Дивовижний ранок. В усьому - ранок як ранок, а - дивовижний. Ситуативно, за обставинами - він надзвичайний: вірус, карантин, а ще рожеві смерки мають сіруватий відтінок і гіркуватий присмак; як будівництво обгортаються зеленою півропозорою рядниною, так місто нині огорнуте смердючою рядниною диму. Цей саван як ніколи символічний - і як ніколи він суперечить тому, що символізує: життя знову впритул наблизилося до чергової перемоги, а смерть - до чергової поразки.
Щоправда, загострені надзвичайністю обставин органи свідомості вже втомилися через надмірність і надзвичайності, і обставин. Сентиментальність відмовила першою - емоції то є бігуни на коротку відстань, а дистанція, здається, марафонська; втрачають інтенсивність почуття - адже їх треба розтягнути вже не до 3-го, а до 24-го, а там - хтозна допоки; думки - оцим тепер якнайкраще, адже штурханців ані від емоцій, ані від почуттів не отримують, течуть, як річка в отакий посушливий рік, як нині випав, не широко, зате послідовно.
Це вони стверджують, що ранок - дивовижний. Там, де сходить тепер сонце і вже ось-ось має видертися понад київські дахи, там тепер ясна прозора синява та гладінь. Вітер - анічичирк; місто - вмерло чи спить; а той майстер, що вночі випробував пензлі на небесному тлі, десь пішов, а відбитки пензлів лишилися - нерухомі, легкі, біляві, вони щомиті набувають кольору, аж допоки сонячне проміння не змушує їх жевріти щирим золотом. І між золотим, білим і блакитним, так високо, що аж у шиї хруснуло, а на очі навернулася сльоза - птахи.
Видовжені тулуби, широкі, двома потужними дугами вигнути крила працюють швидко - і птахи швидко розтинають київське небо там, де колись його розтинали літаки або й трохи вище. Ця стеля недоступна іншим міським пернатим, цей коридор відомий лише їм - двійко чайок стрімко промайнуло ранковим небом, підсвічені золотим і червоним ізнизу - овва, а чи випадало мені бачити сонце отак - ізнизу?
Я проводжав їх поглядом - а вони вже майже зникли і ось зникли зовсім. Але думки мої полинули слідом і разом із ними. Тому що чайка в спорожнілому небі нагадує про давно незгадуване, проте незабуте та незабутнє, про рядочки, які від першого прочитання/послуховування закарбувалися в мою кепську пам'ять, яка зазвичай опирається робити свою справу.
Перші рядки - про безнадію, другі - навпаки.
Мы с тобою городские чайки,
Мы давно забыли запах моря,
Мы всю жизнь летаем над помойкой
И кричим "мы чайки, чайки!"
Я намалюю той день,
Де літаю і той день,
Де співаю я.
Той день! Той день!
І побачу чайку я в польоті,
Я в небі, не в болоті,
Я в той день, в той день.
Як би не суперечили вони одне одному, а без них моя чайка не летить. Це два її крила - надія та розпач, впевненість і сумнів, тривога та радість, любов і смерть. Сама їхня суперечливість, доточеність до одного мене продукує таку нестерпну напругу, що хоч розірвися - або лети. І моя чайка летить - на невирішуваних, непримеренних протиріччях. І вона летітиме та літатиме, доки не втратить котресь із крил.
Ще ніколи я не відчував і не думав у такий унісон. Почуття та думка працювали, як оті два крила - і це був політ.
Сподіваюсь, отак літати - як плавати або їздити вєліком: варто один раз навчитися, і вже не забудеш, як то робити. Такі дивовижні речі не забуваються.
...а все ж таки добре було би - бодай іноді - бачити двійко чайок на схід сонця.
