Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47663
Рецензій: 92529

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Діалоги з монстром. Діалог шістнадцятий

© Алла Марковська, 14-06-2020
Спецназівці відчули жах, їм волосся під касками піднялося. Слабші знепритомніли. Ті, у кого психіка була міцнішою, кидали зброю і тікали. Стійкі - їх було мало - відчуваючи, як від страху стукають зуби, ще намагалися допомагати товаришам.
Нарченко відступав спиною вперед тримаючи у прицілі автомата Енкі і його учнів. Він ненавидів цих досконалих чудовиськ з надздібностями! І генералів він також ненавидів. Усіх зараз ненавидів. Тремтів, так хотів вистрілити у цього клятого екстрасенса  з довгими сріблястими патлами, чимось схожого на клятого чупакабру.
- Чортів ельф, - скрипів зубами Нарченко, не розуміючи, чому не може натиснути на гашетку.
Вломився спиною у кущі, розвернувся і побіг за своїм деморалізованим загоном. Все ще надіявся зібрати розпорошений загін, заспокоїти, змусити повернутися щоб розстріляти до біса ненависних ельфів і американців. Коли полковник знайшов своїх солдат, вони не пам'ятали, як опинилися біля підніжжя гори за півкілометра від місця бою. спантеличені витирали сльози, дивилися один на одного, розпитували, що сталося.

Єгор втекти не встиг, учні бога збили чолов’ягу з ніг. Учитель ласкаво торкнувся кінчиками пальців його чола, а потім вдарив юнака в обличчя і тихо сказав:
- Геть звідси.
- Учителю, - благав Єгор, - я можу пояснити! Мене змусили.
- Подорослішаєш, я тебе знайду, - сказав йому Енкі і додав: - Бо поки, для мене, ти зрадник і злодій.
Єгор відчув, як надзвичайний хист потоком енергії витікає з його духу і тіла. З жахом схопився і побіг до гори до дядька.
Дивлячись на спину Єгора, Енкі з гіркотою сказав:
- Гівнюк.
- Це він вкрав персні Мардука? - запитав привид гори Ямантау. Могутній дух вже створив собі матеріальне тіло, але ще удосконалював його, тому як і раніше ховався під плащем з каптуром.
- І розрядив в Апсу і Тіамат, - додав древній бог.
- Але заради чого? - дивувався Привид.
- Заради жінки. Закохався молодий дурень, - з сумом сказав Енкі і застеріг: - Земні жінки гарні і жадібні. Не закохуйся.

З таємного ходу вийшли втікачі. Паша виніс Катю Авінську. Професор Клімов підтримував пораненого племінника. Кіт витяг Лисицю, вона стрибала на одній нозі.
Учні Енкі допомагали пораненим, зупиняли кров, посилювали регенерацію.

Удав поклав Надю на пожовклу траву. Тоненька цівка крові потекла з її рота. Жінка простягнула руку до холодного осіннього сонця, прошепотіла:
- Привіт, сонце, давно тебе не бачила.
Удав підняв очі, зустрівся з сумним поглядом давнього. Енкі присів поруч, провів руками над тілом жінки.
- Ти врятуєш її? - запитав Бен Смітт у творця.
- Поранення важке, куля розбила ребро, уламками пошкодило серце, - сказав Енкі. І впевнено додав: - Врятую.
Удав дивився на бліде обличчя коханої. Вона засинала навіяним сном, у якому не відчувала болю.
Енкі несподівано скрикнув, відштовхнув начальника відділу артефактів від Наді. Довге волосся ковзнули під рукою Бена, випадково порізавши пальці. Той навіть не помітив, зараз він не відчував болю.
Куля яка поранила полковника Ісачову, вибухнула, коли її торкнулися магічні імпульси.
Удав на колінах підповз до коханої, обняв її. Форма жінки була залита кров'ю, ребра, як зуби чудовиська, стирчали з її грудей, розірвавши військову сорочку. Бен заплакав. Вперше у дорослому житті.
Енкі кинувся до Надії. Врятувати її він ще міг, головне - відтворити серце і кровоносні судини для підтримки мозку, поки душа не покинула тіло. Але було у тій кулі те, що розпочало ланцюгову реакцію. Тіло Ісачевої, на руках Бена, перетворилося у пил. Здійнявся сильний вітер, пролетів між деревами і розвіяв легкий прах.

Древній бог відчув, як захоплена тим магічним вітром зникла душа жінки. Намагався втримати її, та почув застереження від Великого, що це не у його компетенції. Душа Надії повернулася до власника.
Бен закричав. З болем і розпачем, і гнівом.
Привид гори Ямантау допоміг вчителю піднятися.
- Треба йти, - повідомив Привид, - вертольоти летять.
- Не йти, а бігти, - підтвердив Кларк, - їм наказано нас бомбити.
Серж і Кабан схопили начальника наукового відділу зони п'ятдесят одна під руки і поставили на ноги.
- Хочеш вдарити когось? Давай, - запропонував Удаву Серж.
- Вдарю, - відповів Бен. - Я вдарю того, хто її вбив.
- Генералів? - уточнив сержант групи альфа.
- Це зробили не генерали, - відповів Удав і додав твердим голосом: - Йдемо.

Павло поклав мертву Катю Авінскую під тоненькою берізкою, що шелестіла пожовклим листям. Один з учнів Енкі підбіг, щоб реанімувати жінку, але торкнувшись її тіла, різко відсмикнув руки і сховав за спину. Сказав, що душа жінки належить тому, кому вона її віддала – Духові чи Егрегору. Над нею в Індії провели обряд посвячення.
Паша, Саша та Ігор вкрили тіло тієї, яка була їм другом, яскраво-жовтим листям і побігли за військовими.

- Сумно, - сказала Лисиця.
- Так, - погодився Кіт, - скільки смертей бачив, звикнути не можу.

Вертольоти наблизилися. Енкі спробував збити літаючу машину магічним імпульсом, але відчув, що енергію хтось поглинає.
Учні древнього бога добігли до найближчого пагорба і відкрили таємний хід до другого підземелля.
Колись підземелля і місто під горою Ямантау були єдиною системою, але на початку двадцятого століття керівництво наказало заблокувати всі виходи з бази до інших підземних об'єктів.

Втікачі один за одним забігали до печери і спускалися сходами. Енкі йшов останнім. Він відчув, як спину обпалило вогнем - військові скинули снаряд з напалмом.
Древній бог забіг до печери, натиснув кнопку на стіні біля прихованих розсувних дверей. Потайний механізм спровокував завал над входом.

У безпеці печери Саша знесиленно присіла, обхопила коліна руками і заплакала. Ігор обняв її. Вона підняла голову над його плечем, пильно подивилася на Кліма. Той сидів на підлозі, блідий, у закривавленому одязі, рука йому боліла. Дядько вмовляв племінника попити води. Клім, відчувши на собі погляд Саші, посміхнувся.
Дядько зауважив цей обмін поглядами. Вони врятувалися, всі вціліли, і Міша дівчиною зацікавився.

Солдати групи Альфа жартували, ділилися цигарками. Сержант лаяв керівництво бази, яке наказало поливати військових іншої бази напалмом. Лось намагався реанімувати апаратуру для спостереження. Кабан розлігся на теплому граніті і сказав, що далі його певно понесуть бо він набігався.

Учні Енкі роздали врятованим пляшки з водою, Паша їм допомагав. Він зустрівся з тими, кого підсвідомо шукав усе життя. Сподобалися йому ці дивні люди та їх вчитель. Але як вмовити, аби вони дозволили йому, простій людині, вчитися магії? Як стати тим, кому вони довірять всі секрети цього світу?

***
- Ця шапка не приховає твою гриву, - Ловрашов крутив у руках солдатську кепку. Він не уявляв, як видати Апсу за звичайного солдата.
Тіамат переодягалася у сірі штани і сорочку, у такі вбиралися "лабораторні діти".
Ведмідь в формі солдата російської армії виглядав дещо дивно, але Ловрашов стверджував, що якщо Апсу вимкне у горі електрику і заблокує запасний генератор, ніхто не помітить колір шкіри і габарити величезного найманця.
Відключення світла на базі - явище рідкісне. З огляду на присутність прибульців, це призведе до масової істерики. Усі будуть бігати і шукати ворогів. Метушнею можна скористатися, щоб вийти на верхні яруси. З бункера-міста є двадцять п'ять виходів назовні. Один з них не охороняється і закривається тільки на навісний замок. Ловрашов час від часу їм користувався, щоб вийти під небо.

Апсу закрив очі. Подумки він знайшов електростанцію і навіть викликав поломку, але запасний генератор відімкнути не встиг. Його магічний імпульс було поглинуто. Тіамат і Апсу навіть відчули на собі погляд ангела.
- Мабуть, вже біжать сюди, він знайшов де ми, - сказала Тіа. - Аркадій Іванович, може, ви не підете з нами? Скажете, що ми сховалися в вашій кімнаті випадково бо ви забули її зачинити.
- Піду, - вирішив старий вчений, - ви без мене базу зруйнуєте. Може, допомогти зможу. Тут мені залишатися гидко. Вони мене теж мисливцям віддадуть.
- Бо біса смертельна затія для такого поважного пана, - прогудів Ведмідь. - Але ви людина розумна, знаєте на що йдете.
- І знаю чого хочу уникнути, - додав Ловрашов.

Перемикання світла на базі з основного на аварійне викликало аврал. Але за наказом Смехова чужих шукали на нижніх рівнях. Ангел ще не встиг повідомити, де насправді знаходяться прибульці.
Втікачі поспішали вийти в місто-бункер, побудований в розчищених печерах гори.

Ловрашов показував дорогу. Поруч з ним йшла Тіамат, немов він супроводжував маленьку підопічну з блоку у блок. Ведмідь сунув за ними, як охорона. Апсу навів на себе невеликий морок. Повноцінне силове поле, яке б змінило зовнішність, він встановити не наважився: ангел легко міг вирахувати їх по психо-імпульсам.

Генерали отримали повідомлення від Сандалфона і відправили загін на житловий ярус бази, туди, де ангел зафіксував магічне випромінювання. Двері у кімнату професора Ловрашова вибили, але у кімнаті нікого не було.

***
Містом називалися величезні печери, укріплені арматурою. Їх побудували, ще тоді, коли Сфера перебувала у галактиках, які Апсу називав Гніздом. Спочатку стіни гори були скляними. Але коли Сфера потрапила у підпростір, гору залили рідким гранітом і закріпили. Це саме зробили з іншими підземними містами: їх скляні стіни укріплювали, перетворюючи витончені блискучі будови у сховища.

Ловрашов й справді добре знав гору.
Поки солдати охороняли головний вхід на базу, втікачі пройшли вузькими коридорами. Ведмедеві з його габаритами іноді доводилося, крекчучи, протискуватися між гострим камінням. Коридори, якими Ловрашов вів прибульців і найманця, свого часу засипало під час бомбардування гори. Розчистили їх абияк. Шукали стару зброю, нічого не знайшли, і про бічні коридори забули. Професор лише відтяг кілька каменів, звільнивши вихід, йому допомагав Філіппов. Тепер Ловрашов побоювався, що асистент професора Тищенко його видасть.

***
В кімнату спостережень надходила інформація. За кожним монітором уважно стежили, щоб не пропустити, як сказав Смехов, ні миші, ні кота. Про котів наказано доповідати негайно.
Губенко послав мінерів на рівень сорок п'ять, де заклали вибухівку, щоб зловити дівчину-прибульця. Ангел попередив, що всі ці пастки ні до чого: чужі вміють бути непомітними для людей. Але звалити тонни граніту на голови солдатів, ця дівчинка може, лише відчувши вибухівку.
- Коля, Коля, - журився Губенко, - навіщо ти цю гидоту на базу притягнув? Едрьон-батон. Не відповідай, я і сам знаю. Але от скажи - це все коштувало отих жалюгідних грошей?
- Ти теж був не проти, нам добре заплатили, ми добре заплатили, он Тищенко радів, а тепер тільки я винен? - сердився генерал Смехов.
- Що Тищенко? - розсердився нервовий генетик. - Як тільки все виходить з-під контролю - відразу Тищенко! А он Саша не радів? На перевертнів подивитися хотів, справжніх.
- Не сердься, Льоня, - Губенко поплескав вченого по плечу. – Чого репетуєш. Я б он і зовсім не ловив їх.
- Як це не ловити? - обурився Смехов. - Ти вже капітулюєш, Губа? Що отак візьмемо і відпустимо їх. Та тоді нам не жити! Наче ти не знаєш! Американець втік. Тепер же скотина захоче подякувати за послуги? Хто нас захистить, б...ть, якщо чупакабри втечуть?
- Думаєш, Салдафон тебе захищати буде? - істерично розсміявся Губенко. - Так навіщо ти йому потрібен, Коля? Йому яка різниця, едрьон-батон, який генерал тут сидить? З нас баранів зроблять, на посаду інших призначать. Дурнів з лампасами багато.
В кімнату спостережень увійшов Ангел, височезний витончений чоловік в білому одязі, з прекрасним, по-дівочому ніжним обличчям. Лляне волосся до плечей, крила притиснуті до спини. Сандалфон подивився на генерала Губенко, ласкаво посміхнувся, повчально мовив:
- Недобре, пан генерале, так говрити про вищу істоту. І звуть мене все ж Сандалфон.
- Вибачте, Сандале, але я не думаю, що вища істота буде нас захищати від Великого, - Губенко від страху знахабнів настільки, що дозволив собі передражнювати Ангела.
- Великий знає, що ви не можете втримати чужинців. У вас немає для цього ні сил, ні засобів, так що заспокойтеся і вірте мені.
- А хто нас від Бена, мати його, Смітта захистить? - нервово запитав Смехов.
- У Бена Смітта виникла неприємність. Хтось вбив полковника Ісачову, і це не ви. Думаю, зняття вас з постів буде останнім, що він зробить.
- Дякую, втішили, мені навіть від серця відлягло, - кривися генерал. - Як наказувати, так усі готові, а як захистити, так на волю Бога надійся. А бог по моїй базі бігає, трощить все.
- Пане генерале, - голос Ангела став крижаним, - ви не моє доручення виконували, коли привезли на базу начальника відділу артефактів, безпосередньо керуючого базами Полігону і вашою базою у тому числі, і не моє доручення виконували, коли ваш племінник допоміг вам викрасти прибульців. Чому зараз, коли усе пішло шкереберть, ви вимагаєте мого захисту? Ваше щастя, що моє керівництво наказало мені привезти прибульців на модуль Моон, інакше мене б тут не було, а ви самостійно зруйнували би свою базу, намагаючись вбити тих, кого вбити неможливо. Які ви неймовірні дурні.
Смехов хотів було відповісти, нахабному ангелу, не літературно і «триповерховими», але Губенко виштовхав його з оглядової.
- Стули, Коля, пельку, - сичав Губенко. - Йдемо, йдемо, поки він нас лазерної батогом не побив.

Вдивляючись у монітори, Тищенко запитав у ангела:
- Ви хіба не можете визначити, де вони зараз?
- Вони не задіють психо-імпульси. Немає ні порталів, ні мороку, ні інших магічних сплесків. Я не можу їх відчути, - відповів Сандалфон.
- Але тоді вони повинні скористатися головним виходом, - розмірковував професор.
- Хто їм допомагає? - запитав ангел.
- А, - махнув рукою генетик, - старий Ловрашов, геній нейробіології, але здається, дах у нього поїхав через прибульців.
- А можна сказати? - Асистент Філіппов раптом підняв руку, як школяр.
Ангел подивився на нього своїми блакитними очима, з пухнастими золотими віями, і Борис почервонів.
- Ну кажіть, - ласкаво посміхнувся Сандал.
- У мене була депресія через постійне перебування під горою, - почав було доцент.
- От, Боря, - закотив очі Тищенко, - кого цікавить зараз твоя депресія?
- Ні, ні, нехай говорить. Мій любий професоре, терпіння то чеснота, - муркотів ангел.
- Так ось, тоді Аркадій Іванович розповів про бічні коридори, завалені камінням. Ми з професором розчистили їх, і він вивів мене на поверхню. Я знаю, що це порушення...
Ангел засміявся, його сміх змусив доцента замовкнути.

У оглядову зайшов полковник Нарченко, випив води і роздратовано доповів:
- Салдафон, ми їх загубили.
- Ні, ні, ні, - радісно відповів ангел, але повчально нагадав: - Не солдафон, невихований ви, полковник, а Сандалфон. І не загубили, а знайшли. - І повернувся до Філіппова: - Покажіть на схемі гори, де цей вихід на поверхню. Ми не будемо бігати за нашими чудовими монстрами, ми сядемо на вершині гори і почекаємо їх.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Вікторія Штепура, 19-06-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 14-06-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.36231303215027 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …