Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2613
Творів: 47591
Рецензій: 92443

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Казка десь поруч (народне, не "X-Files")

© Євген Шк., 10-05-2020
     Давно це сталося. Ще був школяр у молодших класах. Тим, простим дитячим розумом випадок сприймався, як чергова (у дитинстві практично щороку) хвороба, яку тільки перетерпи, перележи, та й гуляй собі далі. Лише не можу пригадати, коли іще звичайна для дитини болячка лікувалася так незвично. Ніколи ніхто не говорив зі мною про те. Виздоровів, і слава Богу.
     Через багато-багато років довелося почути від одного приятеля деяке слівце, яке можна прямо віднести до світу знахарів, відьом, всілякого чаклунства, і містики. Слово цілком народне, із цієї живої стихії переказів, і легенд, обрядів, і звичаїв, у яких виховується людина з дитинства, і які супроводжують її протягом усього її земного шляху.
     Не звернув би на нього уваги, якби не стало те ключем… Відкрив, може, і не зовсім вірно, але смисл того випадку у дитинстві. Ніколи більше той не повторювався.                    
     …Бабуся сиділа прямо над «пацієнтом»; тримаючи у руках по кухонному ножеві, водила ними зі сторони в сторону, і тихо щось нашіптувала. Проганяли – подумалось. Смисл уловлювався чітко. Як кажуть у народі, відшіптувала… Потім вже, одужавши, дізнався, що лежав із температурою. Але ж при цьому і сам пам’ятав, з яким диким страхом прийшов додому, і, сам не тямлячи, навіщо, закрив усі штори на вікнах, а потім «сховався» за бильцем ліжка у своїй кімнаті… Принаймні, дуже сильно хотів сховатися. Там його і побачила мати. Далі – вже важко щось пригадується. Тільки, що отак лежав, на дивані, і суворий, стурбовано-зосереджений погляд моєї бабусі… і шепіт… і силу, з якою ці слова огортали його. А отямився тоді, коли, потрібно розуміти, вимовлялося вже останнє: «… ідіть, летіть за гори, за ліси, за моря» і т. д. Тобто, геть – від цього худорлявого, добродушного хлопчика.
     Який, по правді кажучи, і не заслуговував на таку кару. Трапилося з однолітками біля чийогось подвір’я та й влізти до чийогось городу.  Яка ж тим дітям причина? Одна їм відома, та й годі. А дорослим від того ж ніякої шкоди не було, бо і пора року не та, щоби на городі щось принадило дітвору. Може, що огорожа так собі, трималася на чеснім слові, а дитя щось і порушило, як пробиралося крізь неї. Дрібниця, одним словом, як не крути.
Однак сусідка, така кремезна тітка, думала інакше. Звідки вона тільки і взялася. У пам’яті лиш скривлене гнівом обличчя, зуби вишкірені, мов у собаки; не вимовляла вона – немов від вибухів хвилі вискакували з горлянки, і таранили мізки, і душі малих бешкетників.
     Далі тільки спогад, як, збентежений незрозуміло чим, хутчій добирався додому, добре, не дуже далеко той був.
     Зазвичай, коли зробиш якусь шкоду, то посварили-пожурили, і на тому все й закінчилося. А ж лише почалося… Безпричинний, незрозумілий страх. Глибокий, пронизуючий. Ти – в дім, і слідом він, і немов дивиться на тебе звідусіль, заглядає у вікна, і ось-ось дістане, якщо так і стоятимеш посеред дому…
     Бояться розлюченої собаки, що рветься з ланцюга вкусити перехожого. Стережуться лихої людини, розумної, і безсовісної водночас. Взагалі, якоїсь видимої небезпеки, яка є, або може бути. Але ж ні. Немов цвях забили, але не у дошку, а в душу, і всі думки твої чіпляються за цей диявольський цвях, і немає тобі спокою…
     От і думаю, чи не було це тим, що у народі називають ЛЯК. За переказами, його на людину насилають. До слова, і позбавляють від нього також.                  
     Є й інша історія. Трапилося якось молодому лікарю після медичного університету та й працювати у сусідньому від нашого селі. Те було великим, із власною сільською радою, школою, і, відповідно, медичним пунктом, чи як воно там називається. Чи довго, чи не довго працював, познайомився з дівчиною. Все, як годиться, адже і віком  таким, що вже давно пора. Розійшлася чутка, що ось, наш молодий лікар вже не сам, і що вже й сватів кличуть, адже бач, ще й яке діло – батьком стане.
     Одним словом, хороші новини. Я тоді був підліток, та й мотав на вус, як воно робиться. Не думав тільки, не гадав, що доведеться і таке дізнатися, що потім на все життя закарбується у пам’яті, і змусить до роздумів аж ніяк не легковажних.  
     Лікар той доводився мені дядьком. Мимоволі чулися ті, чи інші «епізоди» з цієї історії. Зрозуміло, неабияка внутрішньосімейна подія, яку старші охоче обговорювали на кухні.
     І перше, що дійшло до підліткових вух із цих балачок, як це зазвичай буває, не сподобалася майбутня невістка матері дядька, себто моїй бабусі. «Ревнує» – коротко, рішуче мовила моя мама, старша сестра дядька. Було зрозуміло, що аніскільки не сумнівалася зі свого висновку. Звідки у неї було таке впевнене знання людської психології, то вже одному Богу відомо. Склалося враження, що бабусині діти, мої тітки, і дядьки, ніби змовилися підтримати наймолодшого, про якого, власне, історія.
     Епізод «номер два». Те, що стане батьком, дізналися вже після заручин. Нібито приємна новина, і всі спочатку так це і сприйняли. Усі, крім дядька. «Не співпадають терміни» – коментував той своє майбутнє батьківство. Говорив про аналіз ДНК, як останній аргумент.
     Епізод «номер три». Ніхто прямо не говорив, але це розумілося. Бабуся. Не сама, але за її участі хтось інший, хто, треба думати, краще розбирається у цьому. Під подушкою у спальні дядька знайшли моток червоних ниток, і курячого (чи якого) пір’я. Муки дядька, немов у фільмі про вигнання бісів із одержимого, коли той, хто краще розбирається у цьому, та й щось проводив…
     А у підсумку, може, і не зовсім правильному, але нагуляла дівчина собі дитину, та й, видно, залишилася сама. А це не діло, і споконвіку у народі велика ганьба так чинити. Що їй залишалося робити? Аж ось і молодий лікар у село приїхав, як сьогодні кажуть, перспективний спеціаліст. Кар’єра чекала з відкритими обіймами.
     Пішла та дівчина чи до ворожки, чи до кого, вже не має значення. Закохався у неї молодий лікар. І привів додому, знайомитися зі своїми батьками. Батько особливо не виступав, а мати, моя бабуся, не залишилася осторонь. І більше її діти не вдавали із себе психологів. Хоча й не доводилося потім чути, щоб хтось із них говорив бабусі, що вона була права.
     А дядько одружився з іншою, на цей раз щасливо.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Інра Урум, 10-05-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.90025186538696 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …