всю громадянську разом пройшли – під кінець війни вхопила щастя між ноги й куди вже їй: життя змарноване, революційність утрачена, пропаща, одним словом, людина, бо яка радість з сифілітички для трудящого люду, що вона йому принести може? Тоді я й вирішила замкнути свою природу – ніяких мужиків, ніяких… цих самих, якщо вже служити справі нашій, служити люду трудовому, то служити вірно, а не розмінювати себе та революцію на дрібні втіхи. Правильно я міркую, товаришу Круць?
Мовчить Данило – чи то на слово не спроможеться, чи в думах весь.
– А Танька ота – вона зараз як, ви з нею часто бачитеся? – нарешті гуде, немов розбитий ущент пароплав у пошуках хоч якої-небудь гавані.
– Таньці, як особі, що втратила для революції цінність, я відразу ж порекомендувала застрелитися.  Вона послухалась.
А Данило ніяк до тями прийти не може.
– Ти…, ти…, – белькоче, – так відверто про все говориш.
– Товаришу Круць, невже ви мене за поганого революціонера порахували, чи ще гірше, за контру якусь затаєну, що я від вас щось приховувати маю? – ображено промовила Люська.
– Ні, ні, – з дум своїх виплутатися намагався. – Ви, товаришу Клай, справжній революціонер, справжній.
– Товаришу Круць, – пролопотіла-прошелестіла та, голову його руками обнявши, до чуприни лицем припала.
– Товаришу Круць, – голос палкий, зазивний біля Данилового вуха, – ну, товаришу Круць, ще раз, га.
– І давно ти отак з природою боролася? – перепитав, останні сумніви, останні залишки вагань і страху слизького розігнати намагаючись.
– П’ять літ уже, – руками груди й спину йому гладила, доки гріха не торкнулася, не обімліла, не застогнала від дотику того. – Ох, як я за мужиком скучила, товаришу Круць, Данилку, як я скучила!
І повалила Данила на благеньку зім’яту подушку, і втопила в грудях своїх, як у морі.
– Товаришу Клай! – розпливався Данило в стихії тій навальній, губами вершини хвиль обіймаючи. – Товаришу Клай, а чи варто вам…, тобі… знову пускатися берега?
– Я ж не пускаюся, – шепотіла, – я ж не в громадянську…, я розумію…, але природа…, хочеться…, я одного матиму постійно…, ну, двох від сили.
– Ніяких двох, – шию жіночу пестить Данило. – Я буду, я!
– Згодна, згодна, – не вимовляє, видихає Люська й горнеться, горнеться теплом тіла свого до Данила.
А в Данила від того тепла блаженство, як у птаха, що крила розкинув і ширяє вільно. І що птахові повітря та світу вволю, так Данилові Люсі, Люсеньки. Обхопив стан жіночий, у грудях губами заблудився та, вмандрувавши в лоно жіноче, завмер, затих – ах, ах, – прислухався, приніжився, а потім, немов кінь, у галоп, і на подушку головою відкинувся, і очі привідкрив, а перед очима Люся – губи букетом і стогне, шелестить, шепоче, виє:
– Хороше, товаришу Круць, а-а-ах, як хороше з вами!
– Люся! – почуття, мов вода з переповненого кухля.
– Люся! – руками в грудях, мов у діжі з тістом.
– Люся! – тіло, мов брунька напровесні, ледь не лусне.
Весни, тепла, порухів декількох – і вибухне брунька, й розквітне, і блаженством душу обважнілу полегшить.
– Люся, я люблю тебе!
– Товаришу Круць! – зривається Люська з місця, забравши й лоно своє, і груди. – Товаришу Круць, ви що це?
А в Данила ж весна надворі, йому б ще пару сонячних променів, пару порухів, аби лишень брунька розпустилася, бо несила ж терпіти, несила.
Натомість:
– Товаришу Круць, це що за буржуйські вихватки?
– Які? – стогне Данило й сердиться водночас, бо миті хочеться, миті.
– Що за люблю може бути?
– Так люблю ж тебе, Люся, їй-богу, люблю! – на ліктях припіднявся та лицем до живота жіночого потягнувся, де пупок, що тюльпан на звабливій клумбі.
– Ти – не творець нового світу, ні, – пашить Люська, мов дійсно напровесні сотворила жнива, тож спека стоїть несусвітня, – ти в старому світі застряг, як буржуа зі своїми капіталами. Немає кохання в новім світі, немає душі, немає сліз – усе це гній минулого людського; а новий світ – він без гною, бо новий, новий!
– А що ж там є? – в’яне Данилова брунька, бо яка вже там весна, коли жнива пеклом дихають.
– Любов тільки до світу та вічне бажання його творити.
– І все?
– Все.
– А…
– Все.
– Тож не світ, Люсю, – зів’яв Данило остаточно, – то гола абстракція. Така гола, як оце й ти – ні користі, ні тепла, ні життя, ні щастя, одна лише зваба та гицання в тісному ложі. А щастя ж не в гицанні, щастя – стулити руки й пальці переплести, в очі глянути, щоби тісне ложе стало величезним світом, а не величезний світ тісним ложем. Голий світ такий же мертвий та непотрібний, як і гола холодна жінка. То є два трупи, товаришу Клай.
– То я труп? – долоня Люсьчина на щоці Даниловій спинилася, весну остаточно змівши, одну вагу снігу нерозталого в тілі й лишивши.
– Ти що, Люся, та я… образно… до душі не бери, – зрозумівши, що не те трохи ляпнув, мов проснувся Данило, звісив ноги з ліжка та тільки очима – луп, луп.
– У мене немає душі, – Люська вже не пашіла, вогнем горіла, – з душею – до батюшки, а не в новий світ. Якби з мене її не висотали до краплі, то я б ще, може, побовталася в тій хлюпавиці й жагою нового світу не спломеніла б. Тільки я достигла, мене обсушило життя, я зійшла на міст між берегами світів. Ви ж, товаришу Круць, ще ні, ви ще на березі минулого – і так далеко, так далеко від мостів, що, як чесно, то який ви й товариш, просто мокрий пан, якому ще сохнути та й сохнути. Так що забирайте ці закакані портки, – ловить Данило свої підштаники, – і мотайте звідси, товаришу Круць, щоби сирість ваша гнилувата не глушила мої кроки на мосту до нового світу.
– Люся?!
– Бігом! – і шинеллю по пиці, по пиці.
Як обпечений, зодягається Данило – чоботи на босу ногу взув, онучі в кишені ввібгав.
– Ти що, здуріла?! – кричить.
– Погань! – Люська розпашіла, ще гола, очима спопеляє.
І раптом на ліжко сіла, й долоні-кулачки до очей, і в плач.
– Ну чому, чому ви всі такі невірні ні революції, ні ідеї нашій, чому ви всі її на задницю, на цицьку проміняти будь-якої миті готові?!
– Так ти ж сама… – не второпає нічого Данило.
– Що я?! – знову зірвалася Люська. – Що я? Та я вдовольняю природу, бо допікає. А ти… ти… люблю, кохаю зразу. Тьху! Лжа, лжа! Зразу не люблять. І взагалі, за що я воювала, об чім пеклася, нащо мені здався такий новий світ, у якому знову правитиме бал це захланне кохання, яке зігнало мене зі світу цього? Я волію бачити світ без нього. Біди всі з загребущості людської й кохання. З цих двох боліт і зварганено буржуйське тло, з якого ми рвемося вогнем і мечем, та на жаль, вирватися зовсім ніяк не можемо.
– Товаришу Клай, – розкрив і Данило вуста. – Кохання якщо вже й болото, то ніяк не буржуйське лиш, а вселюдське.
– Не важливо, – спохопилася, що гола, тягнула одіж на себе Люська, – головне, що болото. Старосвітське болото, на інший берег яке тягти через мости і незручно, й негоже, й не варто, і дорого.
– А діти ж як? – все ще перечив Данило.
– При чому тут діти?
– Діти звідки братися будуть? З кохання ж єси снують початок.
– Аж ніяк, – зодяглася Люська. – Діти – з природи. Процес злягання різних статей – і тільки. Продовження роду. Коли коваль кує шаблю, він не обов’язково повинен любити молота. Він повинен знати процес і розуміти його необхідність задля оборони та розквіту свого світу. Все. Товаришу Круць, я ще раз наголошую – ви так далеко від моста між старим і новим світами, що мені аж лячно вимовляти відносно вас таке благородне слово, як товариш. Ви в такій глухомані блукаєте, в таких нетрях никаєте, такі глухі до поводирів, що чи й вибредете колись на мости, за якими новий світ. Вам, перш ніж щастя трудовому люду нести, вартувало б спочатку добре промити баньки, аби хоч бачити, що ви тим трудящим прете – дійсно щастя, чи купу лайна, в яке вам убаблятися, може, й за щастя; а для людей воно лайно – жовте й смердюче; лайно – і все, хоч і голубом його назви.
– То це я трудящому люду хочу лайна втелющити, – аж озвірів Данило, – я…, – аж захлинувся, – що кров, душу, життя клав за той люд?! Ах ти ж… дурепа.
Хряснув дверима, пішов. А тоді вернувся і ще кулаком у ті двері вдубасив, аж щиколотки обдер.
– Дурепа! – прошипів. – Гадюка – в душу… отрутою. У-ух! За що? За що? За те, що ластівкою, сонцем до неї. Світ без кохання? Та ти… ти…
Знову повернувся до дверей.
– Та я люблю тебе! – крикнув. – Дурепа! Спробуй утекти у свій світ від моєї любові. Спробуй! Чи ж вийде? Любов – то птаха. Що їй мости? Тьху! Все одно, що мені цей східець. Раз – і перестрибнув. Глянь, виглянь, Люсько, таку твою, глянь, подивися, що для птаха мости, чи ж велика перепона?!
Не виглянула. Натомість вистромила з дверей голову сусідка.
– Чоловіче добрий, – мовила, – любов – то птаха, я згодна, але ж не криклива.
Мусив покинути будинок і, розтерзаний, брести в ніч. Нести своє денне щастя, якого не стачило й на день.
Серце – то шкідник у світі розуму, що сточує його на порохню, аби сей продукт засипав тобі не тільки очі, а й життя. Отож-то і є – де Люська, там засипані Данилові очі. Й не говорять поміж себе товариш Круць і товариш Клай, хіба що у справі якійсь нагальній без слова не обійтися, і мовби зовсім і не знають одне одного, хіба по роботі спільній знайомі, аж ні тобі – немає-немає та й стрінуться очима; і тоді Данило – зайчиком у кукурудзу шелесь та тікає, тікає. А від кого? Від себе. Це ж який лан тої кукурудзи всіяти треба, аби від себе в ньому сховатися. Чи ж планети на такий лан стачить?
Сам собі Данило:
– На холери мені те придуркувате здалося, хай хоч і з усім відділом переспить.
А щодня, ледь у керівництво спозаранку вдариться, турботу має – так кадри до справи прилаштувати, аби товариш Клай зі свідомими товаришами була задіяна, з тими, хто не здатен на дурничку.
Та турбуватися і впантрувати – різні речі.

                                                                     (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Dj. Djojz, 09-07-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій , 09-07-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Щєпкін Сергій, 04-07-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63474798202515 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …