Сиджу собі на лавочці, вигнали з хати, там наводять порядки. Узяв ноутбук, продовжую свої переклади.
Вулиця порожня аж дзвенить.
З будинків плине сонна тиша. Місто в облозі віруса. Тільки через вулицю, з другого поверху, галас, діти щось не поділили. Між спалахами сварливого гомону - молодий, але вже знесилений місячним ув'язненням голос батька: "Ну досить!.. Ну досить... Ну замовчіть уже..."
Тихо. Проходить ще один молодий батечко з дитинкою у візочку. Говорить у мобільник, упевнено так: "Повір моєму слову, ця ізоляція продовжиться ще місяць. Не менше".
Бідні люди. Ми так довго тримали в облозі здоровий глузд постійною ворожнечею, людина з людиною, народ з народом, усе людство плюндрувало місце, де жило, - а тепер хочемо щоб отак швидко нас відпустило. Діти, їй-бо діти.
Як дитина, буває, вовтузиться біля столу, штовхне, щось впало і розбилося - "Та то не я, - плаче, - воно саме впало". І дійсно їй за своїми цяцьками здавалось, що "саме". Так і нам здається "ну таке воно, життя".
Ага... А в куток навколішки на суху пшінку, та ще й по прасці в кожну руку - не хочеш?.. Саме...
Не пройде ця зараза ні за місяць, ні за два, ні через півроку. А пройде... - краще й не думати, що там на черзі за нею, на нас очікує. Якщо не порозумнішаємо і не побачимо зв'язок того, як ми поводимося на землі, з цим нещастям.
____________________
Михайло Гонопольський
