Бувають іноді в нашому житті віконця, коли тобі раптом неждано прочиняють ставеньку в майбутнє. Так, ледь-ледь, але відчутно.
Як ото, буває, вештаєшся ти днями й місяцями в замкненій напівтемній кімнатці, обклеєній безрадісними тьмяними шпалерами обов’язків на роботі, та вдома, та там, та сям... Воно начебто так і треба, всі ж так тиняються по тісному своєму життю.
Просто за цими тьмяними, покритими пилом звичайності, шпалерами, нічого не видно. Лиш тільки вони перед очима й мерехтять.
Зненацька... ніби чимось свіжим війнуло... Ти туди-сюди, раптом наче в стінці посвітлішало щось... Придивився – а крізь неї зовсім інший світ прозирає, життя якесь інше.
Так от буває іноді під час наших конгресів. Або коли вклав сил у роботу, дебело, не по-дитячому. І тобі як винагорода, бонус такий, дали побачити те, про що у тьмяних кімнатках і мріяти не наважувались.
Пам’ятаю, в Пітері, коли був конгрес, ходив я вулицями, ну – до автобуса, потім у метро, потім до центра. Та й назад тією ж стезею.
Дивлюся – така ліпота навколо «і в человєцех благоволєніє». Геть народ такий культурний вулицями походжає, всі плекані, молоді багато.
І багато хто навіть злегка усміхається.
Але при цьому якийся зсув відчувається, як у картинці зі зміщеними планами.
Наводиш різкість, і поволі усвідомлюєш: стоп, так вони ж усі пересуваються кожен у своїй бульбашці! У прозорій, але непроникній оболонці. Кожен залялькований в думки про себе, крізь цю оболонку здійснюючи різноманітні транзакції з іншими.
Але, власне, що тут такого? - всі так, у всьому світі. І живуть, і по вулицях ходять. Нічого непристойного і злочинного в цьому немає.
Просто в справжньому житті, до якого людство чи так чи інак, а приповзе, повинно бути зовсім інакше.
Адже в нормальній системі, - не в нашій, «реальній», а в нормальній, - кожен вузол і елемент не для себе ж живе та крутиться.
Ну добре, зрозумів так зрозумів. Але, як на те зле, вирішив я і хлопцям розказати.
І от якось на перекурі, коли мова зайшла про майбутнє, я взяв та й описав одному, Паші, цю справу. При всіх.
Паша, - кажу, та шо тут балачки розводити? Ясно ж як удень, - ти ось, та й усі ми, гаруємо задля майбутнього, так? А воно ж – ось воно, поряд! Ті ж самі люди, які ось зараз походжяють тим же Пітером, - просто поміняють свої оболонки. От і все.
Паша зиркнув на мене підозріло.
Але я, удавши з себе мена, що цілком при при тямі, продовжив: «Тобто, виходить собі кожен з дому на роботу, - і вже радіє: от, думає, все що я зроблю сьогодні на роботі, - стільки-то калош, чи там такі й такі аплікації, - і люди будуть цим користуватися! І відчувати задоволення!
І він уже живе радістю тих людей, для котрих робить все, що тільки може».
Сірьога збоку, запалюючи, глянув на мене з-за вогника, - і все? – каже.
А то як, - кажу, - ще щось треба? Ти уяви, це ж зовсім інший світ з цього ліпиться. Чистісіньке тобі майбутнє. Нікого заради нього ні гнобити ні гробити не треба.
Просто кожен, залишаючись таким самим, як він є, елементарно міняє напрям думок. Думає не про те, що б таке зробити, щоб собі було. А думає – як чудово, що я можу зробити ось це... і це... і ось те... – для інших. І ті, інші, будуть цим користуватися та радіти.
Тобто для людини все життя перетворюється на радість.
Скільки, - не тільки лиха, - а й непотрібних речей та систем зникне з нашого життя через свою марність та непотрібність, га? Просто подумати страшно...
Люди нарешті почнуть жити, а не мучитися.
Я був у захваті і ширяв душею десь там, над вкритим бруньками весняним галуззям дерев. Все ж таки вдалося мені сформулювати й викласти таку просту, - ну, може ще незвичну, - концепцію майбутнього.
Хлопці помовчали. Як видно, прораховували, на якій відстані краще триматися від мене в найближчі дні.
І лише Віталік, що приїхав з дальніх картинних симферопольських країв, не втримався. Картинно відставивши лікоть і затягнувшись, запитав, випускаючи дим: «Міш, - каже, а ти чого накурився, га?»
На тому й розішлись.
І ще одне віконце в майбутнє було мені крізь стінку марноти марнот. Навіть не сказати що «було», воно іноді й зараз підсвічує.
Просто, туп та туп собі вулицею, дивишся на всю цю метушню, - і раптом! Знову, як тоді, - чимось таким свіжим-свіжим капнуло в свідомість...
Коли «тоді»? Та от чекайте, зараз і розкажу. Хоча й розказувати... Сюжет, як такий, відсутній.
І все ж...
Так от, був я тоді в складі однієї громадської організації. І бігали ми десь з місяць по хатах та по квартирах, вечорами. Пояснювали різні речі та про необхідність таких і таких рішень людям говорили.
І надивився я тоді й наслухався різних людських драм та комедій. Робота взагалі була нелегкою, а особливо для таких сичів як я, котрі людей не переварюють як вид.
І була мені за цей труд нагорода. Як результат цього штурму невсипущого прочинилося віконце.
Локальне таке осяяння.
Опишу. Завжди, загалом, було мені незрозуміло, - чому це люди так гидко виглядають? Упирі упирями. Як його не школь, як не наряджай і не макіяж, - чужістю від нього так і тхне.
А тут мені раз – і капнуло, відлунням рознесшись, просте розуміння проблеми. Подібне до того, пітерського, вищеописаного, - «ми ж усі думаємо тільки про себе!» І на всіх дивимося, примружившись, в приціл думки, - чого від нього можна чекати?
Тим-то ми і вкриті всі цупкою, дубовою, драконячою потворною шкаралупою постійної нашорошеності.
І тоді мені посвітлішало.
Ви ось будете сміятися, - але я зрозумів, що в майбутньому, нормальному суспільстві, всі люди будуть гарними.
Та от так, просто, дивишся – а він, перевальцем чвалає, сонцем припечений, - а красивий. Дивишся, - а вона, життям вичавлена, грубо тесаним обличчям вперед, от яка є, - а гарна й красива.
Чому це так? Та через внутрішню впевненість, що всі, кого ти бачиш, тільки те й думають, щоб було добре іншим.
І ця твоя внутрішня радісна впевненість в них і робить усіх навколо гарними.
Давненько це було...
Але й нині, як іноді, коли згадаю цю простеньку шкільну формулу щастя, - дивлюсь на людей крізь майбутнє, і аж смішно. Такі всі кострубаті, і такі всі – гарні.
____________________
Михайло Гонопольський
