Друзі, представляємо вашій увазі спільне оповідання, написане авторами-гаківчанами в рамках флешмобу, проведеного у "Клубі авторів "Гоголівської академії"" на Facebook. Ви можете не лише його прорецензувати, але й продовжити у коментарях під текстом.
"Постановою кабінету міністрів України у зв'язку з епідемічною ситуацією в країні роботу сайту "Гоголівська Академія" тимчасово призупинено.
А то ще надумають собі ті письменники всякого, журналісти підхоплять, а Кабміну ото потім працюй, відділяючи мухи від котлет і літературну апокаліптичну маячню від (закреслено; маячні власного виробництва) інформаційної політики уряду.
От хоча б дніпровський плавець, якого на березі зустрічали з такою помпою, мов іноземного посла. А ГАКівці уже б таки й написали, що то люди-амфібії прислали добровольця ділитися досвідом, адже в них на коронавірус ніхто не захворів.
А не авторам спробувати можна?
На закритому на карантин сайті був один дуже завзятий письменник. Він вирішив провести вимушену відпустку з користю і написати великий роман про пандемію. Бо сподівався потрапити з коронаційною темою у тренд, повигравати всі можливі конкурси та стати членом НСПУ.
Звали затятого романіста Марко. Загалом Марко плавав від поліції по Дніпру, а у вільний час думав в який спосіб вірус передається через інтернет, адже доступ до ГАКу через це обмежили, і про що власне писати у романі.
І от увечері Марко ввімкнув комп'ютер, повісив сушитися плавки, сидить і думає.
І головне - не торкатися голими руками непроспиртованої мишки. Хоча Олені це точно не загрожувало. Адже насправді це була Олена в плавальному силіконовому костюмі типу Марко-2 зі змійкою на спині. Так зручніше плавати і, до того ж, добре захищає від коронавірусу. Справжнім Марком був хлопець Олени. Саме з нього (по його розміру і виду) костюм собі для роботи Олена і замовила.
По обличчю Олени плавала зухвала посмішка. - Даремно намагаєшся потрапити в "Гогакадемію", її рік тому заморозили зелені, а я під час коро - сприватизувала. Мене це страшенно розізлило і я запустила в неї мишкою. Силіконовий костюм надувся, як бульбашка і луснув. Олена оголилася. - Які ненадійні ці косиюми, - скрикнула злякано!...
– Марку, ну як там, Муза, вже прилетіла? – металево продеренчав Оленин голос через респіратор посиленої дії, після чого ритмічно – двічі – кліпнули капронові вії на захисних окулярах.
– Навідалася одна. Але я її прогнав, – скривився Марко
– Чого так?
– Була якась підозріла. Без маски, гумових рукавичок і антисептика.
Бувай. Олена виключила вайбер і лице справжнього Марка зникло. Треба було подумати, а краще за все думається у Дніпрі. Вона підлатала луснувший костюм, одяглася в Марка, не забула і про плавки, адже саме під ними в костюмі була вмонтована пляшечка з антисептиком для рук і люди могли подумати шось не теє . Розбіглася і стрибнула з балкона у річку.
Дніпро сколихнувся і здійняв навколо плавчині фонтан бризок. Найдрібніші з них примудрилися потрапити Олені в ніздрі. навіть через респіратор, приємно залоскотали, і дівчина чхнула.
« Гм. Костюмчик бракований, чи що? То на сідниці розлізся, то вода в ніс. Не варто було довіряти рекламі і купувати в метро. Краще було придбати в НСПУ, там якраз новенькі завезли, з логотипом відомого видавництва».
Дівчина пчихнула не надто голосно. А вже через хвилину помітила поліцейський катер, що мчав просто на неї. На містку стояв сусід-полісмен з мегафоном і волав:
-Суши ласти, потворо!
Спочатку Олена подумала, що полісмени знову ловлять гігантських радіоактивних бобрів.
Й щиро обурилась таким зверненням до тварин. Ловити - то одне, то обов"язок, але називати потворою при затриманні й не зачитувати прав - то вже ні в які ворота! Треба сповістити захисників тварин: хай поведуть онлайн-мітинг проти такого свавілля.
-- Бобри тут не пропливали, -- ображено гукнула Олена, -- але я їх зранку бачила на Хрещатику. Пливіть туди. І не треба дякувати. Чао!
Але про всяк випадок від катера відпливла. Хтозна що цим хлопцям іще в голову зайде.
Звісно, то був жарт. З бобрів на Хрещатику можна хіба Армена здибати. Бідолага мав авантюрну вдачу і вітер в кишенях, тому приторговував гвоздями й степлєрами в переході, щедро башляючи полісменам. Коло замкнулося. Замкнулося ще раніше, коли Армен намагався звабити її парою банальних фраз і неймовірно довгозубою посмішкою з зубочисткою, що туди-сюди вертілася, не бажаючи випадати, навіть коли він реготав. Олена здригнулася від спогаду. Їй подобались тіко воєнні.
Насправді Олена була величезною фанаткою плавання. Поки не закрили кордони. Свого часу перепливла Ла-Манш. Думала замахнутися навіть на Гібралтар (поки там кораблі якраз не дуже швендяють), але ж до нього в карантинних умовах якось треба добратися. Не вплав же! Тому й задовольнялася рідним Дніпром, немов басейном, у якому намотувала кілометри туди-назад, туди-назад.
Сусід -полісмен щось крикнув напарникам і катер розвернувся. Повірили? Навіть, якщо ні, то штрафувати точно передумали. Олена радісно бовтнула ластом і попливла додому. Треба розказати Марку, щоб поки що не рипався на Дніпро. А заодно підкинути ідейку –другу для його роману: «Чорнобильські бобри на Хрещатику». Або «Радіація проти ковіду».
Тим часом Марко лазив зачиненими владою нелегальними і напівлегальними літсайтами, вишукуючи муз, звісно ж таких, щоб неодмінно були у захисних засобах. За звичкою забрів і на ГАК. Ось тут його й перестріла іронія долі що нудьгувала на карантині та знічев’я перечитувала нетлінки місцевих авторів. Марко спочатку її не помітив.
І недивно - як можна помітити того, хто просто читає тексти. Але муза почала лишати коменти і відгуки. і які!
Чого тільки не роблять згорьовані за відсутності авторів Музи! І все - то ковід винен.
Почати з того, що Муза зайшла під ім'ям Ковід. І під цим ніком почала громити усі твори Марка - тут не знаєш з чого наступний почати, а тобі кажуть, що й старе нікуди не годиться - фактажу мало. Фактажу справді бракувало, Марко згадав, що так і не вияснив, яким чином зараза передається через ГАК, так що навіть відгуки писати доводиться у масці і через капчу.
І тут Марка осінило. В одній з рецензій Музи на ймення Іронія Долі йшлося не лише про відсутність фактажу. Але й про банальні заїжджені фрази, кострубаті речення, нудний сюжет і ще багато чого. Начитавшись під своїми творами подібного, будь-який автор міг скипіти настільки, що його починало трусити, він задихався, а особливо чутливі навіть мали нагоду знепритомніти. Ось воно, ось! Це не просто коронавірус, не той що окупував світ, це його мутований місцевий різновид. ГАКоронавірус. Марко вимовив уголос назву свого відкриття і затулив долонею рот. Тсс. Раптом хтось почує і вкраде у нього ідею нового роману. Треба терміново --терміново!!! -- одягнути три маски, три пари рукавичок і тричі пшикнути дезінфектором через ліве плече.
Аж тут бідолаху затрусило: він ніяк не міг згадати, чи дезінфекував руку перед тим, як затулити нею рота?
На всяк випадок довелося дезінфекувати рота, звісно, не знезаражувальним засобом, а міцним напоєм. Якщо не допоможе, це стане його останнім твором, за яким його запам"ятають у літературі. Тож треба викластися на повну!
В голові від усього цього трохи макітрилося, і пульсувала одна єдина думка - ГАКовірус! ГАКовірус!!
Таким і застало свого коханого Олена: знекороненим і спантеличеним. Над головою у нього літала велика зелена муха, від якої тнуло 40-оборотним віскарем і 96-відсотковим спиртом.
Олена вигнала муху, присунула до комп'ютеру другий стілець, сіла в своєму Марко-2 поруч із непритомним Марком і, залогінівшись, під ніком Іронія Долі, почала швидко настукувати новий комент. Ху-у, як же це важко, бути музою цього остолопа.
Потім на пів дорозі залишила цю невдячну справу. Ще раз задумливо поглянула на непорушного творця поруч, увійшла на сайт ще раз - уже з його акаунта й почала безжально правити текст. Залишалось сподіватися, що завтра вранці Марко, тримаючись за хвору голову, нічого не згадає, буде перечитувати вголос найвдаліші місця з останнього свого тексту і коментувати: "Я - чортів геній. Чого ще треба тим видавцям?!"
Олена поринула в солодкий вир редагування. Вона настільки захопилася, що не помітила, як плавально-захисний костюм знову дав збій. Цього разу роз’їхалася блискавка, та що на спині. І в ту ж мить Марко пробелькотів крізь свою непритомність:
– Пробі, радіація! Рятуйся, хто може– бобри в місті!
Раптом мелодійно продзеленчав дверний дзвоник.
– Хто там? – запитала Олена, визирнувши у вічко.
– Колеги, пловці-літератори, – відказав позіхаючи кремезний чолов'яга у білому халаті. – Сусіди повідомили вам поміч треба супроти радіоактивних бобрів. Ми завжди готові підсобити невизнаним геніям.
– А взагалі, якби моя на те воля, я б писав роман про щось інше. Щось про тваринок, наприклад, про пташку. Чи про Тибет. Або сотворив би роман у листах. Як Шодерло де Лакло. всі конкурси і всі видавництва помішалися на актуальних темах, тож мушу підлаштовуватися під попит читачів, – зітхнув Марко. Він вже повністю очуняв від зомління і у раптом почав проявляти непритаманні йому писацькі риси. І навіть крапельку інтелекту.
– Який ще Тибет? – покосився один з візитерів
– Яку ще пташку? – луною озвався інший.
– Звичайний Тибет, той, що на мапі позначений темно-коричевою барвою, і де буддистські монахи мантрують: «Дзенннн, дзеннн…». А пташка на гілці грошового деревця їм «Тірлі-тірлі, тьох-тьоїх-тьох». І від того щебету одразу навколо біленької пагоди розквітає вишневий садок, над грядками маніоки злітаються колорадські жуки і густо гудуть, а далекий Фудзіяма розкурює люльку.
Після слів « Фудзіяма» старшого на 10 сек. брата пересмикнуло, а молодший полохливо зіщулився.
: "Ми оце вирішили, - змовницьки перезирнувшись, сказали Брати. - Гаківцям подарунок зробити, Дійсно, що ж вони, ото без подарунка шастають, пишуть оте, креатив аж через вінця переливається. Ми вам, дорогенькі, зовсім недорого, таку вакцинку - чіпчик в руцю подаруємо, як то кажуть, і на 8 Березня, і на день народження ... Нє, до чого тут Білл Гейтс? То не той чіпчик! То такий укол геніальності - вколов - і ти геній... літератури..."
Маркові очі від почутого спалахнули урочистим вічним вогнем, а берегами заіскрилися, як бенгальські. Він сомнабулічно скинув рукавички, закотив рукав гідрозахисного костюму і простяг руку для вакцинування.
Але Брати заперечно похитали головами і вказали позаду і трохи нижче.
Хлопець спершу не второпав, але потім радісно кивнув і почав розщіпати кнопки та заліпки, щоб оголити потрібне місце.
– Ти що робиш?! – зарепетувала Олена, яка досі лише за всім спостерігала. – Вірус!!! Не можна скидати захисні обладунки!!!
Марко сконфузився.
– То може ви, тойво, через костюм кольнете?
– Ні, через тойво не вийде, – знову хором відказали Брати. – Ти не бійся, ми швидко – раз, і ти вже геній.
Марко знову кинувся до защіпок. Однак його кохана була налаштована войовничо:
– Чекай, тпру, не жени радіаційних бобрів! – накачаною плаванням у Дніпрі рукою, Олена відсторонила Марка від Братів і трохи посунула подалі. Звузила очні отвори у силіконовому костюм і дрібно замерехтіла капроновими віями– Щось я ніколи не чула про таку вакцину. А розкажіть- но мені, Віталька і Митюня, детально, що то за одна, чий продукт і які у неї побічні дії? Бо щось від вигляду осьої облізлої і стопітсот разів покоцаного ампули в мене проклюнулася непозбувна бентега.
Дорогою до лікарні застрягли в несподіваному корку. На перехресті якраз перетнулися дві демонстрації – сексменшин і Товариства захисту радіаційний бобрів . Останні вимагали відмінити карантин, оскільки бобри через відсутність корму у годівницях почали нападати на видавництва і пожирати свіжовидані наклади, щойно з друкарні.
Один з Братів помітив у групі «бобрів» знайомого і помахав рукою. У відповідь той зробив різкий рух ребром долоні біля шиї і розпачливо крикнув:
– Приєднуйтеся! Нам бракує людей, це й у ваших інтересах. Віднині бобри змінили смаки і тепер гризуть не всі книжки, а лише розкручених і популярних! Ви ж не думаєте повістю перейти на замовні.
Для близнюків це була шокова новина. Вони щось швидко між собою обговорили і кинулися відкачувати Марка.
– Як ти нас задовбав, – цвикнув один із, і почав робити штучне дихання « маска в маску»
– Га? Шо? – різко вирячився Марко.
– Мужик, досить розігрувати нєжєнку, ти нам потрібен – цвикнув другий із. – Так що починай кумекати. Ампулу геніальності твоя сторожова розбила, отже доведеться напружити звивини. Значить так: ми зараз всіх цих нейтралізуємо, і попливемо до тебе. Так що настроюйся на роман.
– Роман? –здавалося, куди можна вирячитися більше, але Марку це вдалося.
– Ага, роман. Словом, мужик – виручай, горимо.
– Але ж я не вмію…
– Перестань, ми тебе зара приєднаємо до Клубу учасників Гоголівської академії, там стільки порад, що навіть у тій вакцині, яку твоя подружка перевела, і половини не було. Сядеш на годинку-дві – і будеш готов творити нетлінку.
Не встиг Марко розвирячитися, як Брати коронними прийомами Ліги вбивць поклали санітарів, поліцейську масовку і почали побивати патрульним бусиком тунель у масі демонстрантів.
Олена, що всю цю сценку мовчала, провела веселковий стяг у вільне плавання над багатоголовим людським морем, важко зітхнула. З красномовних поглядів, які кинули не неї близнюки, зрозуміла, що найближчі кілька днів розваги на ГАКу у ролі Іронії Долі їй не світять , бо саме їй доведеться за дякую ішачити Музою у всьому цьому абсурді.
Запивши допите колою, на хвилі кайфу Олена намірилася подрімати, та раптом подумала, що треба зателефонувати Маркові й нагадати про роман.
– Та куди ж забути, біля мене, он, два наглядачі стовбичать, пильнують, як я штудіюю поради з фб групи. А ти чого в себе? Негайно припливай, я без музи писати не почну, – почула з динаміка.
Муза, то муза. Дівчина перевірила герметичність костюма, масок і запас дезинфекторів у торбинці зирнула на хвилю в дзеркало, щоб підправити водостійку туш на капронових віях маски-респіратора, і гайнула до Марка.
Прибувши на місце, застала його вже повністю наштудійованим. Про це свідчили щасливі усмішки на обличчях братів, а також Маркова горда осанка, німб над головою і позиція пальців «на старт» над клавіатурою компа.
– Однієї корони вдалося уникнути, – Олена повісила торбинку на спинку крісла і всілася поряд. Щось помисливши, крутнулася і витягнула дезинфектор: – Але дивись мені, не заразись іншою. На пшикни ще на німб. Бо мало що. Ніяк не забуду лікарку, що зомліла. ЇЇ обличчя здалося мені напрочуд знайомим і я погуглила. І ось що з’ясувала. Та лікарка – не просто лікарка, а ще й авторка. І не просто авторка, а гаківчанка. І не просто гаківчанка, а висить на ГАКу у золотому фонді. І чомусь мені здається, що вона захворіла на дещо інший коронавірус. Це так печально. Адже цей минає, а той інший може бути невиліковним до кінця життя.
Марко слухняно виконав прохання і німб став значно тоншим і менш яскравим.
– Що ж, почнемо, – скомандувала Олена і підморгнула близнюкам.
