Коротше, ми тут нерозважливо пішли в наступ, уяви не маючи, проти кого поперли, і через це скоро всім нам жаба цицьки дасть. Та й хто нас підзудив іти у той наступ дурний? Чи не варт було б замиритися та й ходити по-сусідськи один до одного по чарці перекинути? Так ні...
Хоча про чарку то я так, жартома, не сильно ти з нею вип’єш. Захлинешся.
Ну добре, с ким це «з нею», та про всю цю халепу все ж треба викласти докладніше. Щоби зрозуміліше стало, що до чого та чому. От тільки емоції кудись у шухляду засуну, та й розкажу.
Так от, з ким ми маємо справу на цій землі? Я маю на увазі - на Землі, з великої літери. Ясно ж з ким, з природою. Чому з «ким», а не з «чим»? Та «з чим» сказати вже й язик не повертається, бо ж занадто вона премудра, та природа.
Ну от наприклад. Я радий був би позбутися всіх, та й жити собі десь робінзоном. Щоб оці писки не бачити навколо. Обридло, чесне слово.
Постійно всередині таке відчуття свербить, що ти від когось залежиш. Для мужчини таке відчуття іноді так в кишки впивається, що мужчина від цього іде та й напивається, пробачте за риму.
А що поганого було б самому, га? Живи собі на тихій луці під деревами, та в хижці, та рибки собі влови, моквочку ото висмикни, земельку струси та з’їж... Так ні. Ця премудра природа змушує всіх нас жити вкупі. І залежати при цьому від чортової уйми інших двоногих істот.
Та й про «робінзона» свого забудь, та скоріш. Бо Робінзон той – то казки дідуся Панаса, ось що я вам скажу. З усією його незалежністю від усіх та самостійністю.
Читали ж про нього, чи хоча б комікс переглядали? Ну от... Пам’ятаєте ж як той славнозвісний Робінзон таке собі життя більш-менш стерпне налагодив? А завдяки чому? А тільки завдяки всякому знаряддю та інструментам, які встиг з корабля розбитого на берег перевезти. Тобто, життя собі налаштувати йому, практично, інші люди допомогли. Оце тобі й незалежність.
Вже не кажучи про всі його знання, якими він користувався аби якось животіти на тому острові. Теж не на пальмі вони виросли й на голову впали, ті знання. Також інші двоногі його всьому навчили і до всього привчили. Тобто був той Робінзон начебто незалежним, залежачи при цьому від них усіх.
Коротше, висновок виходить надто вже сумний: без людей ти не людина. Оце такий закон природа нам прирекла, і спробуй його порушити... Кара Божа, чесне слово.
І от, живеш вкупі з усіма і тільки й дивишся. Дивишся-дивишся, і робиться ясно, що загалом двома ланцюгами та природа нас один до одного прикувала: мусимо отримувати, користуватися тим, що інші нам наготували. Ну, як той Робінзон, скажімо. І другий ланцюг – мусимо працювати на інших, бо без цього ні суспільства, ні держави, ні дідька лисого не буде. Так-так, саме «на благо суспільства».
Бо це тільки наш прехитрий егоїзм нас дурить, що ми начебто на себе працюємо, аби гроші мати. Ага... Дав би тобі хто гроші, якби та картопля, що вирощуєш, або карбюратор, що продуваєш, нікому не були б потрібні? Дув би ти в свій карбюратор дурно з ранку до вечора, фуги Баха на ньому видував би... Може й кинув би хто копійку, якийсь любитель Баха.
Так що не варт нам себе дурити. Гроші нам даються так, для прожиття, поки ми для інших людей працюємо, тобто щоб жило суспільство.
А якщо ні, каже нам той другий ланцюг, – то на себе й нарікай. Коли навіть встигнеш вмерти, не діставши ним по чому попало, - так діти тебе колись згадають, «незлим, тихим словом». Суспільтво ж через тебе кульгати стало, от таким кульгавим життям вони і житимуть.
Отак. Отримуй і віддавай, каже природа. І головне, не переплутай.
Ну, щодо отримання, то особисто я згоден. Хай дають, я ще й комору до хати прибудую, щоб було куди складати. Та й усі ми, власне, згодні. Відразу як ото засвітить щось собі отримати, – ось воно вже мені й моїм здається, а коли не попало мені, то так, неначебто твоє прямо тобі з рук і забрали. А от якщо з боку закону природи на це отримання подивитись, то тут вже не жарт: взяв не по мірі своїй, - то вже кому суд людський, кому совість, а кому й нащадки суддями будуть. Не минеться. В неї такі справи без терміну давності.
А от давати... тому ж суспільству... Тут вже як у відомому жарті про гроші в борг: береш чужі і на якийсь час, а віддаєш – свої і назавжди. І хто судитиме, – дав ти все, що повинен дати, цьому збіговиську, що суспільством зветься, чи так, аби очі замилити? Тільки сам собі й суддя чоловік.
А що я? Я б і радий іноді попрацювати на громаду, і зробити все як годиться, але ж я не сам. У мене ж внутрішній голос є, який, куди не повернись, а він: «Ти що – каже, - здурів? Ти ще мало зробив для них? Тобі що, більше за всіх треба? А здоров’я – ти про нього подумав?» Та крім цього причепи ще й жінка ж є: «Ти де це лазив? На «общєє благо» час прохвинькав? А я? А діти? А ти вже місяць як обіцяв...», ну і так далі.
Тобто, що не кажи, а другий ланцюг у нас занадто гумовий. Розтягується безсовісно і робить з усіх нас юрму егоїстів, яким жорсткий закон природи: «як не вкладатимеш в суспільство – всім капець», - ні шию нам ярмом не натирає і ні в руки кайданами, ні в печінку совістю не в’їдається.
Проте хай би вона, та природа, мене самого за це їла, бодай подавилася б, - а то ж кругову поруку влаштувала. Ти чогось не доробив, гвинтку не догвинтив, - а та гвинтка не тобі гикнеться, а десь на краю землі комусь у це саме й угвититься і прокляттями та злістю по всьому світові відлунням піде. А потім син твій колись, полаявшись з усіма, править собі додому та й думає, - і чого це люди такі всі злі поставали?..
От і смажить нас усіх, без олії, на цій землі, як на пательні, через ті гвинтки. Ну, ясно що не гвинтки винуваті, а закон тієї премудрої природи, щоб жити усім вкупі. І як це не гидко, – залежати від усіх. Ми ж так вже обсіли землю павутинням наших зв’язків, що ніяким віхтем його не зметеш.
І що далі, то гірше. Якщо раніше я залежав лише від того дядечка Лю, який в своєму Дзиндзяні занюханому склепав щось на третій зміні, щоб це «щось» мені потім на голову впало, то тепер цих дядечок Лю вісім мільярдів на мою голову.
Смажимося, одним словом. А далі що буде, то краще вже й не загадувати.
І при цьому, що дивно, і не відчуваємо як нас загнуздало. А навпаки, наче віжки насправді в нас у руках, і ми собі «цоб» та «цабе», - і один на одного, і на землю, і на природу. Та й не туди, що природа – це не те, що навколо нас, а Вона – це те, що вище за нас, над нами.
І ланцюгів її на собі не відчуваємо, і те, як вона зверху на нас сумно дивиться, не помічаємо. І в захваті бойовому від того, що наступаємо і наша бере...
