«В практиці міркування ми часто зіштовхуємось із ситуацією, коли необхідно не тільки оперувати істинним станом речей, але й демонструвати оточуючим, чому той чи інший стан є істинним чи помилковим, доцільним чи недоцільним. Цей вид інтелектуальної діяльності називають аргументацією».
А.Є. Конверський «Логіка традиційна та сучасна»
Таке поняття, як «реформи» є актуальним останні шістдесят років. Я не обмовився, щонайменше шістдесят років тому ще в пам’ятному СССР, ще за часів легендарного Микити Сергійовича Хрущова з’явилася нагальна потреба реформ. Знавці стверджують, що і Йосип Вісаріонович також не раз замислювався над реформами, але затим, що за часів Сталіна подібними справами, тобто, реформами, займалося НКВД, то результат був завжди однозначним і прогнозованим. Великим реформатором за часів СССР був енергійний та непосидющий М.С. Хрущов. Нагальність реформ пояснювалася хронічним відставанням у розвитку економіки, у стандартах життя громадян СССР від конкурентів із «вічно загниваючого». Але…У проведенні реформ є одна заковика, яку дуже швидко виявив Брежнєв і махнув на невдячну справу рукою. А брежнєвські агітатори швидко підмінили дефіцитну ковбасу на гордість за «сильний та могучий». Затим, як гордості вистачило тільки на правління «кремлівських старців», то молодому Горбачову знову довелося замислитися над проведенням реформ. Та поїзд вже пішов, а Михайло Сергійович залишився на пероні.
Так у чому ж заковика практично всіх реформ? Де ховається та проблема, яка часто-густо зводить нанівець зусилля непересічних особистостей?
Проілюструю на власному досвіді.
В часи короткого правління Горбачова основну ставку на оживлення вже практично мертвої економіки СССР зробили на госпрозрахунок. Якщо на підприємствах серійного виробництва справа з великим рипом, але пішла, то в інструментальних цехах цих підприємств методика госпрозрахунку виявилася мертвонародженою. Не дивлячись на те, що чимало альтруїстів поклало свій час, своє здоров’я на розробку цих спеціалізованих методик. А успішна робота інструментального підрозділу гарантує успіх підприємства із серійним виробництвом. І що робити? І ось директор заводу пластикових виробів пропонує реалізувати ідею госпрозрахунку (яку я гаряче підтримував) в інструментальному цеху його заводу і назвав суму зарплати, яка вмить вивітрила з голови всі мої страхи та сумніви.
Практично у всіх відомих на той час інструментальних цехах підприємств існував бригадний підряд, за яким зарплата ділилася між робітниками за досить оригінальною схемою. А в цій схемі не останню роль в отриманні достойної зарплати грало ораторське мистецтво працівника. Ви правильно прочитали – не компетентність, не досвід, не працьовитість, а саме ораторське мистецтво. І мистецтво «подати себе». Це було відомо всім і це сприймалося як норма. І саме цю норму необхідно було зламати.
Відомо, що в інструментальних цехах працюють непересічні інтелектуали, отож, заручившись підтримкою директора і пречудовою методикою госпрозрахунку для інструментальних підрозділів від «Комунара» (так тоді називалося АТ «АвтоЗаз»), понадіявшись на здоровий глузд інструментальників, я з головою поринув у роботу.
Перший і найнебезпечніший «підводний камінь» будь-якої реформи – психологічна стійкість самого реформатора. Витримка. Готовність добитися запланованого результату навіть ціною власного здоров’я. Ось тоді я й згадав Христа. Так-так, я, позавчорашній полум’яний піонер, вчорашній абсолютно чесний комсомолець і атеїст, звернувся за допомогою до «Євангеліє», до «Нового Заповіту». Аби зрозуміти суть того, що насправді відбувається в реаліях життя. І чому воно так відбувається через відповіді на питання: чому люди, які ще вчора уважно слухали проповіді Христа, захоплювалися Його чудесними діяннями і радо вітали Його вхід в Єрусалим, раптом сьогодні послали Його на загибель? Правильно, в цьому процесі, в процесі спротиву реформам, відчувається сон квантової свідомості кожної людини, інерція мислення, яка, зазвичай, є результатом не стільки звичним досягнутим комфортом життя, скільки його приємною стабільністю. Десь там, в глибині своєї свідомості, ти розумієш, що ця стабільність – оманлива штука, що вона, зазвичай, закінчується катастрофою для тебе ж, але ти продовжуєш ніжитися в сірій одноманітній буденщині. Але в чому тоді пробудження? Можливо в тому, що знати… але йти? І саме на цьому наголошував Христос – знати, але йти?
Впровадження госпрозрахунку в інструментальному цеху запросто тягне на світовий бестселер. Там є все, абсолютно весь набір звичайнісіньких людських емоцій: і прокльони, і погрози проламати реформаторський череп, і геніальні схеми, за якими мене мали позорно вигнати із завода і повернути назад милий мужнім чоловічим серцям бригадний підряд. Люди, які ще вчора тиснули руку і мило посміхалися, ставали найлютішими ворогами і… продовжували тиснути руку і мило посміхатися. І тобі також треба було посміхатися і тиснути цим людям руку, хоча тебе розриває навпіл від однієї думки про зустріч з ними, бо проблема була ще й у тому, що саме ці люди своїм ораторським мистецтвом формували думку колективу і своєю харизмою фактично управляли колективом. А тобі треба було за рахунок мотивації кожного робітника, що виражалось в достойній зарплаті за якісно виконану роботу, а не за ораторське мистецтво, добитись фактично самоорганізації в роботі інструментального цеху.
Саме так! Ота сама заковика, яка зазвичай псує настрій реформаторам, називається «самоорганізацією»! Кінцева мета будь-якої реформи – це самоорганізація в нових умовах життя! Колектив починає працювати, як годинник. Кожен знає свій рух, свій об’єм роботи, яку необхідно якісно виконати, аби отримати результат. А ви, реформатор, стоїте осторонь і спостерігаєте, аби весь процес відбувався строго за технологічним процесом, і не маєте права щораз лізти зі своїми «надзвичайно цінними вказівками».
Ви мовчки, без жодного звуку, спостерігаєте, як слюсарі-інструментальники, інтелект цеху, яких ще вчора, за часів бригадного підряду, «катастрофічно не вистачало», починають тихцем домовлятися з цеховиками, які привозять літформи на ремонт, аби в журнал записували, звичайно за могорич, саме його прізвище, як відповідального виконавця ремонту, бо роботи, виявилося, вже й на всіх не вистачає. Як верстатники-інструментальники, еліта підприємства, починають тихцем домовлятися поміж собою про встановлення графіку на завантаження металевої стружки, бо там можна швидко заробити «живу копійку», хоча ще вчора, за часів бригадного підряду, ви з криками і матюками заставляли вантажити цю само стружку когось із тих робітників, які не змогли чи не встигли відбрехатися від вас «своєю великою занятістю».
Отже, робота пішла. Психологічний спротив у вигляді інерції світосприйняття було зламано і люди поступово почали сприймати нові реалії як щось буденне, навіть необхідне для успішного життя. І тут з’являється останній і найнебезпечніший «підводний камінь» – це заковика у психології самого реформатора, яка добре прораховується ще перед початком самого процесу і може погубити суть реформи ще в її зародку, або ж викривити її і спотворити.
Чим реформатор займеться по закінченню реформи? Адже все, що має початок в нашому матеріальному світі, обов’язково мусить мати і закінчення. Виходячи з того, що результатом запровадженої вами реформи є самоорганізація колективу і процесу, ви, як реформатор, стаєте абсолютно непотрібними ні колективу, ні процесу. І це – цілком природний стан справ. Вас можуть піти і одразу ж забудуть про вас, щойно ви переступите поріг і вийдете на вулицю. В кращому випадку. І далі ви не матимете жодного зиску від того, що ви вже зробили. І нікого не буде цікавити, чим ви займетеся за порогом реформ. Ви можете піти охоронцем в «Сільпо» чи вантажником в АТБ і ніхто цього навіть не помітить.
Як на мене, то саме ця прорахована обставина змусила Брежнєва та його соратників згорнути всі хрущовські реформи і жити за принципом «Після нас – хоч потоп!». І змушує сьогоднішніх реформаторів викручуватися, аби затягнути сам процес якомога на довший час. Навіть розуміючи, що від того тільки програють. Знову ж таки – інерція мислення старими стереотипами, які дісталися у спадок.
Але! Якщо ви зуміли швидко і якісно провести реформу, витримали всі психологічні удари, то це значить, що в першу чергу ви почали реформувати себе! І, можливо, саме в цьому суть «Нового Заповіту».
