Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2626
Творів: 47981
Рецензій: 92774

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Потраплянець. Антифентезі.

© George, 07-05-2020
поновлено 12.05.2020 р.
Звичайний потраплянець. Звичайний магічний світ. Роялі в кущах, красуні, принци, чудовиська. Магія без меж та межі без магії. Інь-янь або Янь-інь. Віртуальні світи і реальне бабло. Нагоди і нагороди.  Дедукційна фантазія  та майя уяви.
Розвага, як частина непізнаної реальності. Думки, як дотепи та гумор мудрості.
Вам сюди ? А раптом, то не туди, а там де завжди ?


Потраплянець. Антифентезі
1. Вибір


Коли здається, що втрапив  у казку,
Радій,  якщо маєш хоч  бубликів в’язку.

(народна творчість)

Коротше – попав, як кажуть в народі.
І не в грошовий потік, і не в мішень. А в паралельний, так би мовити, Світ.
А як потрапив, то так, приказка. Приказка,  яку можна скоротити,  або й взагалі викинути геть, як чи не всі ми скорочуємо описи природи у книжковій класиці.
Ну вперед, тримайтеся міцніше!

Раптом.
Все стається раптом – від батьківства й до інспектора ДАІ.
Спочатку було слово…
Та слово було не вельми пристойним.
Затим світло.

…Неймовірно велике, але нежарке сонце, величезний місяць, ой-ще один менший. Фіолетове небо, якась дивна рослинність, і запах, наче лабораторний, пилоподібний, гострий та синтетичний…

«Ні це не те»,
І  не встигла майнути думка, як все знову змінилось.

…Яскраво помаранчева височінь без світила, бо й саме небо горіло та периливалося язиками вогненних ниток і сполохів. Свинцево-сині хмари здавалося готуються стрибнути.

Мимоволі затулився рукою, і стало ще страшніше – рука була пронизана огнем та полум’ям, а грубезні пальці закінчувалися чорними-пречорними пазурами.

«Ні. Тільки не це», - і помахом сташної руки, спробував відігнати геть увесь цей жах.
Небо листнулося,  і сторінка реальності перегорнулася.

…вода і вода. Дивні сторіння. Руки синьо-зелені із перетинками.

На себе не дивився. «-Ні, не те».
Листаємо далі.

Нарешті, щось ніби наближене до звичного голубого неба, золотого сонця і зеленої травички.
Підвівся. Вдихнув свіжого повітря.
«Що це було?» – майнула думка.
Не НЛО. Ні.
У голові все змішалося.  Пригадалось якесь ДТП, пішоход втік, залишивши свої речі. Здається підняв трикутний, а може і круглий, а може і не камінець.
Гм. Та ні. Це ж воно затягло у портал, який відкрився просто під ногами, чи може то в нього вбіг, коли тікав від собак, а може і злих бджілок, а може…
Хоча ні, то так воно закинуло, коли прочитав текст, що написався на стіні, руці і на збіглому молоці.
Відтак чаклун, маг чи просто демон затяг у свою реальність. Чому? Бо тому, що закінченням на «У».
Бо мусів. А но нє.
Бо без ж мене ніяк.
І хоча ніби не маю магічної сили, або вона не розвинута – то не головне.
Головне, що я особливий.
Реально Обраний - виключно власною фантазією і нестримною жагою смачної халяви.

Глянув на себе – лава огу - не голий. От би дзеркало.
Бац, і зколихнулося повітря, утворивши досить таке непогане люстро.  
Несподівано. Дякую-передякую.
Кинув look. А непогано.
Правда якийсь мілкуватий. І рижий і конопатий, і стари …
Фу. Заплюшив очі.
«Крібле-крабле-бумс.»

Знов глипнув.
Вже краще. Але трохи перебір.

Чистий троль. М’язи як канати. Височенний. Одягнутий у шкіряні обладунки із блискучими мідними заклепками та в шлемі як у о. Македонського. За плечима стирчить величезне варварське руків’я із чималим смарагдом.
Ого-го. Але якось некомфортно.
«Далі?»
Та далі. Далі.
Заплющив очі.
«Ахалам-вахалам»
І як?
А нічо так.

Світловолосий сіверянин. Сіро-голубі очі. Рогатий шлем. Не вистачає лише чухонских дів у кокошниках. Гірше тільки «Back to the USSR»…( річ ясна, що не Біттлс малося на увазі).
Стоп токінг ітс абовт…Because,
То явно забагато – бо з такою мармизою запити будуть точно не менші, ніж на якогось варварського божка до рівню якого потрібно пролити моря крові та депопсувати безліч ангельських дів, дияволиць, ельфійок чи просто Марійок.
Ні – не те.
Далі?  Далі!

«Абракадабра»
І хай буде те, що буде. Лише не екстрім типу гобліна, орка, русала та іншого з феірі фолку не згоден. І не старезний маг у клоунських лахах.
Дивитися не буду. Принципово.
Відчуваю що досить.
Легкий поштовх.
«Вдалося?»
Відчуваю що так, але от що?
Відкриваю очі.

Блакитно – жовта симфонія неба над осіннім степом.
І тиша.
«клік-клік».
Наче із гілок найближчого дерева побігло донизу меню.

Базові функції – 0%.

Світобудова.
Всього – 3.

1. Магічна.
2. Технологічна.
3. Синтетична.

Вибір часу.
Всього – 3.

1. Минуле.
2. Теперішнє.
3. Майбутнє.


Вибір рівня.
Всього – 7.

Рівневий стутус. Основні риси.


1.Новачок. Спостерігач.
Статус вуаєрист.  Прокачка не потрібна. Рівень всіх відчуттів максимальний.
Змін не вносить. Ніхто не завдасть шкоди. Безсмертний.

2.Новачок. Учасник.
Статус бога.  Прокачка не потрібна. Рівень всіх здібностей максимальний.
Збір магічних предметів, виготовлення артефактів та магічних формул, рун
та іншого фуфла  не потрібно.
Випадковість позитивних чудес визначається за бажанням.
Логіка не шкодить сюжету. Майже безсмертний.

3.Досвідчений.
Місце в ієрархії визначається зібраними плюшками.
Здібності до 80% від максимуму.

4.Просунутий.
Керівник групи, категорії чи гільдії.
Здібності до 40% від максимуму.

5.Розвинутий.
Чільний фахівець групи, категорії чи гільдії.
Здібності до 20% від максимуму.

6.Системний.
Інтегрований у якусь групу, категорію чи гільдію.
Здібності до 10% від максимуму.

7.Безсистемний.
Здібностей мало. Потрібно виживати. Єдиний плюс – статус невловимого.
Бо нікому нецікавий. Безсмертний.

Заледве закінчився автоматичний скролінг тексту,
як спливло несподіване :

«Ваш вибір прийнято. 1/1/7»

«Тобто ?! Альо, гараж».

- Надаємо уточнення.
Світобудова. 1 - Магічна.
Вибір часу. 1 - Минуле.
Вибір рівня. 7 - Безсистемний.

«Ну і ?...»
Текст розсіявся, змішавшись із сухим листом, що поривом вітру труснуло із дерева подібного до каштана. Напевно, що каштана, якщо вони ростуть понад 30 м.
Такий от собі поодинчий каштан на вершині горбочка.
Зпереду широчінь неба і неозорість степу, а позаду густий-прегустий ліс.
Гущавінь пралісу із якої проглядає неширока дорога.

І що робити?
- Агов. – і тиша.
Лише вітер шелестить опалим листя.
« Та це ж осінь. Скоро прийде зима. А там почнеться передбачувана казочка про стрибунку-стрекозу. І щось мені підказує, що місцеві муравлики (як що вони тут є) навряд чи  будуть себе вести інакше, ніж у відомій байці. Коротше – іде ЗИМА»

Але де вона там та зима, і де вона там ще йде – то таке. А тут здається щось надходить вже невдозі.
Поряд. Недалеко, бо з лісової дороги позаду щораз голосніше чулося неквапне стукотіння копит.

« Ну нарешті. Принаймні якась дія. А раптом це не потенційні друзі, а навпаки різномасті воріженьки, які зроблять мені дуже бо-бо».
Напевне краще десь заховатися.
А куди, бо крім псевдо-каштана поряд нічого підходящого не було.
Але як кажуть -  на безриб’ї – і каштан молодець.
Заскочив, і полегшено видихнув. «Обійшлося? Хто зна.»
Значить перевіримо.
Обережно спробував виглянути з-за каштану, і перше, на що звернув увагу, були мої руки в тонких, білих рукавичках.
Wow!
Серце завмерло. – а якщо я не му… - та погляд вниз засвічив що ні.
Добре.
Дуже добре. Фу. Пронесло.
Але одяг! Одяг був одягом придворного дрища.
Жабо, панталони, рюші…бр-бр. Там тієї гидоти було досить, шоб заробити стійку депресію на пів-життя.
Накотив гострий розпач. Розпач і злість - мене маскулінного старого гнома перевдягли у це Буратіно.
Машинально потягнув за ланцюжок, який був прикріплений до ажурного, явно золотого браслета, що стирчав із розшитого золотом та сріблом рукава з під манжети якого кокетливо (!) визирала гаптована хустинка.
Гаптована хустинка – то було майже як контрольний у голову. « – А раптом я гомо … хоча і не сапієнт, і не габіліс, і навіть не еректус. Мама рідна. За що !!! »
Колір камзолу також був відповідним – голубим-голубісіньким.
Картина Репіна. Припливли… в дубовий гай.
Мало того, виявилося, що до ланцюжка було прикріплене маленьке округле дзеркальце із двома амурчиками в якості рамки.
Кошмар. Всім кошмарам кошмар.
Що ж робити – дивитися чи ні ?
Хвилюючись, мов покерист та тремтячи від постійного облому, як стара діва, таки вирішив глянути у це чудо.
Не дарма боявся. Не дарма.
За що! За що!! За що!!!
Серце не просто завмерло. Воно зупинилося.
У дзеркалі відбилося все-все:

«Парик. Рум’яна-білила. Підведені сурмою зелені очі і нафарбовані губи на лиці ангельської вроди. Маленька штучна мушка на щоці та смарагдові сережки доповнили повну картину.»
Це було все.
Повне мамаду.
- Кхе-кхе. – раптом почулося політкоретне покашлювання, яким мене вирвали із цього накдауну.
А підвівши очі, мені стало і зовсім зле. Двоє вершників вирячилися на мене величезними очиськама. Подив на їх лицях був не меншим від мого.

2. Зміна статусу
«Houston, we’ve had a problem»

фраза яку ліплять до усього і яка до всього годиться

Величезний чорний кінь і могутня постать амазонки та ще одної бабиськи на дещо меншому конику.
Вони дивилися на мене як на рідкісний смаколик, навіть ротики повідкривали.
- Як на торт із кремом, ще й мелькнули язичками. «Аху..рамазда…повний кабздець. Краще б крізь землю провалитися» – мені погіршало.
Видовище було епічним. Старша пані-амазонка була затягнута у шкіряні обладунки, за спиною у неї стирчала пара мечей, а правою рукою вона утримувала вертикально чималенького списа.
- Тпру,- дебела бабище на мулі гаркнула до осликів, які тягли візок із поклажею.
- Шановний незнайомцю, а дозволь-но привітати тебе, в ім’я мого неперевершеного ідальго Тобосського, пробач за мою негречність, та яви милість, і вибач, що насмілилася спитати Вас, о незрівнянний, чи не потребуєте Ви, часом якої-небудь допомоги ? - низьким контральто промовила старша пані.
- А, я, о… – набір беззмістовних звуків, які я видав, вельми розрядило обстановку.
Обидві баби вищірилися вельми собою вдоволені. Вони захрюкали, наче два вантажники, що вздріли стриптизершу у товарному вагоні та весело зареготали.
- І  що тут смішного ? – я розратовано гаркнув,  бо ж не буду боятися якихось двох не першої молодості бабусиків.
- Нічого, нічого. – примирливим тоном промовила старша .. «Гм. пані.» - і обернувшись до своєї повної супутниці, змовницьки підморгнула:
- Ну і які ж кумедні ці мужчини. Ну чисто викапаний ідальго Тобосський. Така ж сміховинна самовпевненість та дитяча впертість. Тому, ми візьмем на себе таку повинність і клянемося доставити вас, о прекрасний незнайомцю до родини, чи можливо й до вашої жіночної дружини?
Мені стало трохи ніяково і дуже смішно, бо словами «прекрасний незнайомцю» до мені ніколи в житті ніхто не звернувся. Однак, моя,  як мені здалося, крива та скептична усмішка була потрактована жіночками-воїнами зовсім інакше. Вони обидві почервоніли і опустили очі:
- Не смію перечити шановна донно Кіхота, - повна пані тихо промимрила собі під носа:
- Ов-ва. Та такої милої посмішки мені в житті не довелося бачити, хіба що років так зо двадцять тому від юного ідальго Тобосського. Що вже був красивий, шельма, годі було стриматися від захвату від погляду його сяючих очей…
«Донна Кіхота! А ця пані значить Санча Панса? Я на сердині міста! Оце так попадос-кальвадос»
Пані Кіхота сумно видихнула:
- Твоя правда. Красивий був наш лебедик ідальго.  Тепер, ясна річ, пилок його ангельської краси дещо зблід. Трішки полисів, та й животик від пивця йому злегка виперся. Але зате, як був жартун та балагур, так і таким залишився. А які реберця він пече, які паштети та запіканки, які паляниці на перепелиних яйцях…
Санча кивнула у згоді головою:
- Донно, коли ваші гості їдять страви вашого достойного мужа, мені завжди дивно, що ніхто ще досі собі пальці не погриз – бо все неймовірно смачне, а акомпанемент його пісень здатний відволікти від чого завгодно.
Донна Кіхота всміхнулася, і сплигула з коня спритно ковзнувши, притримуючись за вертикально поставлений пілон…тьху- спис. Рух був бездоганним. Вона пружним кроком наблизилася, і зупинилася задоволено оглядаючи мене наче цікавий експонат. Ростом ця міцна пані заледве дотягувала мені до плеча. Але погляд.
Це був твердий погляд воїна, а не домашньої тиранші.
Вона подивилася мені просто у вічі і подала руку долонню доверху, як дітям та панночкам.
Переборюючи бажання стиснути їй лапку своїм залізним (?) потиском, вирішив за ліпше не ризикувати, і накрив її жилаву лапку своєю ручиською, хоч і у білосніжних рукавичках.

Пані Кіхота, шанобливо «Уууу!…то не до витримання!!!» повела до візка із осликами.
Вона підсадила мене, притримуючи за лікоть і я гепнувся на доволі зручне сидіння спереду.
- Надіюся, ви шановний, вмієте керувати возиком. Бо хоча ці ослики й привчені йти за нами слідом, але це значно прискорить наш рух, бо нам не прийдеться їх направляти та підганяти. До речі, вибач, ми так і не назвали себе. Я донна Кіхота, а це мій зброєносець Санча Панса. Ми їдемо з міста Ламанчі до міста Тулону, куди нас запросили для дуже важливого завдання. Тебе, о незнайомцю, ми передамо під руку нашої родини. А там вже вони дадуть звістку твоїм рідним. Не хвилюйся, все вже позаду. Ніхто тебе не посміє скривдити під нашою рукою, - донна Кіхота злегка схилилася і провадила далі:
- Даруй. Ми надто поспішаємо. Так що говорити краще дорогою.
Вона спритно заплигнула на свого коня і наша кавалькада подалася у путь.
Мені вже доводилося керувати конями, правда це було у роки студентської молодості. Зрештою, це ж не складніше ніж авто чи байком.
Я відмотав віжки, замотані на боковині і твердо скомандував:
- Поїхали. Вйо ! – ослики переглянулися. Добре, що не зареготали, а потихеньку затупотіли копитами.
«Ура! Він сказав поїхали і махнув рукою – куди там Юріку Гагаріну.
  В добру путь»
Кіхота під’їхала збоку і вдоволено зауважила:
- Добре, що ви, пане, такий хоробрий. «Що? ЩО?» - Далеко не всі мужчини цього світу так впевнено себе ведуть у присутності жінок у чистому полі вдалині від цивілізації.
«Ха-ха-ха. А що мені ті баби зможуть зробити – стерти неіснуючий пилок невинності? Вмерти й не жити…»
Несподівано простір перед возиком забрижився і появився надпис, крізь який ослики проїхали не звернувши жодної уваги.

«Ваш стутус змінено. 1/1/6»

Ясно. Системний. Бо приєднався до групи.

- До речі, ви шановний, так і не зволили назватися. Хіба що, - Кіхота прикрила рота рукавицею, ніби у спробі не сказати чогось зайвого.
Натомість проста та наївна Санча ляпнула:
- Хіба що він не принц. Та ще чого доброго – зачарований принц!
І обоє знов вирячилися на мене.
Я ніби потрапив у нокдаун. Як кажуть у таких ситуаціях:
No comment…

3. Дорога

Дороги, дороги, дороги,
Сплітаються і розплітаються,
Вони нескінчимо порізнені,
Ніколи вони не кінчаються.

Переклад з невідомого поета  



Ослики слухняно тягли візок. Я напружено думав. Ким назватися?
Кожен варіант мав свої плюси і мінуси.
Жоден не був навіть оптимальним.
Будем імпровізувати.
Роздумуючи, побачив, як з під брезентоподібної покривки возика визирає гриф.
Гітара?
- Дозволите, - поглянув на Кіхоту.
- О, вибач. Зовсім забула – мужчини не можуть, щоб не псути, бреньканням плекту по гітарних струнах, ідеальні звуки Природи, створеної геніальним Творцем. – але вже за мить мовила більш теплим тоном: - Та з іншого боку, скрип коліс нашого возика не зашкодило б перебити, так би мовити, меншим злом. Так, що, будь-ласка, візьми до рук цей інструмент, так пристойний у мужських руках. І доведи нам, що принаймні ритмічне вищання коліс ти зможеш перебити ?
«То ви жартуєте, славетна воїнша! Того доброго, вона ще й мислитель і брахман в одному флаконі.»
- А може для початку змастити осі коліс мастилом? – спитав, переналаштовуючи стрій гітари.
- Ну нічого собі. Яке бабське мислення! Шановний! А ви часом не перероблена якимось збоченим магом жінка? – Кіхота зробила знак рукою, схожий на хресне знамення.
Панса кинула не мене погляд і заперечила:
- То неможливо. Бачила я таких перероблених. Ноги короткі, зади широкі, талія, плечі вузькі. Тьху. А у нашого незнайомця – плечі широченні, шия грубезна і коротка, пальці наче сосиски, чоботи - 45-й розтоптаний і ріст понад 6-ть футів.
І тут мені прорвало, хай там як буде:
- Не знаю, як там у вашому світі, а у моєму ззаду до воза прив’язували мазниці із березовим дьогтем, щоб коломаззю змащувати осі в дорозі. А я насправді - ні не принц-генерал, не полковник, «(проскочила дурна думка«просто мухи цокотухи полюбовник» - в подальшому ПДМ)» -
а просто звичайний собі, такий, стандартний екземпляр мужського статі, не знати яким чудом перекинутий не знаю куди. До речі, мене звати Джордж або Жорж. І я навіть на милю не близько до статусу принца…
- Ти диви. Заговорив як по-писаному. Прорвало – тепер буде базікати не вгаваючи – Панса похитала головою. Натомість Кіхота у моїх словах знайшла зерно, ні не раціональне, а таке, яке вона хотіла знайти:
- Всього миля. Ого. Ти ви, милий друже, «(тільки б не за Мопассаном – ні просто думка, що проскочила, надалі ПД)» - таки персона вельми важлива. Та й ім’я як у імператорського любчика. То не простий збіг. Вже не кажу про технічні терміни, яким ви нас засипали. Такі слова знає хіба якась високочола шорниця, але точно не звичайні воїни-рицарі. Тпру-у!
Ми зупинилася. Кіхота під’їхала до тилу возика і вирячилася вниз. Зрозумівши, що вона там бачить, я сплигнув із сидіння, підійшов до тилу возика. Мазниця була металічна із ручкою, щільно закрита кришкою, у якій стирчало запресоване дерев’яне руків’я. Я взяв мазницю за ручку та зняв її. Потім підійшов по черзі до всіх коліс і витягнувши за руків’я квач злегка наніс на вершини осей трохи коломазі, яка приємно пахла березовим дьогтем.
Повісивши мазницю, під ошелешеними поглядами дамочок всівся на лавочку возика і запитав із вдавано невинним поглядом:
- Ну що, переглядки будем влаштовувати чи рушаємо врешті-решт?
Жінки-воїни явно розгубилися. Якісь вони надто вразливі. А якби дракон виліз -вони б також йому погляденьки влаштували?
Ой, здається про дракона, я не про себе сказав?
- Ви не перестаєте дивувати, чарівний незнайомцю. Відмінні технічні знання (?!). Яскраво жіноче (?!) самовладання. Навіть не можу собі уявити, яка незвичайна жінка може бути поряд з такий мужем. Не думаю, що вона б злякалася навіть кровожерного дракона – Санча шанобливо зняла капелюха.
- Ха. Моя дружина не боїться ні вогню, ні води, ні сотого болота.
- Третього болота – уточнила Кіхота. – Так ти муж цариці Голоти!!!
- Мама мія. То так, до слова прийшлося. Насправді мій світ настільки відрізняється, що навіть не знаю, як його описати. А особливо мені незручно у цих клоунських лахах мордуватися.
- Ваша правда, шановний. Придворний одяг мало придатний для подорожі. Дуже добре, що ви сам прийняли рішення перевдягтися. Доїдемо до роздоріжжя і там ви переодягнетеся. Бо далі вам краще їхати в жіночому вбранні – у Санти є запасна чиста – менше буде питань. Особливо у постоялому дворі, де ми залишимося на ночівлю.
Ти часом, я переналаштував гітару і почав награвати мелодію. Це був Самотній пастух. Я намагався виконувати в іспанському стилі – з різким пощипуванням та ударами. Для сільської місцевості то було дуже добре.
Однак і тут реакція дам була вельми промовистою. Вони вирячилася на мої пальці ніби я творив якусь магічну дію.
Так ми і їхали. Я перебирав струни. То було довге попурі. Все пішло в дію. Бітлс, Моранді, Моруа, Гойя…
Десь за години дві ми добралися до роздоріжжя. У центрі стояла кам’яна «половецька баба» а із луком, сагайдаком та шаблею. Ніяких вказівників із текстами: «Туди не ходи – зовсім не ходи, а краще сюди…» не було в принципі. Бо то був не вказівник.
То був предмет культу.
Дами дуже серйозно до цього підійшли.
Спокійно та без поспіху поклали у кам’яну миску позаду боввана пожертви. І почали просити пробачення, що змушені перевдягти у жіночу одежу це миле (?!) й беззахисне (??!!)  створіння мужської породи…ну і т.д. і т. п.
Наприкінці, вони доторкнулися лобами до колін монументу. І неквапом відійшли. Кіхота кивнула мені поглядом на статую.
- Я?
– Так.
В таких ситуаціях дискусії зайві – то чому б не зробити бабусикам добре.
Коротше, підійшов до «половецької мадонни» і головно попросив благословіння в дорогу і удачі у всіх благих ділах! А наприкінці торкнувся лобом, але не коліна, а черевика воїтельної діви. Для цього довелося добряче нахилитися. Доторкнувшись подумав – якщо вже тут мужчини повні підкаблучники, то нате вам моє повне поклоніння. Не шкода.
І почув, як десь там вгорі хтось весело засміявся:
- Потішив. Давно так ніхто не радував. Маєш моє благословення…- і знов тихий сміх.
Мої подорожні почувщи слова божчині зовсім принишкли.
Вони мовчки дали мені пакунок з одежею.
Зайшов за дерево. Як міг швидко скинув ті неймоварно бридкі лахи і вдягнув прості від Санчі. Штани типу левайс, кусючу сорочку із льону. Лляну куртку. Підперезався очкурем із конопляного шнура, а на голову одягнув вовняний капелюх із широкими крисами.
Нарешті, принаймні відчув себе, хоча б подобою людини.
Решту дороги пройшла у мовчанці.
Я не знав що казати. Грати на гітарі перехотілося.
Дами також утримували режим повної тиші, навіть між собою.
Врешті появився подорожній двір.
Досить пристойна будівля. На верху різьбленої вивіски напівлежала, напевне русалка.
Скоріш за все так, русалка.  Бо цей абияк вирізаний голем мав хвіст, а дві грубо обтесані півкулі символізували груди.
Промовиста Назва. «Глибина».
Натяк на занурення відважних алконавтів?
Ми зупинилися.
Вибігли напарфумлені слуги-мужчини, прийняли наших тварин. Кіхота кинула їм кілька монет, а нас повела всередину.
- Сядемо отам, скраю – вона врешті щось сказала.
- Ми влаштувалися за дубовим столом на широких лавках. Спочатку я, потім Кіхота, а на останку Санча.
Кіхота зробила замовлення.
Жодних забаганок. Все однаково.
Однак, потрібно було трохи почекати.
Відвідувачів було небагато.
Розцяцькована амазонка в шкіряних обладунках раз по раз зиркала на наш столик.
Потім до неї підсіла її подруга – і вони почали відверто видивлятися на нас.
Непогані дівчата. Проте, не зовсім в моєму смаку – не люблю таких пацанок, воні ще гірші за рафінованих панянок. Панянка на слова «іди к бісу» забирається геть зі сльозами, а от від пацанки можна відгребти у рило. У моєму світі. А чого очікувати тут годі було і сподіватися…

4. Ще один. Утіканець.
Bolivar cannot carry double
Болівар двох не подужає
О. Генрі

Двері кочми рипнули.
До середини обережно зайшов юнак.
Несміливо роззирнувся.
Оцінив обстановку та неквапно пішов у наш бік. Вимушено пройшов повз амазонистих пацанок, змістившись якомога далі від їх столика.
Не допомогло. Одна з них швидким рухом, правда побіжно, мазнула по сідниці юнака. Він здригнувся та не зупинився. І навіть не обернувся.
- Йти до нас, кицю. Тобі сподобається, - і обоє масло загиготіли. Проте у виконанні двох сопрано, а не басу з баритоном – це було комічно до повного мамаду.
Я не стримався і собі полибився.
Кіхоті мій усміх «не зайшов». Вона невдоволено похитала головою наче мовила – «як тобі не встидно, засранцю».
Юнак зупинився біля нашого столу і почервонів, наче маківка.
Капець, що ж тут із мужчинами ці  вражі баби поробили.
- Даруйте, шановні пані, я біля вас присяду? - юнак промимрив, з надією дивлячись кудись у стіл, бо на моїх супутниць він і очей не смів підняти. Слова здається стрягнули йому у горлі.
О як зашугали лебедика.
Кіхота, велично махнула рукою і вказала на місце збоку біля мене.
Я поволі оглянув хлопця.
Красивий – капець. Бред Піт – чмо проти нього. Схожий на Алена Делона, правда міцнішого. Значно міцнішого.
Блондин. Довге волосся. Голубі з паволокою очі.
Вушка злегка загострені.
Баби за такими лягають штабелями.
У будь-якому світі.
І не ма на то ради. Закон правил.
Магія природного сексу – Sex Appeal, як кажуть мудрики.
- Що будете, юначе - теплим батьківським…материнським тоном мовила Кіхота.
Юнак відразу заспокоївся, наче немовля, яке дорвалося до мамкиної пипки.
«Підцицьочник!» майнуло у думці.
Пауза. Юнак мовчав, збираючись із словами.
«Тільки б не перднув, що втік від дружини-нареченої».
- Дякую, мені б щось теплого. Бажано не риби. – шаріючись юнак таки «знайшовся» - і води. Просто води.
Я вирішив, що мені того бабоцарствія to much :
- Давай, друже, колися, за які такі перверсії ти затіяв цей анабазис?
Панса кивнула Кіхоті:
- А наш (!!!), таки точно принц. Слова є – смислу нема.
Юнак навіть не пробував розтулити рота, а тільки нижче нахиляв голову. Вушка йому ще більш кокетливо визирнули з-під довгих патлів. Панса перевела дух.
Кіхота і та була розчулена:
- Біднесенький, хлопчику. Не бійся, ніхто тебе не скривдить. – Кіхота з докором дорікнула й мені – А ви, шановний. Не ведіть себе, як вередливий мужчина, який думає виключно про свою ср.. гм.. участь, і байдужий до страждань інших.
Кіхота похитала мені головою. І знов обернулася до юнака:
- Даю слово благородної донни Кіхоти, захисниці…
«трьох мостів, чотирьох боліт і т.д. і т.п.»
Я виключив свідомість. Іночі теревені краще слухати факультативно, не вдаючись у деталі. Нарешті після довгих вмовлянь хлопець почав говорити:
- Мене звати Юніс. Я втік від своєї матусі, бо вона хотіла мене видати за дочку нашої сусідки лердессу Осанку. Вона така висока, вусата, з вонючих підпахів стирчить риже волосся, конопата, нагла і страшенно дурна. Сильна як троль. І хоробра як орк. – на очах у дитини замокріло.
«Ура! Джекпот. Таки утіканець»
- Дитино. – у голосі Кіхоти була вся мудрість віків – Як можна було так негречно поступити із вашою шановною матусею. Та й ваш батько певне сам не свій від горя. Невже вам так страшно бути чоловіком у міцної та сміливої жінки, яка буде вести сімейний корабель впевненою рукою. Та й чого там боятися, як там кажуть: голова то жінка, а чоловік шия – куди схоже туди й поверне. Чи може у вас вже було інше пристрасне почуття?
Юнак почервонів ще дужче:
- Мені подобалася бібліотекарка, з нашого коледжу. Проте мама називала її блідою туберкульозною міллю, заучкою, ботаншею і голлю перекатною.
-То треба було спробувати переконати матінку. Невже вона була б проти вашого щастя?
- Та ні. Матінка сказала, що добре розуміє і мене, і мою бібліотекарку, але ми обіднілий баронський рід не проживемо на її платню. А на пенсію від лердесси - так. І найгірше – матінка нашу розмову донесла до рижої Осанки.
Юнак знов замовк.
- І?
- А вона прийшоа до нас, перестріла в коридорі, притисла тілом до стіни, боком руки перетисла мою шию, і попередила, що моїй коханій не жити на цьому світі, коли я не погоджуся. І я їй повірив. Були схожі випадки.
- То у неї це не перший шлюб?
- Ні. Вже четвертий. А у моєї любові був би лише другим. – хлопець похнюпився і провадив далі:
- Коротше, я взяв речі, свої заощадження. Кинув подерту сорочку на верболіз біля річкової кручі, і подався куди очі бачать. Вже третю добу йду. Нещодавно бачив розбійниць. Вони чигали біля дороги. Мене не бачили, бо я йшов метрів за 100 – лісом. Так мене навчив дядько Басил, який втікав від жінки із десяток разів. Ото герой. Заздрю…- юнак гірко заридав.
Наша розмова відбувалася в напівпустому барі. «Розбійниці»-пацанки геть все чисто чули. І зробили висновки на які було дость їх курячих мізків.
Вони підійшли до юнака і звернулися навіть не дивлячись у наш бік:
- Солоденький. Тобі буде з нами краще, ніж у рідної мами. Кидай цих пердунок і це не першої свіжості дуеньо і гайда з нами, реальними дівками. – вони хтиво всміхалися.
Якби не це образливе «дуеньо», то я б ще стерпів. Тай чого там. Якби мені було років на 20-ть менше, така пропозиція від струнких, пропорційно складених дівчат, не впевнений, що була б проігнорована. Але у даному випадку, сорі.
Перекат під столом. Міцний хляп по сідницях пацанок і припечатав масою тіла до стіни. Моя сотня кг проти їх два по 65 – то як Вірастюк проти гірської горили.
Не встигли дівчата оговтатися, як скрутив їм руки, пінявши вгору в однієї ліву, а в іншої праву, і впевнено, але не грубо (шкода їх симпатичних мармизок) поклав мордочками на стіл. Кіхота та Панса наче тільки цього чекали. Схопили дівчат за плечі і притисли меч та кинджал до їхніх потилиць.
- Спокійно дівчата. Не рипайтеся. Кивніть, як розумієте. - Кіхота говорила бархатним тоном рафінованого вбиці. Навіть мене пройняло.
- Хто ви? Не розбійники?
- Ні. Ні. Ми містрелі: акробатки та жонглерки. Їдем на ярмарку. Вибачте, випили зайвого.
Кіхота скомандувала відпустити пацанок. Ті почервоніли, і злісно зиркаючи на мою добру фізіономію, пішки до свого столу. Коли вони обернулися, на оголених частинах сідниць червоніли відбитки пальців.
Вечеря минула спокійно. Кіхота сказала, що юнака також залишить у своєї рідні. А ті вже передадуть лист для його мами з татом.
Юнак мовчав. Капець не відмінявся, а лише відкладався. Однак, приреченому на страту кожна мить цінна.
Спали ми в одній кімнаті. На одному ліжку.
Півночі не міг заснути – снився Люссак. Гей-Люссак…
На щастя ніяких проблем.
Заснув миттєво.


Ддя тих хто дочитав
дивіться тут
https://booknet.com/uk/book/potraplyanec-antifentez-b227847

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Цікавий текст від метра літератури)

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Надія, 08-05-2020

гм

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Янко, 07-05-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Інра Урум, 07-05-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4677619934082 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …