Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2613
Творів: 47591
Рецензій: 92444

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Діалоги з Монстром. Діалог дванадцятий

© Алла Марковська, 06-05-2020
Генерал Смехов сидів, притулившись до гранітної стіни, притискав кисневу маску до обличчя і жадібно дихав.

Солдати з легкими пораненнями пішли у медблок на власних ногах; санітари забрали тих, хто не міг ходити.

Губенко метався по коридору і розпитував про племінника: чи бачив хтось, може, у коридорі хлопця бачили, може пішов до своєї кімнати? Занепокоєний генерал послав солдата перевірити кімнату лейтенанта.

Але племінник несподівано знайшовся. Дезорієнтований юнак несподівано з'явився у коридорі, він сидів на підлозі одяг його димів, хлопець притискав до грудей обгорілий ноутбук, хапав повітря роззявленим ротом, і дивився на дядька переляканими очима.

Генерал Губенко впав на коліна перед хлопцем, обняв його, забувши про священну на базі субординації:

- Живий, сволото мала! Едрен батон! Живий!

- Я там... мене... мене там зачинили, а навколо лава... думав, помру, - белькотів юнак.

- Сашко, а як же ти тут опинився? Едрен батон! Як? - дивувався генерал, поплескуючи племінника по плечах, збиваючи дим з тліючої тканини. У дірках на кітелі видно було що шкіра почервоніла, утворилися пухирі.

- Я вже думав - все, капець мені, але тут навколо мене з'явився міхур, чесно, наче мильна бульбашка, і я ось тут. А я вже думав, усе. Усе. Капець мені, - Саша тремтів, голос хрипів. Він розповідав знову і знову, що ледь не помер.

Губенко зі співчуттям дивився на племінника, заспокоював, наче маленького. Йти юнак не міг, його забрали на ношах. Саша так і не випустив із рук обгорілий ноутбук.

Відправивши племінника до медичного блоку, генерал Губенко знову почав керувати ситуацією, що була катастрофічною. Смехов встав, його хитало.

- І що, Губа, як вони нас? - нервово розсміявся Смехов і поплескав Губенко по плечу. - Мені б сісти десь і випити чогось. Підемо в центр стеження, там у моєму кабінеті горілка була.

- Коля. Коля! Яка, едрен батон, горілка?! У нас ярус лавою залило, у нас чупакабри по базі бігають, мисливці приїхали, вівці розбрелися, американці у лабіринті повзають. Яка, нафіг, горілка, Коля?! - обурився Губенко, не помітив як почав верещати. Нерви були наче струни на балалайці. Раптом він замовк, дивлячись перед собою, ніби побачив начальника спецслужби. Очі округлилися, нижня губа відвисла.

Смехов простежив за поглядом Губенко, різко обернувся, очікуючи побачити стіну магми за спиною.

- Б***я, - коротко висловився Смехов.

У коридорі стояв прибулець, голісінький він ще й світився. Його шкіра і волосся побіліло, очі були без райдужної оболонки і зіниць. З нього стікала лава.

Генерали відчули як натовпи мурах побігли по спинах. Апсу посміхнувся їм, демонструючи ікла, і почав темніти та збільшуватися у розмірі. Смехов та Губенко позадкували. Прибулець перетворився на величезного, розміром з коня, звіра і помчав на генералів.

Ті заверещали, відскочили до стіни. А величезний темно-сірий кіт зник, розчинившись у створеному ним порталі.

- Скотина! - вигукнув Смехов услід звірюці.

- Як? Як, едрен батон, Ловрашов це з котиком сплутав? - Губенко тремтячими руками намагався відкрити свій портсигар. - Котик б***ь, котик.

Генерал розсміявся, портсигар відкрився і випав з рук. Губенко підняв одну цигарку, підійшов до калюжі з лави, яка стекла з прибульця, підпалив кінчик цигарки, затягнувся димом і нервово засміявся: - Котик, б***я, котик, мать твою... - і закричав в той бік де зник прибулець: - Тварюко! Ну нічого, наробимо куль з мармуру, ми тобі їх в горлянку напхаємо і бе..., бі..., б***ля, цієї бе... заллємо, Ловрашов знає якої бе... Ссука! 

"А не з'їхав Губа з глузду зі страху? - промайнуло в голові Смехова. - Я б не здивувався. Воно ж могло нас подерти на клапті і не помітити!"



***



Надія Ісачова йшла у темряві, тримаючись за руку Бена Смітта. Полковник секретної служби, співробітниця бази Ямантау, у минулому шпигунка, а тепер втікачка. Що б не відбувалося у її житті, вона все перенесла з гордо піднятою головою. Але тортури і побої від колег виявилися для неї гіршими за згвалтування.

Бен Смітт був мрією, першим і єдиним коханням. П'ять днів вони провели разом у Парижі двадцять років тому і більше ніколи не зустрічалися. Згодом він став лише ідеалом, малюнками у зошиті, снами.

Коли він опинився у біді, Надія не замислюючись ризикувала життям заради його порятунку. Все залишила, а що далі? Чи потрібна вона Бену Смітту через стільки років? Може, у нього сім'я, дружина і діти? Що вона знає про свого коханого?

Бен Смітт не був настільки сильним телепатом, як Кларк Пречет, чи Алекс, але прочитати думки розгубленою жінки він міг. Схилився до неї, прошепотів:

- Я не залишу тебе.

Вона злякано подивилася у його сірі очі, стиснула руку:

- Що далі?

- Ми будемо разом, - запевнив він її.

Бен і Надія зупинилися.



Тіамат йшла попереду. Створена нею хмарка овітлювала дорогу. Давня істота безцеремонно слухала думки людей. Коли думки перервалися, озирнулася. Люди цілувалися. Тіамат посміхнулася і притулилася до теплої стіни. Вона вирішила не квапити закоханих.



***



Група Альфа із зони п'ятдесят один, а також Ведмідь і Клім прийшли на точку збору і оголосили людям відпочинок.

Вони зупинилися у величезній печері. Тут колись була склепінчаста стеля, гранітні колони і дуже гладенька підлога, але тепер уламки колон лежали на засипаній пилом та попелом підлозі. Частина стелі обвалилася.

Світло ліхтарів ледь розсіяло темряву під стелею що була метрів п'ятнадцять чи навіть двадцять. Солдати звикли до того, що під землею, особливо під старими базами допотопної цивілізації, зустрічалися приміщення з колонами, фресками, барельефами. Оглядалися, скидали рюкзаки, скупчилися навколо одного ліхтаря, сіли на уламки колон і почали тихо висловлювати припущення про те, що може чекати їх в цьому підземеллі.

Дядько Кліма уважно слухав розмови солдат. Старий давно хотів потрапити у нижній лабіринт, але керівництво бази заборонило працівникам доступ на первинні рівні. Владислав Петрович із захопленням розглядав неймовірний величезний зал. Він припускав, що у старому лабіринті можуть бути мегалітичні споруди і дуже незвичайні підземні приміщення, але побачивши на власні очі лабіринт, професор Клімов не міг вгамувати захоплення.

Саша акуратно поставила гітару біля колони. У величезному залі було жахливо спекотно, але повітря циркулювало справно. Дівчина зняла кофтину, постелила на теплій підлозі і сіла, спершись об гранітний бік залишків невідомої їй цивілізації.

Авінська, коли її відпустив параліч, йшла сама. Жінка заспокоїлася, прийняла те, що з нею сталося. Вирішивши, що це випробування вона заслуговувала, шукала гріхи і погані думки, за які тепер піддавалася смертельній небезпеці. Авінська трималася ближче до Саші та Ігоря: молоді люди були добрими і дбали про неї ще у тому страшному бетонному приміщенні.

Ігор сів біля Саші. Він оглядав неймовірну печеру з відкритим ротом, і його свідомість ніяк не могла сприйняти усе що було навколо як реальніе. Наче потрапив у комп'ютерну гру.

- Ми йдемо весь час вниз, локація за локацією, тут спекотно як у пеклі. Ці Дикі гуси нічого нам не пояснили, - буркотів юнак, шукаючи підтримки у своєму обуренні.

- Усім страшно Ігоре, мені теж. Ось той солдат, племінник професора, обіцяв нам допомогти, - Саша показала на Клімова.

- Може, поговорити з ним, - запропонував Ігор, - він же наш, російський.

- Потрібно поговорити, Ігор, - втрутилася Авінська, - але ввічливо, ці люди послані нам долею для порятунку.

- Тітонька Катя, - зітхнула Саша, - ці люди прийшли у своїх справах, а нам пощастило, чи не пощастило.

- Але це і є воля бога. Це випробування нашої віри і любові до ближнього. - Жінка повторювала про любов і віру постійно.

- Якщо вам спокійніше, коли ви так думаєте, то думайте. Тільки не проповідуйте це нам, будь ласка, я вже сита по горлянку і любов'ю, і вірою. Ми у пеклі, тут із чортам час домовлятися, а не до бога молитися.

- Ви сердитесь Сашенька, я вас розумію, - Авінська стиснула руку дівчини, намагаючись передати їй хоч так трохи своєї стійкості.



Тарський сів ближче до тих, хто в даний момент був більше своїм, ніж іноземні солдати. Чоловік страшенно потів, сорочка під піджаком вимокла, поширюючи неприємний запах, по розчервонілому обличчі стікав піт. Колишній депутат говорив з усіма так, немов роздавав розпорядження своїм підлеглим:

- Потрібно з'ясувати у цих вояків, куди вони нас ведуть. А то заведуть невідомо куди, б***ські виродки, і зжеруть, коли жратва закінчується. До речі, годувати вони нас думають? Ми ж тут передохнем від голоду, я пити хочу, в цій спеці померти можна від зневоднення.

- А що ви від нас хочете? - здивувався Ігор.

- А хай дівчинка, он, ніс припудрить і поговорить з тим російськомовним, що зі старим постійно носиться як з писаною торбою. Старому він води дав, а ми тут від спраги здохнемо, - депутат сичав, здригаючись від злості, наче змія що плюється отрутою. Він би й сам пішов питання іноземній сволоті задавати, але його лякала зброя у них в руках.

- Так, так, вже біжу, тільки шнурівки попрасую. Сидіть вже і не скигліть, дядечко, - розлютилася Саша. - Сама пити хочу, піду попрошу.

- Тільки обережно і лагідно, Сашенька, - просила Авінська, - не лайся з ними, вони не вороги.

Дівчина підвелась, пригладила своє руде волосся, набрала повітря, немов збиралася пірнати, і пішла до солдата, який говорив російською, і його дядька професора. Зрештою, дядько також був в'язнем бетонної кімнати.



Чоловік у камуфляжі, який назвався Павлом, ходив по печері, розглядаючи стіни та колони. Він вивчав лабіринт і печери, так ніби був у експедиції.



Саша підійшла до солдат, торкнулася плеча Кліма. Той озирнувся, подивився на дівчину з доброзичливою посмішкою. Вона теж мимоволі посміхнулася у відповідь і попросила:

- У нас немає ні води, ні їжі. Ви можете поділитись?

Владислав Петрович здивовано глянув на дівчину, почервонів до вух. Він мав би думати не тільки про себе, адже усі вони були зачинені разом! Води у казематі давали мало. Люди вже там мучилися спрагою.

- Михайлику! Які ми жорстокі! - вигукнув професор Клімов.

- Так, дядьку, - погодився Клім, - дійсно.

Він звернувся до своїх колег англійською:

- Цивільних потрібно напоїти і нагодувати, я погоджуюсь, сам взяв відповідальність, але...

- Гаразд, - перервав його Ведмідь, - ми теж не звірі.

Він знайшов запасну флягуу своєму рюкзаку, віддав Кліму:

- Тільки попередь, щоб не пили багато, розтягувати потрібно задоволення. Прийдуть анімешки, може, вони знають, де тут вода є.

- Питна, - уточнив сержант.

Альфи дістали з рюкзаків калорійні вітамінізовані батончики, які завжди брали у дорогу. П'ять штук віддали Кліму.

Саша, отримавши флягу з водою і батончики, забула, що хотіла запитати про подальші плани солдат, і побігла до своїх ділитися здобиччю. Також вона підійшла до Паші, віддала йому батончик і простягнула флягу. Чоловік здивувався, з вдячністю прийняв їжу і воду, запитав:

- Вони говорили про те, куди ми йдемо?

- Ні, але я обов'язково запитаю, - зніяковіла дівчина.

- Нічого страшного, Сашенька ви так дбаєте про нас, ви молодець.

- Це не я, це вони.

- Дивні вони, - посміхнувся Паша, - дуже дивні. Але і місце, де ми опинилися, незвичайне.

- Як би тепер звідси живими вийти, - сумно посміхнулася дівчина.



В печеру увійшли Удав, Надія Ісачова і Тіамат. Солдати вітали їх.

- Ви де Апсу загубили? - запитав Кларк.

- Наздожене, - коротко відповіла Тіамат, - відпочинемо півгодини і підемо ще нижче. Потрібно загубитися тут, поки нагорі погоничів не спустили. Зараз їм не до нас, вони пожежею зайняті.

- Якою пожежею? - здивувався Ведмідь. - Ви що, їм базу підпалили?

- Вони самі її підпалили, Апсу хотіли спалити, - відповіла Тіамат.

- Так він же не горить! - вигукнула Лисиця.

- Тільки російські генерали про це не знали, - розсміялася Тіамат, - залили лавою ярус.



Надю Ісачову немов не помічали, відчували що їй потрібно адаптуватися. Удаву тицьнули у руки флягу з водою і їжу. Альфи розуміли, що начальник цілком зайнятий своєю коханою, і не заважали йому. Хоча, присутність російського полковника у групі може підвищити небезпеку. Та гонитва все одно буде, це від Ісачової не залежить.

Саша, почувши, як пожвавилися американці, встала і підійшла ближче. Ігор пішов за нею.

- Дуже дивна колоритна група. І ця дівчинка-тінейджер, що вона тут робить?

- А тітка в формі? - додав Ігор. - підставить вона нас.

- Не нам тут вирішувати, - відрізала Саша.

- А дівчинка і справді дивна, - почула Саша чоловічий голос за спиною. Вона здригнулася і озирнулася. Паша зніяковів, - Вибачте, налякав. Але дівчинка дуже дивна. Там ще хлопчик такий був, патлатий.

- А чим вони дивні для вас? - запитала Саша.

- Щось у них є нелюдське, - задумливо відповів Паша.

- Сашенька, а в складі цього батончика немає м'яса? - Авінська підійшла до Саші, принесла на розкритих долонях половину армійського батончика. Половину вона вже з'їла.

- Тітонько Катя! - Саша підняла очі до далекогї стелі. - Ну звідки у солодкому батончику м'ясо?

- Гематоген - це ж солодкий батончик, а роблять його з крові, - заперечила Авінська.

- У сучасному Гематоген ніякої крові немає, тільки цукор і барвники, - запевнила Саша Катерину Авінську.

Паша знову пішов розглядати стіни. Саша із задоволенням поговорила б з ним. Вона теж багато бачила дивного у тому, що відбувалося. Несподівано висловився Ігор:

- Так, незвично все, навіть цікаво, хоч і страшно.

- Значить, я можу з'їсти цю їжу? - запитувала Авінська.

- Звичайно можете. Ситуація неординарна, не вмирати ж з голоду, - дивувався Ігор.

- Я не можу йти проти волі Бога і порушувати його правила, - розповідала жінка. - Обтяжуючі карму я ніколи не досягну просвітлення.



Через півгодини солдати  закинули на спини рюкзаки. Клім приніс ще одну флягу цивільним і повідомив:

- Пора йти.

- А ми довго будемо йти? - поцікавилась Саша.

- Не знаю, певне кілька годин. Якщо вам стане важко - говоріть, - попередив Клім.

Тіамат при цивільних вогняні хмарки не запалювала. Солдати увімкнули ще три ліхтаря. Чужинка йшла вперед, показуючи, куди йти.

Кабан і Кіт замикали колону.

Кабан озирнувся, полоснув ліхтарем по печері і пробуркотів:

- А понатоптувалии...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81322979927063 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …