Жив собі чоловік. Звали його Тиждень. Працював Тиждень директором невеличкого театру, в якому грало тільки сім акторів. Чоловік не лише керував театром, але й самотужки писав сценарії, режисерував постановки, шив і лагодив костюми, видавав зарплату і прибирав приміщення. Чоловік любив та сумлінно виконував усі свої роботи. Втім, деякі давалися нелегко. «Зіркові» характери акторів, примхливість, норовливість спричиняли сварки, а натреновані голоси від гніву ставали ще гучнішими і довго відлунювали у вухах, псуючи настрій.
Ось і цього разу. Не встиг Тиждень повідомити про задум нового сценарію, а Вівторок тут як тут. Вже з порога кабінету, не вітаючись, як видихне:
– Хто там головний герой? Лісоруб? Будівельник? О! Програміст! Я так і знав. А хто його гратиме? Е-.е…И-и…Знаєте, я думаю, що ця роль саме для мене. Обов’язково напишіть сценку, де журналісту від навмисних вірусів зависає комп’ютер, а герой-програміст на раз-два їх знищує.
– Пане Вівторку, – перебив Тиждень. – Даруйте, але ж головним героєм я планую зробити не програміста, а садівника.
– Що? Який ще садівник? Ніяких садівників. Пишіть про програміста, так сучасніше. І я його зіграю краще, ніж садівника.
– Хто кого зіграє краще? – двері кабінету знову прочинилися і в отвір протиснулася голова Четверга, тоді рука Четверга, а тоді весь Четвер.
– Я зіграю, програміста, – випнув груди Вівторок. – а ти, Четвергу, гратимеш зловмисника, що спеціально запустив на комп’ютер вірус. Дуже проста роль: встромити у комп’ютер флешку і натиснути кілька клавіш.
– Давай краще я гратиму програміста, а ви зловмисника. У мене розумніше обличчя і я ношу окуляри.
– Що-що? До чого тут обличчя? Окуляри і я можу одягнути. Ця роль – моя, адже ідея з порятунком комп’ютера – моя ж. Пане сценаристе, будь ласка, викресліть з тексту розумне обличчя та окуляри.
– Шановні, – Тиждень почав дратуватися і його голос задеренчав: – Я не маю наміру писати про програміста. Задум – написати про садівника.
– Друзі, не сваріться! – прощебетав за спинами дзвінкий голосок. Актори і не помітили, як до кабінету запурхнула Середа. – Зараз я всіх помирю. Значить так. Пан Тиждень не писатиме ні про програміста, ні про садівника. Вистава буде про…бідну сирітку, яка заблукала у нетрях великого міста.
– Яка ще сирітка?! – вирячились Вівторок і Четвер.
– Марися, – артистично залопотіла віями Середа.
– Починається…Ну ні, я на таке не підписувався, я не збираюся грати жіночу роль! – покрутив головою Вівторок.
– А вам, пане Вівторку, ніхто й не пропонує, – мило всміхнулася Середа. – Їі зіграю я. Ви ж можете взяти роль сирітчиного старенького дядечка.
– Пане директоре. Швидко дайте мені слова програміста, і я піду їх вчити, – шепнув на вухо Тижню Четвер, поки Вівторок, обурений нахабною пропозицією Середи, хапав ротом повітря.
– Так. Все. Досить. Досить сперечатися! – тепер голос Тижня не лише деренчав, але й почав хрипнути, а це означало, що чоловік страшенно зденервований. – Вистава буде про садівника. Доброго, веселого жартуна. І у його ролі, як режисер, я бачу Понеділка.
– Ось як рубають під корінь найкращі ідеї, – спересердя смикнув вузол краватки Вівторок.
– І не цінують талановитих акторів, – Четвер склав руки на грудях, задер носа і скривився.
– Головні ролі завжди дістаються Понеділку! Так не чесно, – Середа стрельнула з-під вій зеленими вогневицями і ображено надула вуста.
– Колеги, прошу не треба злитися і створювати конфліктну ситуацію. Головний герой один. Але ж він не єдиний, є й інші персонажі. Не менш важливі. Тож усім дістануться гідні та цікаві ролі.
Тиждень ще добрих пів години виправдовувався, переконував і вмовляв своїх підлеглих не сваритися.
Для нього це було не вперше і не востаннє. Професійні нерозуміння, палкі дискусії, протистояння та колотнечі відбувалися досить часто. І не лише під час розподілу ролей для кожної нової вистави. На репетиціях акторам теж могло раптом щось не сподобатися. То якась фраза, то дія, то декорації. І знову лунали претензії та нарікання.
За довгий час до незгод між акторами та «мух» у їхніх носах інший би звик. Однак Тиждень так і не зміг. Лише навчився відганяти неприємні емоції, як вітер хмарки. На деякий час. Так і тягнув свого воза, а на ньому і весь свій театр.
Якось втомлений Тиждень сидів на ґанку свого театру і лагодив берет Четверга, акуратно пришиваючи спересердя відірваний розлюченою П’ятницею у черговій баталії кутасик. Раз за разом шпигав чоловік голкою тканину і з кожним шпигом почали пригадуватися усі сварки, перепалки, образи і звинувачення, залунали голоси, замиготіли жести.
І так чоловіку стало прикро, так сумно на душі, хоч вий. Не тішило ніщо: ні веселе літнє сонечко, ні щебет пташок, ні буйна навколишня зелень, ані барвисті квіти, що пахтіли ніжними ароматами.
На мить чоловіка відволік від роботи великий пухнастий джміль. Він прогудів повз директора, приземлився на стеблинці конвалії і почав по черзі залазити у кожен білий дзвіночок, щоб зібрати нектар.
– Ура! Еврика! – зненацька Тиждень перемінився на лиці, зірвався на рівні ноги, стріпнув полагодженим беретом і кинувся скликати акторів на термінову нараду.
Коли усі зібралися, директор прокашлявся і урочисто заявив:
– Віднині в театрі починається нове життя. Геть сварки! Тепер не буде як раніше, коли комусь одному головна роль діставалася частіше, а комусь вряди-годи, а то й не діставалася жодного разу. Віднині кожен з вас матиме гарантовану головну роль. І не просту, а особливу!
Хоч акторів було лише сім, у залі здійнявся неабиякий шум.
– Овва, – знизували плечима одні.
– Не може бути! – вигукували інші.
– Нас хочуть пошити в дурні!!! – волали ще інші.
-- Тихо! Прошу хвилинку уваги! – Тижню нарешті вдалося вгамувати галас. Він спритно вискочив на стілець і, розмахуючи руками, продовжив,: – Віднині вистави відбуватимуться не тільки на вихідних, а й щобудня. Обіцяю щодня писати новий сценарій – для кожного актора персонально. Враховуючи усі зауваги і побажання. Тож кожне із вас вибере собі день для вистави, у якій вийде на сцену найголовнішим героєм чи героїнею.
– А решті що в ці дні робити?- недовірливо прискалив око Вівторок.
– Решта гратиме другорядні ролі. Або стане глядачами: сидітиме у залі, дивитиметься виставу і аплодуватиме. Як кому буде завгодно.
Зависла тиша. За мить актори знову загули, спочатку тихо, далі голосніше, жваво обговорюючи новину.
– Чудова ідея! – кинув Понеділок.
– Прекрасно! – поправив окуляри Четвер.
– Наш директор – геній! – патетично заламала руки П’ятниця. Метушливо дістала із сумочки дзеркальце й помаду і почала підфарбовувати вуста.
Субота і Неділя теж взялися чепуритися. Поки вони це робили, Понеділок Вівторок, Середа і Четвер поквапилися до Тижня, який записував усіх акторів у чергу. Понеділку випало грати головного героя у перший день, Вівторку – на другий, Середі – третій і Четвергу – четвертий.
Дівчата-чепурушки припізнилися, тож виставу П’ятниці призначили на п’ятий день, Суботи – на шостий і Неділі – на сьомий. Вони б могли засмутитися чи розсердилися, адже були ще тими вередухами. Але не зробили цього, зваживши, що справжнім леді та ще й заслуженими акторкам зараз така поведінка може зіпсувати імідж. А ще тому, що після сьомого дня список починав діяти спочатку, і так далі по колу, а за деякий час вже ніхто й не відслідкує, чия вистава перша , а чия за порядком сьома.
Відтоді в театрі Тижня панує мир і злагода. Ніхто не обурюється, не кричить і не свариться. Директор тепер також не дратується та не сумує. Хоч йому як сценаристу і додалося роботи, зате більше не доводиться знову і знову пришивати до Четвергового берета відірваний кутасик.
–––––––––––––-
Недавно з’ясувалася геть неочікувана, але досить цікава річ. Ні-ні, ніхто знову не свариться, усе гаразд. Просто…
Неділя, красуня та розумниця, яка наче без проблем погодилася бути останньою у списку, трішки злукавила. Сьоме місце її таки муляє. Раз кмітлива «зірка» тихцем замовляє Тижню найсвятковіші найфеєричніші сценарії, і грає кожну свою головну роль з таким натхненням та майстерністю, що глядачі захоплено б’ють їй «браво» й багато разів викликають на «біс». Хитра бестія все чітко прорахувала. І свій успіх і ще дещо: наступного дня на виставі Понеділка усіх хилить на сон і болять долоні. Тож його першість у колективі вже не така перша, як раніше.
Ще б пак Понеділку не злитися. Та він мовчить, терпить. Як мовчить і про те, що таємно закоханий у Неділю. Тсс, і ви мовчіть – директор театру про це ще не знає.
