Коли Ясьо був маленький і ходив попід стіл, багато чого не знав. Та якогось дня раптом виріс. Не те, щоб виріс миттєво, ні. Непомітно ріс. Щодня. Ріс-ріс-ріс і нарешті досяг головою краю кухонної стільниці, а коли став на пальчики, то відкрив для себе новий світ.
У цьому світі жило різне начиння: баняк, горнятко, дві барвисті губки, шматинка в горошок і скринька з якої стирчали ложки виделки і ножі. І все це постало того знаменного дня перед очмма в один момент і все одразу, аж дух перехопило.
– О-о! –широко розплющилися оченята і на їхніх сіро-блакитних плесах застрибали вогники щирого подиву і захоплення.
Ясь довго розглядав свою знахідку. Коли роздивився як слід, повернув голову наліво. Там теж було щось цікаве: щось велике і біле. А поверх білого залізяки з лапами, всередині яких височіли опуклі круглі щтукенції, кожна у віночку з дрібних дірочок. Таких і штукенцій було багато. І всі- різної величини. Ближче до оченят були найменша і найбільша, за ними – більша за найменшу і менша за найбільшу.
«Ось, який ти, «бабах»», – малий відразу зметикував що це таке, пригадавши мамин голос і суворий погляд, а ще вказівний палець, що забороняв торкатися того, що називалося «плита» і чіпати те, що називалося «вимикачі»– напрочуд привабливі штучки-дрючки, які так і хотілося покрутити туди-сюди.
Якось Ясю дозволили – в присутності дорослих – натиснути червону кнопку, що засвічувала світло в тумбочці за дверцятами, яку домашні називали «піч», «рура» або «духовка».
Червону кнопку юний механік вже приборкав, тому згодом – в присутності дорослих – тицяти її було вже не так захопливо, як вперше.
Зате тепер малому страшенно кортіло посмикати заборонені «крутилки», але він був слухняним хлопчиком, а ще пам’ятав мамин палець, тому не зробив цього ні тоді, коли одного разу випадково опинявся в кухні сам, ні зараз. Щоб і далі залишатися слухняним, малий відвернувся від «бабаху» зі всіма його хитромудрими та цікавущими цикалками, клацаолками і поверталками і глянув праворуч.
І не прогадав. На нього дивився залізний ніс. Блискучий, довгий і загнутий на кінці. Весь у краплинках води. Найбільша крапля, як велика прозора шмаркля, звисала просто з ніздрі.
«Пора міняти кран. Цей вже старий і протікає», - знову пролунав у вухах мамин голос. Звісно! К-р-а-н! Такий довгий і гачкуватий ніс може бути лише в того, хто називається Краном. Він його не раз бачив, правда згори.
Яся завжди мучило питання: чому у крана такий довгий ніс. А тепер, коли він побачив цей ніс знизу, додалося ще два: чому ніздря в крана одненька, і чому в сіточку.
Щоб з’ясувати, чому так, Ясь ще раз ретельно оглянув кран. Він навіть жодного разу не кліпнув, щоб не проґавити чогось важливого. Відповіді на питання так і не знайшов, зате виявив що мама помилилася: кран зовсім не виглядав старим. Старі іграшки – пом’яті, тріснуті, подряпані, їм бракує то колеса, то лапи, то пластмасове вік, ні тріснутий, йому не бракувало ні колеса, ні лапи. Навіщо його міняти? Він просто застудився і шмаркає. Треба лише полікувати, і він знову стане молодим.
Отож, із краном з’ясовано. А що там позаду крана, вгорі? ? На сріблястій трубі, що тягнеться від плити аж до кутка? Що там висить на срібних гачечках і теж срібне і блискуче? Здається, Ясь ці речі теж вже колись бачив. Велика дірчаста ложка з довгою тонкою ручкою і пластмасовим держаком. Лопатка з прямокутною діркою всередині. Велика виделка з двома зубцями – великими, гострими і страшнуватими. Щітка. Ще одна щітка. Маленьке черпалко з довгою ручкою. Велике черпалко…
Ясь не встиг піти поглядом далі, як зауважив, що черпалка легенько загойдалися на своїх гачках.
– Сам ти черпалко. – задудніло велике:– Ми – ополоники. Твоя мама іще часом називає нас кохлями.
– Так! Так! Мені подобається, коли мене називають кохлею, – дзенькнуло мале: – я ж дівчинка. Я не можу називатися хлопчачим іменем.
– А мені подобається ім’я ополоник. Бо я хлопчик. А тебе як звати, друже? – поцікавилося велике черпалко блиснувши срібним боком і пустивши на стіну, викладену плиткою, маленького сонячного зайчика.
– Ясьо.
– Гарне маєш ім’я. Мені подобається.
– І мені, – озвалася кохля.
– І мені, – погодився Ясь.
Хлопчик раптом пригадав, що довго стоїть навшпиньках і відчув, як втомилися ніжки. Вже було недалеко до полудня, надходив час готувати обід і з коридору долинули мамині кроки
– Мені пола йти, – мовив Ясьо, переступаючи з пальчиків однієї ноги на інші. – Плиємно було познайомитися.
– І нам. Заходь в гості. Побалакаємо ще.
– Па-па, Ополонику і Кохле! – Ясь помахав пухкою долонькою, швиденько опустився з навшпиньок у свій звиклий світ і вибіг із кухні.
