– Ти чула,Олено! – інтернет скоро закриють!
– Та ти шо? – Відповів Марко. – І де ми свої нєтлєнкі друкувати будем?
– Та не назавжди, а на час коронавірусу.
– А чого?
– Не знаю, А то ще надумають собі ті письменники всякого, журналісти підхоплять, а Кабміну ото потім працюй, відділяючи мухи від котлет і літературну апокаліптичну маячню від маячні власного виробництва, тобто інформаційної політики уряду.
Марко був починаючий літератор, і через вимушену відпустку в зв'язку з пандемією вирішив писати роман, чи то про коронавірус, чи то про японську культуру. Але, за іронією долі, муза теж була на карантині і не прилітала.
Олена, його подруга, любителька плавання, трохи графоманка,теж інколи писала вірші в ресурси НЕТу.
– Давай краще на Дніпро гайнем в скафандрах, поплаваєм.
Марко і Олена, обоє в сріблясто–чорних скафандрах рушили до Дніпра.
– Кажуть, радіаційних бобрів тут бачили. Великі такі, ганяють за плавцями. Хтось запустив їх у книгарню, то половину книжок погризли. І гризуть книги не класиків, а наших неолітераторів.
– Брехня все тe. Йдем купатись!
Колеги, в неоскафандрах з відділенням для дезінфектанта в плавках повільно плили Дніпром, Дівчина пчихнула не надто голосно. А вже через хвилину помітила поліцейський катер, що мчав просто на неї. На містку стояв сусід–полісмен з мегафоном і волав: Суши ласти, потворо!
Спочатку Олена подумала, що полісмени знову ловлять гігантських радіоактивних бобрів й щиро обурилась таким зверненням до тварин. Ловити – то одне, то обов"язок, але називати потворою при затриманні й не зачитувати прав – то вже ні в які ворота! Треба сповістити захисників тварин: хай поведуть онлайн–мітинг проти такого свавілля.
– Бобри тут не пропливали, – ображено гукнула Олена, – але я їх зранку бачила на Хрещатику. Пливіть туди. І не треба дякувати. Чао!
Сусід – полісмен щось крикнув напарникам і катер розвернувся. Повірили? Навіть, якщо ні, то штрафувати точно передумали. Олена радісно бовтнули ластом і попливла до Марка, який плавав не так гарно, тому вже сушився на березі.
–Треба розказати Марку, щоб поки що не рипався на Дніпро. – думала Лєна, виходячи з води.А заодно підкинути ідейку –другу для його роману: «Чорнобильські бобри на Хрещатику». Або «Радіація проти ковіду».
– Хух, що ми, бобри якісь, щоб нас ловити?– запитав Марко Олену.
– Ну то ходім до кімнати, попробуєм писати без згадки про вірус.
– Йдемо!
Приятелі зайшли в квартиру й після профілактичної кварти віскі схилились над компом на достатній відстані. в масках.
– Марку, ну як там, Муза, вже прилетіла? – металево продеренчав Оленин голос через респіратор посиленої дії, після чого ритмічно – двічі – кліпнули капронові вії на захисних окулярах.
– Навідалася одна. Але я її прогнав, – скривився Марко
– Чого так?
– Була якась підозріла. Без маски, гумових рукавичок і антисептика.
– Хто би нам допоміг? – кинула Олена Маркові
І раптом два одинаковісінькі кремезні чолов'яги в скафандрах, повільно, загрібаючи ластами, зайшли в приміщення. Кажуть, то вони колись курували літфорум, а ще були сильними перестраховщиками і тепер нещадно цензурували кожне оповідання, де була згадка про коронавірус.
– Ви чому тут. Так літфорум відмінили? – запитала Олена.
– То поки що, але пищіть все одно, ми його назвемо по–іншому трохи. А то нам набридли різні дурні, що пишуть всяке, наприклад, про коронавірус... – відповів молодший на 10 сек. Дмитро.
– А чого про тойво писати не можна? – чомусь пошепки перепитав Марко
– Щоб не нагнітати ситуацію!!!! відповіли брати хором.
– Ми от на Сейшели зібрались, а ви пишете тут всяке, страх навіваєте. Ану ж ото хтось прочитає з начальства і знов на карантин запре ще на два місяці? В нас вже і так путівка на Балі пропала.
– Ну а як ще ЦЕ, переназвати в оповіданні, якщо вже почали? – плаксиво прогугнявили літфорумчани.
– Та якось назвіть, гм, наприклад, діарея, чи почесуха якась..
– Ні! – рішуче відповіли Марко з Оленою.
– Ми теж хочемо на Сейшели!!! Хіба...щось давно в нас переможців конкурсів не преміювали? Давайте так – забацаєм конкурс, і хто переможе, той поїде...
– В Чернівці! – відповіли брати.
– Ні, там той, почесуха там, той поїде..
– У Львів!
– Ми оце вирішили, – змовницьки перезирнувшись, сказали Брати – Форумчанам подарунок зробити, Дійсно, що ж вони, ото без подарунка шастають, пишуть оте, креатив аж через вінця переливається. Ми вам, дорогенькі, зовсім недорого, таку вакцинку – чіпчик в руцю подаруємо, як то кажуть, і на 8 Березня, і на день народження... Нє, до чого тут Білл Гейтс? То не той чіпчик! То такий укол геніальності – вколов – і ти геній... літератури...
Маркові очі від почутого спалахнули урочистим вічним вогнем, а берегами заіскрилися, як бенгальські. Він сомнабулічно скинув рукавички, закотив рукав гідрозахисного костюму і простяг руку для вакцинування.
Але Брати заперечно похитали головами і вказали позаду і трохи нижче. Хлопець спершу не второпав, але потім радісно кивнув і почав розщіпати кнопки та заліпки, щоб оголити потрібне місце.
– Ти що робиш?! – зарепетувала Олена, яка досі лише за всім спостерігала. – Вірус!!! Не можна скидати захисні обладунки!!!
Марко сконфузився.
– То може ви, тойво, через костюм кольнете?
– Ні, через тойво не вийде, – знову хором відказали Брати.
– Ти не бійся, ми швидко – раз, і ти вже геній.
Марко знову кинувся до защіпок. Однак його кохана була налаштована войовничо:
– Чекай, тпру, не жени радіаційних бобрів! – накачаною плаванням у Дніпрі рукою, Олена відсторонила Марка від Братів і трохи посунула подалі.
– Щось я ніколи не чула про таку вакцину. А розкажіть– но мені детально, що то за одна, чий продукт і які у неї побічні дії? Бо щось від вигляду осьої облізлої і стопітсот разів покоцаної ампули в мене проклюнулася непозбувна бентега.
Двері відчинились і несподівано ввійшли поліціянти з двома санітарами.
– За недотримання санітарного благополуччя та несанкціонованих зборів штраф 17000 грн. З кожного – багатозначно, дивлячись на близнюків, мовив поліцейський.
– Але звідки ви дізнались ?. – пробурмотів ДмитроВіталій хтось з них.
– Ви відбитки пальців на візу здавали?– хитро посміхнувся санітар.
– Боже! – злякано подивився кожен з близнюків на свій розпухлий вказівний палець, та санітари швидко скрутили братів і пішли до дверей.
– Ось тепер будете нарешті геніями літератури – злорадно вигукнула Олена і розтоптала лежачу на підлозі ампулу.
Від швидкого плавання та руху її коефіцієнт інтелекту ріс на очах. Тому вона, щоб закріпити свою інтелектуальну перемогу, почала вичитувати Маркові, який зопалу вже знімав свій захисний костюм, щоб імплантувати чіп:
– Та що ж ти, бовдуре, робив! А як вони були вже заражені! То скільки осіб тут побувало! Я от в двох масках, а твоя шкіра, кажуть, позеленіє, тільки ти не переживай, може безсимптомні були, то менше захворієш, хоча кажуть, інших воно смертельно бере, та не гризись так, кажуть, молоді не вмирають, хоча кавасакі і дітей бере, та не вмлівай,ти, поки ще нирки твої вразить, то спочатку задихатись будеш...
Та Марко вже не чув останніх слів, бо опинився на підлозі в глибокому обмороці.
Олена схилилась над недавнім собратом по перу і почала ляскати його по щоках :
– Марку! Що ж ти, дурний! Вставай! Я ж пожартува...
Марко закотив очі, а з грудей його з свистом виходило повітря...
Олена тим часом поміняла памперс в скафандрі і почала дзвонити на 103. Так, як по рації передали туди, де найшвидше був доступ до медиків, через дві хвилини до кімнати ввалилась знайома нам гопкомпанія.
Оля мовчки показала на знепритомнілого Марка і почала вити не своїм голосом.... Медики впали на коліна, почали натягати на себе по дві додаткові маски та дзвонити по підмогу.
Брати так і стояли з відвислими щелепами від здивування всім коловоротом подій.
Поліціянти раптом стали молитися :
– Господи! Відверни від нас хворобу, ми не будем брати так багато штрафів!!!!", паралельно з молитвою пхаючи гроші в кишені близнюкам.
– В Києві небувалий сплеск коронавірусу!!!! – заявили бабульки, рясно скроплені підїзджаючою машиною з хлоркометом, Телефонне радіо рознесло звістку всім родичам, а ті передали іншим, Молодці в скафандрах й забрали всю різношерсту компанію в Олександрівську лікарню.
Дорогою до лікарні застрягли в несподіваному корку. На перехресті якраз перетнулися дві демонстрації – сексменшин і Товариства захисту радіаційних бобрів. Останні вимагали відмінити карантин, оскільки бобри через відсутність корму у годівницях почали нападати на видавництва і пожирати свіжовидані наклади, щойно з друкарні.
Один з Братів помітив у групі «бобрів» знайомого і помахав рукою. У відповідь той зробив різкий рух ребром долоні біля шиї і розпачливо крикнув:
– Приєднуйтеся! Нам бракує людей, це й у ваших інтересах. Віднині бобри змінили смаки і тепер гризуть не всі книжки, а лише розкручених і популярних! Ви ж не думаєте повістю перейти на замовні. Для близнюків це була шокова новина. Вони щось швидко між собою обговорили і кинулися відкачувати Марка.
– Як ти нас задовбав, – цвикнув один із, і почав робити штучне дихання « маска в маску»
– Га? Шо? – різко вирячився Марко.
– Мужик, досить розігрувати нєжєнку, ти нам потрібен – цвикнув другий із. – Так що починай кумекати. Ампулу геніальності твоя сторожова розбила, отже доведеться напружити звивини. Значить так: ми зараз всіх цих нейтралізуємо, і попливемо до тебе. Так що настроюйся на роман.
Поліцейські Марк і Данило трохи повеселіли, так як основний хворий досить бадьоро поскакав за близнюками.
– І навіщо ти їм гроші за наш штраф віддав? – запитав Марк Данила.
Той мовчки почухав біля скроні.
Перед лікарнею стояла черга машин з підозрілими і охочими здати швидкі тести на вірус. Їх було більше, як самих тестів, тому українські медики придумали ноу–хау: Лікарка в захисному костюмі,середнього віку, приземкувата, з пильним поглядом очей в потрійних окулярах–лінзах по черзі підходила до кожної машини і вичисляла хворих. Піднімаючи праву чи ліву руку, вона, як Феміда визначала подальшу долю – чи назад, в рідне місто, і нагляд сімейного лікаря, чи вперед в лікарню, під білі руки санітарів.
Марина Іванівна працювала так вже з місяць, тести закінчились, сили її теж. Відробивши півтора зміни, приходила додому, і медитувала, як могла, уявляючи себе кицею, яка не говорить, тільки їсть і спить.
Останнім часом киця спала відчутно менше. Вона весь час прокручувала в голові лікування важких хворих. Найважче йшли на поправку хворі з психосоматикою, ожирінням та серцеві. Похилий вік теж добавляв ускладнень. А ще настрій людини, хоча ця хвороба не добавляла настрою ні хворим, ні рятівникам.
– Хто там? –запитала лікарка–провидиця, заглянувши в машину.
Два медики вже лежали на ношах і навперебій викрикали:
– Ми дуже, дуже хворі! Вже другу добу чергуємо! Мені треба відпочити, я згідний їсти манну кашу!
– До роботи! – безапеляційно винесла вердикт лікарка.
– Вас що турбує? – запитала вона в Олени.
– Мене нічого, ми радіаційних бобрів ловили, а тут ці з ампулами пристали, й Марко раптом захворів, а потім втік...
– На обсервацію! – скомандувала медик санітарам.
– А ви тут чого? – запитала поліцейських.
– По дурості, бо хтось дуже добрий і богобоязнений.– зі злістю відповів Марк, дивлячись на Данила.
– Ми тут свій час марнуємо, а тим часом хтось за нас штрафи збирає за недотримання карантину.
– Йдіть вже – сказала змучено лікарка і направилась до іншої машини. Пройшовши ще трошки, раптом почала заточуватись і впала.
– Це ж треба! – знявши шапочки, сказали медики, які йшли за нею,
– Вже третя за тиждень! Передоз вірусу видать.
– Несіть в реанімацію, там розберуться.
– Ого! – дивлячись на лікарку, що її несли на ношах, – думала Олена. – Треба драпати звідси, поки ще можу.
– Щось мені теє,– скривилась жалісно.– Живіт крутить. Я швидше сама дійду до обсерватора. А ви їдьте, працюйте! звернулась до полісменів.
Тих не треба було довго просити, і швидка поїхала у своїх справах.
Оля побігла до найближчого ватерклозету, а звідти в захисному костюмчику, що валявся неподалік, тихцем–мигцем і додому, в дезинфікуючу ванну зі спреєм, далі недопите віскі, і життя почало налагоджуватись знов.
Невдовзі Марко й Лєна проходжувались по міському бульвару з стаканчиками морозива, як раптом на них напали ззаду. Сильні волохаті руки відібрали стаканчик з морозивом.Оглянувшись, друзі остовпіли – купа бомжів в масках стерегли їх, щоб забрати морозиво. І дехто з них навіть декламував вірш!
– То з форуму вірш!– шепнув Марко Олені.
– Так. Я впізнала – відповіла та.
– Ми тепер безпритульні, а тепер навіть писати нам нічого. От, об'єднались в групу і полюємо за здобиччю.
–А коронавірус?
– То пусте, – сказав хтось і закашлявся.
За хвилину всіх решта слухачів мов і не було – розбіглись хто куди.
Олена поправила маску і мовила:
– Як не вірус, то панічна атака доб'є населення. Ходім, Марко додому, будем писати в інші видавництва.
