| © Михайло Нечитайло, 26-06-2020
|
Міст є останки зтогобережного світу, що доп’ялися до цього берега. Це коли ти з нього сходиш.
А коли виходиш на міст, він є вгриз у зарічний світ, якого ти прагнеш.
Міст – алогічне слово, його не повинно бути в однині, як немає в однині слова штани. Міст, як би ти по ньому не йшов, завжди є вгриз і останки одночасно. Ніколи немає моста, завжди є мости. Навіть коли ти летиш з нього сторчака у воду, ти летиш з мостів, відцуравшись усіх світів, летиш у безсвіття.
Данило Круць чалапав через місток і дивні думи щемливо гойдались у його душі. Щем отой з’явився місяців зо три тому – і ні зсихається, ні звіюється, одно гойдається й гойдається, плодячи млість і якусь чи то бугайкувату похіть, чи шал лету, де ніби й крил не маєш, а щось тебе несе й несе.
Відцвіли панські сади, зсипалися по війнах їхні непотребні пелюстки, скорчовано старий сад, а на його місці рихтуються всадити новий – але пні трухляві буяють, женуть негожу поросль, з якої ні плода, ні виду, одні зарості та розплідник бур’яновий. А будівничі, колишні рубаки, не всі руку тримають донині, хилять свій карб, меншають, хирлявіють, віються за блудними вітрами – хто байдужіє до будівничого азарту, а хто й до порослі горнеться, ніби до яблуні пригожої. Мостами між колишнім і нинішнім садом кожен по-своєму йде – і вони від того різноброду аж солоніють, плачуть ропою руйнівною, що, як іржа, точить. Хтось мусить здирати ропу, аби мости встояли, хтось мусить різнобрід у крок ладнати, аби не схиталися мости, аби не впали – бо бродом різносвіття не здолати, радше втопишся, ніж у хлюпавиці втнеш щось нове, швидше в порослі тлінній завиєш безсило, аніж з неї викохаєш добірний сортовий сад. Різносвіття треба долати мостами, аби видно було, звідки й до чого тчеш. А щоб мости стояли, їх треба берегти.
На цьому і стоїть Данило Круць після громадянської війни. Береже правопорядок у державі, шушару контрреволюційну та кримінальну колотить, аби стікала в безвість, як брудна вода в круговерть каналізації.
І ось, на одинадцятому році після революції, сиріч тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року, прибув у його відділок новий працівник – товариш Люся Клай.
– Ов-ва, – ледь узрівши Данила, мовила. – Куди не ткнуся, скрізь знайомих бачу. Це ж скільки літ минуло, як лишала я вас лікарям на екзекуцію, га, товаришу Круць?
– Достобіса, певно, – всміхнувся Данило. – Надовго до нас?
– Не моя воля – партії, – відповіла. – Не важливо, де, важливо, як кресати іскри наших надій, аби горів наш вогонь, наш, а не чаділо непманське курище, що сивим димом прагне злизати виколихані нами мрії. Невже злиже? – перепитала, в очі глянула.
Чорна шкірянка, коротка стрижка – та ж Люська, зі здавалося, далекого минулого – така ж непогамовна, зла, спрагла.
– Не дамо, – відповів Данило. – Не дамо, – повторив.
– А вибору нема, – Люська нахилилася, дихнула цигарковим духом Данилові межи очі, – або не дати, або застрелитися. З-під нашого молота повинне вийти щось – або новий світ, або наші розтрощені мізки, як непотріб то є.
– Я – за новий світ, – потвердив Данило. – Дурне діло згоріти, як смолоскип, аби вітер звіяв під чиїсь ноги твій попіл; якщо вже й горіти, то запалити довкола себе пів світу, щоби скрізь вогонь. І тоді ти не дурний попіл, а творець нової стихії.
– Не здрібнюйтеся, товаришу Круць, – сміялася Люська. – Пів світу – це як герць імпотента. Як палити, то весь світ, весь – як устромити дівці, то щоб у неї аж у маківці тенькнуло, а не тільки біля пупа щось полоскотало, від чого ні смаку, ні користі.
Данило аж зніяковів, а з ніяковості тої сплелася бугайкувата якась похіть та й точить єство, точить і їсть, кладе ось уже пів року око на Люсю Клай, кладе око й тіло до неї кличе, волочить так, що ні спину, ні зупину.
Оте кладене око, воно, вирлувате, випирає, певно, як рукоять нагана з-під мундира – Іван Тиць, співробітник Данилів, зродився он, як з конопель.
– Пахне любов’ю, весіллям та пирогами, – патякати якось почав, хитро мружачи очі.
Данило, як старший «у званії й положенії», Тицеві пирогів таких уклав, що любов йому ще з місяць смерділа, а від весілля вернуло, як від переповненого нужника.
Але шило, запхнувши під майку, не втаїш – або назовні стирчить, або серце продірявлює не згірш від амурної стріли.
Чалапає Данило через міст, на річку зирить, став, очі втупивши в сиву каламуть.
«А вже ж за сорок стрибнуло, – зітхнув. – Треба б кудись і хилитись, окрім революції, вити гніздечко. Не втеряти б за щастям трудящого люду власне своє щастя».
– І до яких роздумів спонукає споглядання ріки? – голос поряд.
– Люся?! – здивувався. – Товариш Клай? Звідки ви тут? Та так, над життям розмірковую, – зізнався мимохіть, – про щастя замислився, бо спливає воно, як ота вода, а ми все на мосту, на мосту, ні рук у нього вмочити не в змозі, ні ступити бодай крок у його бурхливий потік.
– А може, на мосту і є щастя, – мовила, – що толку плюхнутись у каламуть. Певно, краще з’єднувати береги, ніж тонути між ними.
– Щастя, воно, як птах, ніколи не буває однокрилим, – зітхнув Данило. – Береги з’єднувати добре, але ланцюгом лише бути – чи й щастя?
– Як це розуміти? – перепитала Люська.
– А так, як і птаха, – відповів. – З одним крилом йому не літати – ні на мосту, ні між берегів.
– Ми люди, а не птахи, – заперечила, – нам для польоту крил не потрібно. Наше щастя кується в думці, гартується в серці – і літає, коване та гартоване, куди тій пташині братися.
Не відповів Данило. Чи погодився, чи ні, хто його знає, брели мовчки через міст, аж доки не ступили на берег.
– Коване та гартоване, звісно, добре, – обізвався нарешті Данило, – але на кожен день його замало, все носити важко, а відколупнути часточку зась – міцнюще.
– Щастя на день не буває, – обізвалася й Люська. – На день буває тільки задоволення, але воно від щастя так же далеко, як ми від буржуазії.
– Може, щастя на день і не буває, – Данило своєї, – але ж наше життя складається з днів. Де ж узяти в ньому щастя, як його немає в днях?
– Що це за туга вас обсіла, товаришу Круць? – поцікавилася Люська. – Ще мить, і доблесний страж порядку розридається, як дитина. Змерзли, чи що?
– Змерз, – видихнув. – Ще б не змерзнути в самоті.
– То пішли до мене вип’ємо чаю, – запропонувала Люська. – Буде вам, товаришу Круць, омріяне задоволення, яке ви маєте за щастя на день, бо у твоїй, Даниле, тузі, не важко відморозити й голову, і коване щастя стане закованим.
Старий покльований чайник плюхнув кип’ятком, ніби останній подих свій віддав.
– Іноді до щастя так далеко, – сьорбнула Люська ковток зі склянки, – як до горизонту. Чим більше пройдеш, тим ще більше йти. Переламуючи себе в новий світ, не можна всіх інших заохотити до переламування, хрускіт кісток відлякує. Маючи силу для переламування себе, треба мати її й для переламування всіх інших. У силі щастя – ні в чому більш. Приклад – не що інше, як взірець; сила – все.
Сьорбнула ще раз чаю, обпеклася ненароком, чортихнулася.
– А де наша сила, де? – скрикнула. – Наплодили непманів, сюсюкаємо з поторочею тогосвітньою всілякою – задля чого? Який сенс знову плодити буржуїв, коли п’ять літ з ними билися на смерть?
– Ну, – задумався Данило, – партії видніше. Певно, з цими непманами, це, знаєш, як крупу намочили, аби всякий черв затаєний сплив. Зливай потім водичку – й крупа чиста.
– Час гаємо, товаришу Круць, час гаємо, – Люська палала, – вішати, стріляти, рубати побільше треба, не чекати, щоби черв сплив, гнати ту черву в землю треба, її ж, черви, страхом її пригрібати – очищати плацдарм нового світу потрібно, а не чекати, поки він сам очиститься та явиться нам, яко янгол. Такого не буде. От ти говориш, що щастя трудовій людині треба дати. Правильно, дати, а не чекати, доки воно зійде, як пшениця в полі. Будемо чекати, поки зійде, струблять його миші. Я не хочу, щоб наше щастя, яке ми, як коваль по металу молотом, кулями по життю виклепували, розтринькане було, а не трудящому люду у вигляді нового світу дане. Той світ треба з крові вишкребти, з нічого, з думки одної лише та сили неміряної створити й дати. Хай беруть, хай тішаться та цвітуть у щасті – бо не мають права не цвісти, коли для них уся ця світоколотнеча та щастяпобудова.
Махнула рукою, звалила чайника – і все Данилові на галіфе: і світопобудову, й щастя, й кип’ятку літр – пропекло наскрізь, до ніг і, не при жінці будь сказано, до коріння плоті.
Заверещав, ніби не про щастя щойно, про кінець світобудови говорили.
А Люська:
– Знімай галіфе, хутко.
Не зняла, здерла штани, підштаники теж хотіла.
– Ні, – заперечив, – закоти.
– Яке закоти?! – обурилася, заголила Данила, здерши спіднє. – Десь у мене жир гусячий був, лікувалася колись, хе-ге, теж печена була, куди цьому твоєму легкому почервонінню, струпом тіло бралося.
– Коли? – перепитав мимохіть.
– На війні білі з хати викурювали, всю спину мені спопелили, – мастила Люська Данилові почервонілі ноги.
Від колін вище, вище – до коріння.
А воно, дарма що кип’ятку скуштувало – сіпнулося й задерлося, ніби прапора здійняло.
Данило аж упрів від тої оказії – геть і біль ущух.
А тут.
– Іди, йди сюди, – Люська.
Вуста напіввідкриті, рука в корінні, а баночка з жиром долі, інша ж рука за плечі обняла, стискає, аж хрускіт у шиї.
І жага всеохоплююча, і поцілунок чи й не до втрати пам’яті, й почуттів повен кошик, де й одяг долі, і ковдра зовсім зайва, ще й заважає, і ліжко рипить, як скажене – ну, хіба не можна революціонерам видавати кращі ліжка.
– Не болить варене? – перепитала лишень Люська.
– Ні, тільки щипле трохи, – зізнався. – Але хай, хай.
І рвався в бій, у своє денне щастя.
А потім, розм’яклі, лежали тісно-тісно на вузькому ліжку, де Люська тулилася лицем до його грудей, а він, затоплений ніжністю, пестив її коротко стрижені чорні коси та радів, бо хто не радіє, коли збуваються глибокі, ледь видимі, але існуючі-таки мрії.
– Бачиш, якими зовсім нереволюційними можемо ми бути, – почав жартівливо, погладжуючи округле плече.
– Природа, зараза, заважає на борні зосередитися, – схопилася наразі Люська, сіла поряд. – На війні простіше було – з ким-небудь під кущ забігли чи в степу з коня зіскочили, і вже не муляє природа.
Данила мов хто обухом по голові, тільки очі витріщив та:
– А зараз же чим важче? – спромігся видавити з себе.
– Зараз знаєш, що до завтрашнього дня доживеш, а в тому дні треба справу нашу революційну вершити, інакше навіщо боролися й навіщо живемо. А з сифілісу який справам помічник?
– Сифілісу?! – мов не в ліжку, в купелі холодній лежить Данило. – При чому тут сифіліс?
(Продовження буде)
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
