Прокинувся о 7:28. До потяга лишалося ще півтори години. Надворі коїлося страшне – огидна мряка, якийсь напівдощ, напівсніг. Пив каву й думав, чи треба брати парасольку. Я її точно забуду в потязі. Увесь час думатиму не про те, що мені сьогодні ввечері в Києві модерувати феміністок, а про парасольку, щоб не забути. Пішов без парасольки. Виявилося, що страшно тільки з вікна. За п’ять хвилин, поки дійшов до вокзалу, трохи намокла шапка.
Столичний експрес виявився без інтернету. З горя подзвонив Ірці. Сказав, що їду в Київ, от уже в поїзді сиджу, сказав, що можна б зустрітися, але якщо в Ірки інші плани, то хай не переймається, я знайду, де себе подіти, взагалі без проблем, правда. Ірка сказала, що, навпаки, їй зручно, що вона зараз поїде у справах, бо їй сьогодні роблять рентген хребта, а потім зразу приїде мене забере на вокзалі, щоб я чекав біля МакДональдза.
Мені завжди дуже приємно бачити Ірку, хоч я її бачив до цього лише раз, коли мав дві години між поїздами. Ірка цікава. Вона цікавіша за багатьох. А в певному сенсі – навіть за всіх. Ірка з тих людей, які уявлення не мають, що роблять їхні душі, поки вони самі сплять. Взагалі-то Ірка уважна, коректна і добра. Але під час розмови з неї часом випурхує якесь створіння, розтрушуючи пір’я, а потім повертається. Не знаю, чи помічає це вона сама. А розмови з нею такі, ніби ми весь час у темній кімнаті. І байдуже, що ми говоримо і про побут, і про гроші, і про що завгодно. Ірка просто завжди створює навколо себе зону підвищеної інтимності. Може, вона й сама про це не знає. Або їй байдуже.
Пішов до МакДональдза, прикурюючи одну цигарку від другої, аж поки не наситився нікотином після тригодинної перерви. Купив у якійсь ятці еспресо, за два ковтки випив, викинув паперовий стаканчик в урну, стояв і слухав нав’язливе й монотонне «Львів», «Ковель», «Івано-Франківськ». Водії маршруток голосно й без пауз повторювали назви цих міст, тримаючи в руках таблички. Урешті-решт вони збили мене з мого напівпритомного музичного ладу. Затягуючись, я подумки теж говорив «Львів, Ковель, Івано-Франківськ, а як же ви мене дістали!»
Ірка випурхнула з таксі з якимось величезним конвертом у руках. Зазвичай я сідаю спереду, біля водія, бо ззаду не дуже вміщаюся, але Ірка сиділа ззаду, і я сів поруч. Ми одразу заговорили так, ніби зустрілися після трихвилинної, а не дворічної перерви. Жодних вставок про погоду, про справи. І хоч мені частенько доводилося хапати телефон, і вона теж щось там комусь відклацувала в месенджерах, це якось не переривало нашої щільної інтонації.
Вона має такий чудовий вигляд, що навіть мені, навченому всім наукам про сексизм і об’єктивацію, неможливо втриматися, щоб не сказати:
– Боже, яка ти красива.
Ірка не шаріється й не заперечує. Видно, що компліменти – справа для неї досить таки звична. Але сказати, що вона сприймає це як належне, теж не можна. Їй приємно. Поки ми сидимо в ресторанчику, поки вона граційно їсть свій суп-пюре з сочевиці, мені зручно вивчати її пальці. Після кожної ложки Ірка робить якусь мимовільну паузу – теж дивиться, щось говорить. Коли мені приносять чебуреки, я не влаштовую церемоній із приборами. Їм руками, бо мені так зручно, і геть не соромлюся, що виделка з ножем лежать осторонь. А може, річ і не в виделці, а в цій розмові, яка точиться наче сама, яка висить, яка чимось пахне. Або – у рухах. Ми самі начебто ворушимо руками, киваємо одне одному головами, усміхаємось, але водночас це за нас роблять якісь інші двоє людей, а ми тільки дивимось, тільки споглядаємо – як кіно без звуку.
Розмова таки нічого не важить. Тарілки нічого не важать. Соуси й овочі теж невагомі. Важить повітря, коли ми вже виходимо. Важить холод на щоках. А її конверт із рентгенівським знімком, який я несу, не важить.
– Ну як тобі це вдається? Не розумію.
У неї справді обличчя, як у студентки Києво-Могилянки. І пальто в неї легковажне. І рюкзак – якийсь необов’язковий. І ступає вона так не нарочито, ніби тільки приміряється йти, ніби роздумує, куди б податися в цьому великому страшному світі.
– Ха, я думав не курити, он же мамочка з візочком, але оскільки вона сама курить, то й мені не гріх, – кажу, сідаю й закидаю ногу на ногу.
– Красиві в тебе черевики, – каже Ірка.
У неї це виходить так, що я відчуваю мало не позолоту на своїх зашморганих весняних черевиках, які, до того ж, уже добряче натерли пальця на лівій нозі. Я заново дивлюся на свої черевики – і не впізнаю. Ніби вони й не в секонді куплені. А заодно завважую, що поки я вилазив із таксі, вимазав у грязюку холошу.
– Оп! У тебе нема серветки?
Вона дістає з рюкзака пачку вологих серветок і по черзі подає їх мені, а я ретельно витираю бруд. Я би й не переймався таким, але ж увечері мені модерувати феміністок. Там, може, столу не буде, за яким я сховаюся. Я витираю – вона подає. Мене завжди страшенно тішить, якщо в когось у сумці є ці серветки. Вони такі корисні, часто стають у пригоді, але мені за сорок років так і не вдалося привчитися носити їх із собою.
– Як там мама? – питаю, бо в Ірки зовсім недавно помер батько.
Вона відповідає не словом, навіть не жестом, а тільки виразом обличчя. І я сміюся, бо все зрозумів. Далі ми говоримо про Ірчиного дорослого сина, якому б наче вже час вилітати з батьківського гніздечка, а він усе не знайде себе. Про те, яка робота краща, де більше платять, а де просто приємно працювати. Про Амстердам, де вона була нещодавно – і сама, без мови, шукала дорогу додому. Ще про щось. Але розмова не важить. Важить повітря й холод на щоках. Важать мої черевики. Важать ретельно витерті холоші на джинсах.
– У мене тиждень тому потерпли кінчики пальців на лівій руці, – кажу я, – досі не відійшли.
– Це проблеми з хребтом, – каже Ірка і відкидає пасмо зі свого Києво-Могилянського обличчя.
Повітря таки важить. Ми це усвідомлюємо, коли проходимо повз чотирьох буддистів, які тримають його на витягнутих руках, зосередившись, міцно заплющивши очі, біля банера з написом про духовні практики, про гармонію, про єдність душі й тіла.
«Єдність – це не обов’язково, – думаю я, – он у Ірки душа весь час кудись ненадовго вибігає. Так наче водички купити без газу. Або до перукаря. Або по нову пачку вологих серветок. І нічого ж…»
Ми нарізаємо кола навколо парку, часом сідаємо на лавочку, і коли я притьма торкаюся коліном її пальта, моє коліно раптом теж починає важити – може, навіть більше, ніж повітря. А розмови – попри позірну взаємну уважність, попри реакцію й доречні відповіді – так само неважливі. Здається, аби Ірка мені зараз сказала «Я тебе ненавиджу, я хочу тебе вбити, ти мені огидний», це нічого б не змінило. Бо важить тільки звучання голосу, тільки змикання й розмикання голосових зв’язок, тільки повітря, виштовхуване з легень, тільки порухи губ у березневому вітрі, а не значення слів. А тим більше після того, як я пропоную Ірці сісти на мій рюкзак.
Змерзнувши остаточно, ми йдемо вгору, в кав’ярню. Я вже добряче засапаний, а Ірка натомість каже, що мені дуже личить пальто. І пальто раптом починає важити – може, як уся ця невідома мені вулиця з деревами, бруківками, магазинами й під’їздами на звороті.
У кав’ярні Ірка розтирає замерзлі білі пальці.
– Холодно, – каже вона.
– Дивись, які в мене руки, – кажу я й обхоплюю руками її долоні.
Ірка дивується – і то не так, як студентка, а як дошкільня, якому вперше показали слона або крокодила.
Я замовляю каву, Ірка – какао. І розмови починаються такі, що їх узагалі ні опишеш, ані запам’ятаєш. Суцільне тобі горло з ангіною. Суцільні антибіотики, долоні на лобі, поринання в півсон, дихання в унісон. Нагріті чашки. Вода, з якої поволі виходять бульбашки. Але щільність – неймовірна. Ніби лежиш у вулику, у соті, ніби ще не вилупився. І все оце твоє тривання – просто приємна процедура перед початком. Голосові зв’язки, ледь припухлі, змикаються й розмикаються, але слів ще немає. Слів ще не вигадали. Так завжди буває перед початком.
Ми довго шукаємо потрібну будівлю, де в мене має бути захід. Ми разів три повертаємо не туди, починаємо шукати заново, комусь дзвонимо. Урешті заходимо в темно-зелену якусь арку, і я нарешті бачу потрібний мені напис. Ірці зараз іти на виставку, а мені через півгодини – модерувати.
– Люблю тебе в пальтах, – каже вона й повертається назад темним тунелем.
У тамбурі, о 23:05, я витягаю з кишені телефон, знаходжу її в списку. Подзвонити – що вже в потязі, що через чотири години буду вдома, що трохи втомився, а доведеться стояти, бо в мене горішня полиця, а я ніколи не сплю в дорозі, що дякую за проведений час, що було приємно, що за нагоди ще обов’язково зустрінемось.
І кладу телефон назад у кишеню. Розмови нічого не важать.
