Погляд Йосипа Вісаріоновича тонув у мороці глупої ночі, що панувала за вікнами кремлівського кабінету. Там же ширяли і його думки, намагаючись зачепитися за якийсь вагомий аргумент, з якого можна було б сформувати план. Новий план. Його власний план. Оригінальний план, який мав залишитися в історії з його ім’ям. Але в пам’яті спливали тільки фрагменти від Леніна, Троцького, Бухаріна, Зинов’єва, Каменєва… В доладних костюмах, в біленьких сорочках, в краватках, чистенькі такі фрагментики грандіозних планів перебудови Російської імперії… Стоп, Троцький полюбляв строгий військовий стиль, енергійний, напористий, як і всі його плани та дії. Хоча у військовому френчі він був більш схожим на шарлатана з Привозу, а не на талановитого енергійного фельдмаршала, який скеровує армії у переможний наступ. І саме це, «шарлатан з замашками фельдмаршала», Сталін необережно видав у якійсь тривіальній розмові з Леніним. Пам’ятається, Ленін тільки хмикнув у відповідь, а згодом, несподівано для троцькістів, підтримав пропозицію Бухаріна на призначення Сталіна першим секретарем партії: «На партійній роботі потрібні люди спокійні та врівноважені і Сталін, як на мене, саме та людина». А вже після пленуму, потиснувши руку новоспеченому секретарю, тихесенько сказав: «Надіюсь, в тебе не буде фельдмаршальських замашок». Сталін тільки густо почервонів у відповідь і подумки поклявся бути дуже обережним зі словами. Ленін сприйняв емоційний спалах Сталіна, як добрий знак. Ленін не здогадувався, що Сталін почервонів не від сорому, а від злості, бо найбільше, чого він не хотів у цьому житті, в час, коли революція переможно крокувала безмежною імперією – це бути саме партійним секретарем, «хлопчиком на побігеньках». У сокровенних мріях Сталін бачив себе саме фельдмаршалом, в добротному білому мундирі з золотими погонами, з люлькою в руках…
Згадав про щойно натоптану ароматним тютюном люльку, яку тримав у руках, і пішов до столу за сірниками. Затягнувся міцним тютюновим димом і ще раз оглянув викладені по всьому столу акуратними рядочками документи і папери з доповідями від дипломатів, розвідників, чекістів. Такий собі своєрідний пасьянс, яким тренували свій вкритий цвіллю і нікому не потрібний інтелект ледарі-аристократи. Очі, вже вкотре за цю ніч, вперто зосереджуються на товстому пакеті документів, що лежать посеред столу: «Третього лютого у Відні різношерсті націоналістичні організації України об’єдналися в Організацію Українських Націоналістів, яку очолив полковник армії УНР Євген Коновалець. Документи про план діяльності організації в додатку». Можливо саме тут криються корені затятої впертості, з якою українські селяни відмовляються здавати державі зерно за встановленими Москвою цінами. Можливо. І що з цим робити? Пригадалася нервова реакція Леніна на радикальні кроки Центральної Ради: «Ні і ще раз ні! Ніякої самостійності для України! Їхня самостійність голодом задушить нашу революцію! – і ткнув пальцем у Троцького: – Ти повинен направити на Київ війська». Троцький несподівано заартачився, мотивуючи свою незгоду тим, що в українців досить сил для опору, а в них не так уже й багато вірних революції воїнів. На що Ленін злісно процідив: «То навіщо ми тоді революцію робили? Аби теревені розводити? Чи поплакатися в жилетку?». І нагадав Троцькому його ж необережний сентиментальний спогад про юність, коли той намагався перекласти на українську мову байки Крилова. Збентежений Троцький почав запевняти присутніх у своїй безоглядній відданості справі революції і, водночас, намагався переконати всіх, що у взаємовідносинах з Києвом потрібно бути дуже обережним, що поспіх може тільки нашкодити. Сталін тоді мовчки спостерігав за цією перепалкою. І тоді, і після цієї сутички Сталін ніколи не втручався в суперечку Леніна з Троцьким.
̶ При вирішенні проблеми із жадібними хохлами, які зі зброєю в руках готові померти на своїх лантухах із зерном… Льова був обережним, але не рішучим; Вова був рішучим, але не обережним… А тобі, Коба, потрібно бути і рішучим, і
обережним. На шляху до мети. Отак.
Витягнув із глибини шухляди затертий папірець, ще раз пробіг поглядом короткий друкований текст, задоволено посміхнувся і обережно поклав його на документи ОУН: «6 січня король сербів, хорватів і словенців розпустив парламент, заборонив діяльність всіх політичних партій і відмінив Конституцію 1921 року…».
̶ Але перед цим ми зробимо ось це, – постукав пальцем по товстій теці з проектом
першого п’ятирічного плану, з якого мала розгорнутися індустріалізація країни. – А потім… А потім… – погляд несподівано вихопив сірий конверт, який виглядав з-під доповідної від Ленінградського ЧК, який невідома як потрапив на стіл. Це був лист якогось студента до Ленінградського ЧК з розмашистим написом, від чекіста, на конверті: «Це дійсно нагальна справа?». Йосип Вісаріонович зацікавлено витягнув з конверта кілька аркушів, вирваних із зошита і заповнених дрібним каліграфічним почерком: «…На сьогодні квантова теорія, народження якої на початку ХХ століття збурило весь респектабельний науковий світ, вже остаточно сформувалася математично, її формалізм достатньо прозорий і вона поступово затверджується в різних розділах фізики. Тільки переконання фізиків, що інтерпретація квантової теорії складна і парадоксальна затрудняє її проникнення в інші природничі науки. Та це справа часу. На моє глибоке переконання, саме складність і парадоксальність квантової теорії несе в собі загрозу для марксистського діалектичного розуміння світу у філософському аспекті. Саме парадоксальність квантової теорії може зламати тонку грань, яка відділяє справжню науку від клоаки релігійного містицизму. Я намагався виступити проти поспішного поширення квантової теорії, бо ряд авторитетних науковців вже почали готувати підручники з цієї дисципліни, але у відповідь почув лиш кепкування…». Сталін відірвав погляд від листа. Він аж почервонів від хвилювання і від передчуття чогось важливого. Згадався болісний епізод, який позбавив його спокою і впевненості, і який він вже кілька років безуспішно намагався викорінити із своєї свідомості.
Він хотів обговорити з Бухаріним якусь справу і зайшов до нього в кабінет. Там, крім Бухаріна, розвалилися в кріслах Зинов’єв з Каменєвим і слухали якогось самовпевненого на вид чоловічка.
̶ В тебе щось нагальне? – запитав Ніколашка, жестом зупинивши чоловічка, як зясувалося згодом, Мандельштама, професора теоретичної фізики Московського університету.
̶ Та… А про що тут розмова?
̶ Про книгу Шредінгера. Вибач, Коба, але це тебе не зачепить.
̶ «Тіні розуму» – гірше ніж найвища математика, – зарозуміло підпрягся Каменєв, а Зинов’єв тільки посміхнувся.
̶ Добре, – стримано кивнув головою Сталін, – я зайду пізніше.
Сталін тихо зачинив за собою двері кабінету Бухаріна, випростався і з камінним виразом обличчя поволі закрокував до себе. Довжелезним коридором заклопотано снують десятки працівників центрального партійного апарату, які без роздумів виконують волю партії... Ці працівники думають, що виконують волю партії, якою управляє Центральний Комітет – мозковий центр революції. Але це вчора ЦК був мозковим центром революції. А сьогодні… Сьогодні революція закінчилась. Революція перемогла… І що далі? А далі почався бардак. «Мозковий центр» вщерть забитий планами, що саме потрібно робити далі. І кожен автор з цього центру претендує на оригінальність, на винятковість свого плану, і запекло проштовхує свій, тільки свій план у словесних баталіях. Але жоден із цих розумників навіть на мить не замислився над однією маленькою проблемою: хто саме мусить реалізувати його хитромудрий план. За визначенням – апарат Центрального Комітету. А хто очолює цей партійний апарат? Сталін. І жоден з тих розумників не поцікавився, чи є якийсь план у самого Сталіна. Для них – він «хлопчик на побігеньках». Отож… Але ці розумники навіть не здогадуються, що партійні функціонери, непомітно для себе, виконують його волю, волю Сталіна! Правильно, саме він, як перший секретар, має проводити у життя, через центральний партійний апарат, всі постанови пленумів партії, а ці постанови він міг… І може. Бо як інакше, коли в ЦК вирує хаос із планів та резолюцій, в той час, коли державі загрожує нова хвиля голоду, коли один з ідеологів партії скотився на позиції лібералізму, в той час, коли в державі піднімає голову куркульська контрреволюція… А від центрального апарату акуратно відкориговані ним постанови пленумів партії незримими руслами проникають у всі життєві органи держави і мобілізують тисячі партійних працівників, вчорашніх полум’яних революціонерів. Знову ж таки, а що вміють вчорашні революціонери в цьому житті, крім агітації та організації людей на активні дії? На дії, план яких розробляється не ними, а одним-єдиним центральним органом, мозковим центром революції. Правильно! Професійні революціонери вміють збурювати та організовувати людей на революцію! І тільки. Професійні революціонери… Як там один мудрагель сказав: «Революції пожирають своїх дітей»… Отож…
̶ Йосипе Вісаріоновичу…
Сталін зупинився від несподіванки і оглянувся. Зазвичай, апаратники зверталися до нього офіційно, «товаришу Сталін», а ось це буржуйське «Йосипу Вісаріоновичу» від невеличкої тендітної дівчинки, яка розгублено дивилася на нього великими чорними очима, несподівано послабило емоційну напругу. Він навіть посміхнувся, примруживши очі.
̶ Йосипе Вісаріоновичу, я вчора передала вам документи від Академії Наук, бо у фінансовому відділі сказали, що потрібна саме ваша віза… Я можу їх забрати?
̶ Не зараз, – м’яко проговорив Сталін. – Мені треба ознайомитися з ними... Зрештою, ви можете прискорити цей процес…
Сталін більше ніколи не заходив ні до Бухаріна, ні до Зинов’єва, ні до Каменєва, хоча завжди був любязним при зустрічі з ними. Але улюбленці партії цього не помітили.
̶ Правильно мислить. Треба допомогти цьому хлопчику, – Йосип Вісаріонович поклав лист назад у сірий конверт, взяв червоний олівець і перекреслив напис «Це дійсно нагальна справа?», – Це дуже нагальна справа. Першочергова. Саме наука, правильна наука буде рушійною силою… соціалістичної революції. Як там сказав товариш Ленін: «Жовтнева революція, то тільки переддень великої соціалістичної революції». Отож, все тільки починається…
Йосип Вісаріонович, задоволено посміхаючись, знову підійшов до вікна, за яким із сірого світанкового мороку починався новий день.
̶ Ну ось все і склалося… І це буде мій план, – тихо пробурмотів він. – Так, трохи довелося запозичити в цього… в Троцького, але тільки трохи… Зрештою, він також університетів не закінчував.
