«Блажен, хто цей відвідав світ в його фатальнії хвилини».
Ф.Тютчев
Ви не помічаєте, як помінялося життя? Думаю помічаєте, але все ж поясню, що маю на увазі. Всі можуть уявити, як жили люди в якусь епоху. Наприклад, в епоху Сталіна. Або в епоху Брєжнєва.
А от тепер ми живемо в епоху Віруса. Перебільшення? Як можна якесь ніщо, яке тільки в мікроскоп побачиш, та ще коли тобі скажуть, що це воно, - порівняти з величними фігурами диктаторів або дурнів при владі? То ж таки люди, а тут...
Та, видно, епоха визначається не поставою лідера, а поведінкою підлеглих. От дивіться, як ми живемо однаково. Тримаємося подалі один від одного. Усі. Чхнути боїмось. Усі. Бо свої ж тебе і здадуть. Як при Сталіні, коли ти в газету «Правда» чхнув ще й носа витер нею.
Єдина розрада, що анекдоти про цього диктатора, віруса, та про чхання можна вголос і відкрито розказувати. Головне, при цьому дійсно не чхнути. Такої веселої пандемії, кажуть люди, ще зроду не було. Одних анекдотів про чхання понаскладали більше ніж в усі попередні століття разом узяті.
Але, сміх сміхом, все ж хотілося б простій людині зрозуміти, як жити при такому диктаторові. Простій людині, яка дійсно боїться, що захворіють її близькі, рідня, людині, яка, боячись та оглядаючись, в крамницю по краєчку тротуару пробирається, обвязавшись тими масками спереду і ззаду, накупляє там на цілий тиждень і пре додому. І там, утупившись у телевізор, здригається на кожній цифрі: там вже сто заразилося, там ще троє померло... Як цій простій людині якось підлаштуватися під цей вірус, під його «епоху»?
Так от, є така думка. Думка ця каже – ти, чоловіче, сядь собі та заспокійся. Не треба метушитися. Людина взагалі створена не для того аби метушитися та бігати. Створена вона для того, щоб сидіти. Не віриш – от поспитай людей, які життя, як не кажи, прожили - і сидять зараз на спризьбі. Вони тобі скажуть, чи то життям зветься, коли людина біжить-біжить-біжить, поки не впаде і помре.
Так от, каже думка, - ти сядь та подумай собі, яке ще може бути життя, крім того, метушливого, яке сформувалося для нас у другій половині 20-го століття. На нашу голову. Влаштували собі такий вертеп, що просто від інопланетян соромно. Хвала Богові, що їх немає, а то коли хтось подивився б з іншої зірки – сказав би що тут у нас всі на планеті - просто духовні потвори.
Отож, затим що інопланетян немає, то вірус прийшов і сказав: та зупиніться, нарешті, людоньки добрі! Подивіться, що ви зробили зі своїм життям, з Землею, ви ж знищуєте те, на чом існуєте, ви плюндруєте природу, яка вас породила і виростила. Чи можна при цьому якесь собі майбутнє уявити?
Яке там майбутнє, коли світ наш просто сунувся до світової війни... Як по ковзанці з гори тебе несе у прірву, і хоч впади, - винесе тебе саме туди. У тому коридорі, куди ми себе увігнали в підкоренні нашим диктаторам, баригам при владі та патріотам, бокових дверей просто не було – всі на вихід, на мобілізацію.
От є такі стани, навіть в особистому житті людини, коли вона відчуває, що ті обставини нервові, куди її впихнуло потроху, вийти з них вже не зможе і ця ситуація затягне її кудись в дуже недобрі й небезпечні справи та «розборки». А вдіяти вже нічого не може. От і ми всі на землі були в такому стані.
Тобто, можна сказати, вірус врятував людство від світової війни. Стовідсотково все зсунулося б до загальної колотнечі, війни та знищення.
Ото ж сказати йому спасибі та ще поцілувати його, якщо влучиш. Рятівник наш невидний.
Він сам – глобальне явище. Це також дивно само по собі. Він до всіх нас підійшов тихенько, та спокійно так... Раніше – пожежі континентальні, виверження, урагани – увесь час здавалося людині, що це «десь там». Саму людину це не обходило. Раптом це мале вірусеня дістало кожного. І всі згодні з ним. Ніхто не рипається, усі такі слухняні, готові слухатися його як Трампа з Путіним разом узятих ...
І от сидить чоловік бідний, якого цей великий невидимка зупинив і ув’язнив разом з його сім’єю, сидить з цією сім’єю вдома...
Ось це дружина... Ага... Так, дійсно. Можна посидіти та подивится на неї. Якось незвично... Можна поговорити про життя... як жили, як будемо жити... Воно й небезпечні розмови, але ж коли ще, як не тепер?..
А це хто?.. А, діти... Дійсно, пригадую, я ж їх бачив і раніше, але так, похапцем. А ти чим займаєшся, синку? О... так ти вже в п’ятому класі...
*** ВІКНО МОЖЛИВОСТЕЙ ***. Раніше і уявити собі не можна було, як жити інакше, та й часу не було на уяви. Уперед та уперед... Ми всі, все людство, були як у паніці якійсь. Усе щось бігали та робили, робили щось, робили, робили... Не помічаючи ні тих, хто падав поряд, ні загублене навколо... А от тепер наче взяли всіх і кожного так, за барки, як ото дитину, або й дорослого дядька, що в паніці, взяли та струснули добряче, - о, приходить до тями, заспокоюється, дивиться навколо. Паніка пішла з його мізків...
Зато тепер можемо й подумати. Справа вона незвична, але час є.
Подумати - як би воно жилося якось інакше, ніж як завжди ми жили.
Які б чудові відносини можна було б між людьми налаштувати...
Жили б як у раю.
____________________
Михайло Гонопольський
До речі, аудіо цієї "іронічної прози" в виконанні автора - за адресою - https://soundcloud.com/michael-gonopolsky/zazirnuti-u-vkontse
