Тому заохочую всіх глянути своїм зором на моє бачення на Шевченка, як класика. Щоб це збагнути, я наведу свої думки і зауваження перечитавши твори нашого Генія з його пізніших, зрілих років. Перечитавши його кореспонденцію зі світлими людьми його часу. Перечитав я докладно третю частину «Кобзаря»видану у Львові у 1895 році в друкарні Наукового Товариства імені Шевченка. У цьому томі два твори Шевченка, які дають нам образ його життя.
Це «ЗАПИСКИ або ЖУРНАЛ» і « ХУДОЖНИК». Як подає видавець, це автобіографічна повість Тараса Шевченка.
Крім того до написання своїх скромних досліджень про Шевченка як класика спонукала мене праці Юлія Пеленського про Шевченка, як класика виданої у 1942 році Українським Видавництвом (Львів – Краків 1942) і Євгена Сверстюка, знаного всім політв’язня друковані у видавництві СУЧАСНІСТЬ у 1979 році...
В Тараса Шевченка все це почалося тоді, коли він на Академії Мистецтв ловив своїм зором і умом те, що торкалося класичного мистецтва і міфології. Він був пильним студентом і з зацікавленням брав систематичну участь у можливо всіх викладах на цю тему. Про це ми можемо дізнатися прочитавши його повість написана російською «Мистець». Перекладена вона на українську під наголовком «Художник». У цій повісті чимало подробиць, які кажуть нам додумуватися, що це можливо, а деякі Шевченкознавці майже певні, що це його автобіографічна повість.
Мистецтво було цілим життям так молодого, як і зрілого Тараса Шевченка. Тоді, коли став він студентом Брюлова на петроградській Академії Мистецтв (нам знати, що Брюлов був великим ентузіастом античної, старовинної спадщини). Брюлов, може не офіційно, все таки професорським словом забороняв Шевченкові шукати іншої теми в його художній праці, як лишень того, що було і є в Біблії та в античної історії Греції, або Риму.
Нам треба знати що Шевченко в ті студентські часи багато читав і вивчав, присвоював в своїм молодім розумі міфічні і історичні події старого світу. Він вивчав мови і тим способом читав твори в оригіналі тодішніх, але і античних авторів. Те, що бачив зором читача, Шевченко вписував в свою пам’ять, а з часом використовував у своїй творчій праці як письменник, чи художник. Як подають Шевченкознавці, не всі джерела, з яких користав Шевченко досліджені. Все таки пишуть, що Шевченко читав в оригіналі «Подорож молодого Анахарзіса в оригіналі, хоч як пишуть, що цей твір був вже перекладений і виданий в мовах слов’янських - російській і польській, які повинні бути більш зрозумілі нашому Генію. Шевченко вважав, що оригінал, це оригінал і тільки там влита суть автора.
Як стверджують дослідники, Шевченко з великим захопленням читав «Іліаду» і «Одисею» Гомера. Читав їх в перекладі на російській мові. «Одисею» перекладену через Жуковського, а «Іліаду» через Гнідича.
Шевченко ніколи не покинув читати книжок про античний світ. Певно тому він весь час мріяв поїхати на землю, про яку так золотими і ошліфованими словами описував Гомер, Геродот чи Софокл. Добре знав Шевченко «Вергілеву Енеїду» І. Котляревського, якою просто захоплювався. В працях дослідників про нашого Тараса можемо знайти такі зауваження, що Шевченко «На вічну память Котляревському» не згадує ні «Наталку Полтавку» ні теж «Москаля Чарівника», а власне його «Енеїду» , де в посвяті пише:
«Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав:
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори і море, де перше влітав,
Де ватаги пройдисвіта
Водив за собою, -
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої...»
Шевченко вірив, що коли завершить класичні мистецькі студія, здійсниться його мрія і зможе відвідати «об читану» Італію. В одному з листів до Григорія Квітки – Основяненка пише він:
«... я Академію не швидше покину, як через два годи.
Через два годи, як прочитаєте вякімнебудь журналі, що якийсь то Шевченко намалював картину дуже до ладу, а за те малювання Академія його (тобто мене)посилає в Італію в самий Рим... весело батьку, дуже весело!...»
Мрії і надії Шевченка не здійснились ніколи. Малював багато і гарних картин. Мали вони високі оцінки серед йому приязних друзів і знавців мистецтва, але це не вистачило, щоб отримав згоду на вимріяну подорож. В Італію їздили друзі і товариші Шевченка з Академії Мистецтв між іншими Аполон Мокрицький, Василь Григорович чи Віллі Штеринберг. Їздили і інші. Більшість з них їздила за державні гроші, хоч були й такі, що самі покривали кошти подорожі.
Щоб поїхати за державні гроші треба було дістати від влади велику золоту медаль, а саме зайняти перше місце на презентаціях. Шевченко завжди отримував друге, або третє місце...
З залишених матеріалів ми можемо дізнатися, що багато його друзі робило заходи, щоб Шевченко все таки поїхав до Греції чи Італії. Одним з них був сам Пантелеймон Куліш, добрий і вірний його друг. (Тут хотів би зацікавити вас «Чорною Радою» П. Куліша в якій, мов художник словами розмалював Козацьку Україну). Куліш писав Шевченкові, щоб той вистарався лишень о паспорт академічний, а справи грошові залишив йому і друзям, які вже тоді були у Римі.
У той же час якраз іменували Шевченка професором живопису в київському університеті. Про це знов можемо читати у автобіографічній повісті «Мистець - Художник». Міркуючи розлиті там речення, ми можемо дійти до висновку, що Шевченко готовий був відкинути цю номінацію, щоб все таки поїхати до Риму. Свою позицію у «Митці» він вклав в уста Сошенка. А ось той фрагмент:
«... Колись давно, як я ще ходив до гіпсового класу та мріяв про країну чудес, про світову столицю, увінчану банею Буонаротті, - коли б тоді мені запропонували професора рисунків в університеті, я кинув би олівець та гукнув би: чи ж варто після цього студіювати божественне мистецтво! А тепер, коли вже здоровий розум зрівноважив уяву, коли на майбутнє дивишся не через семибарвну призму, а просто, - то мимохіть пригадується приказка: - Краща синиця в жмені, як журавель у небі.»
Не довелося Шевченкові виїхати за кордон, щоб поглибити свої студії. Тим разом причиною усього став арешт і заслання в глибину Росії...
У тих, вже достойних роках, захотілося Шевченкові одружитися. Попросив він поради свого друга, п. Куліша. Куліш порадив поету залишити цю думку і стати жити як художник і поет. Шевченко прийняв раду Куліша і покинув цю думку і з ще більшим переконанням вірив, що за кордон і поїде. А ось, що він писав у свому листі до Іраклія Ускова у лютому 1858 року:
« ... об весні, якщо не дозволять мені жити в столицях, поїду до Харкова, до Києва, до Одеси та за кордон. Бог із ним, з столицями! Грошенят тепер уже стільки назбиралося, що, не бідуючи, років зо три за кордоном прожити можна, а там, що Бог дасть.»
Ми щойно відзначили в церквах Прощальну Неділю. Читаючи Шевченка ми бачимо його глибоку, нічим не порушену віру, ВІРУ ХРИСТИЯНСЬКУ.
В одному з листів Шевченка до Варвари Репніної Тарас писав:
«Яка жахлива безнадія! Така жахлива, що одна тільки християнська філософія може боротися з нею. Я вас прошу, якщо можна добути в Одесі – бо тут я не знайшов - прислати мені Тому Кемпійського – Про наслідування Христа. Однакова розрада моя тепер – це Євангелія. Я читаю її без вивчення що дня і що години.».
В іншому свому листі до Толстої, від якої отримав повідомлення про його звільнення з зослання, так пише її 9 січня 1857 року:
«Я... я був нещасливий за флорентійського вигнанця. Зате тепер я щасливіший за найщасливішого з людей... Тепер, і тільки тепер я вповні повірив в СЛОВО. Тепер тільки й молюся й дякую Йому за безмежну любов до мене, за посланий мені іспит. Він зняв із моїх очей призму, крізь яку я дивився на людей і на себе самого. Він навчив мене, як любити ворогів і тих, що ненавидять нас. А цього не навчить ніяка школа, окрім тяжкої школи іспитів і довгої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе як недосконалим, то принаймні бездоганним християнином. Як золото з огню, як немовля з купелі, виходжу я тепер із темряви чистилища, щоб розпочати новий, благородніший шлях життя. І це називаю я істинним, правдивим щастям...»
Перечитавши нагаданий уривок листа, бачимо, як глибоко ВІРУЮЧОЮ людиною був Тарас Шевченко.
В щоденних записках, коли він згадує про своє заслання, про свою десятилітню драму Шевченко пише:
«Проїдімо повз моє минуле, лукава пам’яте моя!
Не скаламутьмо серця щирого друга недостойним спогадом, забудьмо і простімо темних мучителів наших, як простив милосердний Чоловіколюбець своїх жорстоких розпинателів! Звернімося до того, що світле й тихе, як наш український осінній вечір, і запишімо все, що бачили й чули, і все, що серце покаже.»
Подібні вислови відкривав Шевченко і до інших своїх друзів. А серед тодішньої інтелігенції, мав він їх багато. Тут хочу заохотити всіх до читання листів написаних Шевченком до Кухаренка, до Зазееського, чи Осипова. Нагадати треба, що Залеський Броніслав, це поляк, з яким дружився наш Шевченко. Він, як і Шевченко був відправлений у сибірські курорти. Вони переписувалися польською мовою, яку Тарас знав добре. В дослідженнях є докази, що Шевченко читав твори багатьох польських поетів і письменників своєї доби, що знав він твори Міцкевича.
З листів Шевченка до його друзів так тих на засланні як і тих ВІЛЬНИХ ми присвоюємо собі як жив і страждав наш Тарас. Знаємо з листів мрії і надії Шевченка більшість яких ніколи не здійснилася. Шевченко хотів ПИСАТИ І МОЛЮВАТИ, але того йому заборонено. Коли він був у Новопетровському форті, дізнався, що має прибути там новий командир. Так подумав Шевченко, що звернеться до нового командира, щоб той хоч частково припинив урядову заборону. А ось що він пише до свого друга Андрія Лизогуба у липні 1852 році:
«Дожидаємо цим літом у форті корпусного командира, - думаю просити, щоб дозволив мені для тутешньої церкви безмездно намалювати запрестольний образ во імя Воскресення Хрстова. Не знаю, як воно буде...»
Як знаємо з пізніших листів Шевченка, що з того задуму нічо не вийшло. З початком 1853 року прибулий комендант помер, а вже у квітні того ж року приїхав новий комендант полковник Іраклій Усков, а з часом і його родина.
Новоприбулий комендант першими днями ставився до Шевченка обережно, все таки з часом набрав довіри до Шевченка і скоро Шевченко став чи не найближчим приятелем родини Ускових. В червні 1853 року Шевченко писав Андрієві Козачковському ось що:
« Комендант, що недавно прибув до нас, привіз із собою жінку і одну дитину по третім годочку. Мила, прекрасна дитина, а все що в природі прекрасне, як вилиця в’ється коло нашого серця. Я полюбив це прекрасне дитя, а воно сердечне, так до мене прив’язалось, що бувало, й уві сні до себе «лисого дядю» кликало. ( Я тепер зовсім лисий...) І що ж? Воно сердешне, захворіло, довго нудилось і вмерло. Жаль мені мого маленького друга, я сумую, іноді приношу квіти на його дуже ранню могилу та плачу, я – чужий йому, а що ж робить його батько й особливо мати - бідна, скорбна мати, що втратила свого первістка!»
В одному з листів з 15 червня 1853 року пише Шевченко С. Артемовському :
«Знайшов я коло форту добру глину й алябастер. І тепер нудьги ради, коло скульптури пораюсь...»
А далі пише поет ось що тому ж Артемовському:
«Мені, ти знаєш, рисовать запрощено, а ліпить – НІ, то я і ліплю тепер»
В «Щоденнику», або як подають деякі дослідники Шевченка в «Записках» знаходимо багато роздумів нашого Тараса над усім, що біля нього діялося. Він у своїх творах бачить світ любові, світ християнської любові. Не всі хочуть чита про такі спостереження поета...
А тепер уявімо собі, що нам ще не так давно, бо за «радянщини» представляли Шевченка, як атеїста або й комуніста. Міняли написані ним рядки його поезії, в яких він говорив з Богом і про Бога. А все це чинили, щоб довести, що їх брехня правдива.
Багато ще й нині вірить в радянські «Кобзарі» в яких в поясненнях пишуть, що москаль, це царський солдат, але слова «московщина» вже не пояснюють, не пишуть, що це казарми.
Щойно тепер вийшов в Україні «Кобзар», в якому повернули вкрадені через радянських псевдо літераторів слова Шевченка.
Незабаром і я буду мати цього «КОБЗАРЯ»
Своїми і не тільки своїми думками
Поділився з усіма ВАМИ
А ось і мій вірш:
Стань Тарасе, подивися -
Україна уже вільна.
Така, про яку ти мріяв.
Все тепер в її руках.
Не в Москві і не в Варшаві,
А в Києві, над Дніпром,
Наш народ у Божій славі
Дискутує над добром.
Добро створять НАШІ люди,
Якщо будуть з Богом йти.
Бог дасть силу, щоб щасливо
Жили в ній сестри й брати.
Стань Тарасе, подивися.
Наші діти ще сумні.
Хліба, щастя ось шукають
Не в себе, а в чужині.
Руйнували Україну
Сотні років не свої.
Щойно тепер піднімає
Наш народ з колін її.
Стань Тарасе, подивися
На сучасний Божій світ.
Особливо на Вкраїну,
Яка відкинула гніт.
Може ще не все як треба.
Всюди десь скрипить, болить...
Чесні роблять те, що можуть.
Нищили нас від століть...
Бог поможе подолати
Недоліки, яки є
В сім’ї, в хаті, в Україні,
Як полюбимо СВОЄ!
Стань Тарасе, подивися -
Знов читають "КОБЗАРЯ".
Ті, яким ти був байдужий -
Нині славлять твоє Я.
Славлять нашу Україну
Вітри правди, квіт весни.
Славлять Бога в вільній хаті
Наші доньки і сини.
Якщо тим шляхом підемо,
То Бог зцілить РІДНИЙ край,
І поможе в мирний спосіб
Зберегти Творений рай.
