Незабаром до хати, де мешкала Настя Гамбульська, потрюхикала закушпелена в зимовий одяг селянка. Данило стояв у дверях Гапчиної хати, прислухався.
– Ой, Боже, що ж це буде, – скиглила в сінях Гапка.
– Цить, – мовив Данило. – Маю вчути постріли.
Від хати Гамбульських вчулося зо три хлопки; Данило притьмом кинувся туди. Добіг, увірвався в оселю – серед кімнати, поперекидавши табуретки, валялися, так і не встигши дообідати, два ворожих вояки, з виду звичайні сільські дядьки у свитках.
– Наповал? – перепитав Данило.
– Ще б пак, – хизувалася Люська. – Що ж, берімо цю мертвечину, вкидаймо в погрібець, що аж у сінях.
Настя з двома дітьми, хлопаком років дванадцяти та дівчинкою років п’яти, злякано тиснулися на ослоні в кутку.
– І ви – в погріб, – скомандувала Люська.
– Боже, там же трупи, – вжахнулася Настя.
– Радій, що сама ще тепла, – огризнулася Люська. – В погріб! – вереснула.
Закрила ляду на погрібці.
– А панок нівроку запас зробив, – обвела поглядом хату. – Думав, певно, роками сімейство своє тут ховати. Навіть, глянь, якеленний бутель гасу надбав, літрів на тридцять. А в світлиці кулемета тримає, плекає надію кулями від революції відхреститися, наволоч.
Сиділи, чекали Гамбульського.
Надвечір, коли сонце вплигнуло в ліс, але ще не доскочило землі, на дорозі, що вела до хутора, об’явилося шість вершників.
– Ось вони, паразити, – потерла руки Люська.
Данило придивився крізь шибку.
– Певно, що вони, – підтвердив, – он збоку Гамбульський вигицує, я його й за версту впізнаю.
– Ти, товаришу Круць, хапай трофейну гвинтівку та паняй у сіни, пантруй двері, а я тут з кулеметом крізь вікно пригладжу хлоп’ят, – керувала Люська. – Діємо за обставинами, – уточнила. – Головне, підпустити поближче, щоб не встигли ні залягти, ні відкоша нам дати.
Гамбульський з ватагою тим часом добралися до плоту побіля садиби, отаман сплигнув з коня, припнув його до плоту, закрокував до хати. Ватага тим часом не поспішала спішитися, сиділи на конях, диміли махоркою, зубоскалили – певно, мали намір галопувати кудись далі.
Гамбульський зійшов на ганок, обстукав чоботи, натис на клямку, відчинив двері, всунувся в отвір…
Гримнув постріл. І тої ж миті, трощачи вікно, кулі з кулемета лютими джмелями шугонули в заплітний простір, ударили в свитки й кожушки веселих соратників отамана, звалили їх долі. Лишень один, уникнувши джмелів, устиг зіскочити з коня в проріз відчиненої хвіртки й навіжено помчав до хати, під стіною якої джмелі безсилі, бо незугарні літати криво – лишень прямо б’ють, лишень прямо. Та Данило, переступивши зваленого отамана, прицілився у вцілілого воїна того з гвинтівки, й не встиг той, сердешний, добігти якихось пару кроків до стіни, як зафонтанував із шиї червоним варивом та й сів серед двору, мов утомився, біжучи. Далі й ліг, бо сидячи, певно, незручно якось віддавати Богу душу. Тим часом Данило побачив, що у хвіртці вошколупиться ще якийсь недобиток – повзе в проріз, плюючись кров’ю з напіввідкритого рота. Данило вмацолив і тому в чоло кулю, аби не сіпався зайве там, де не варто. І раптом відчув у нозі різкий біль – то не зовсім ще спочилий у бозі Гамбульський втелющив у литку ножаку. То, звісно, був останній порух Гамбульського, бо прикладом череп негідника був розтрощений, аж мізки вилізли – але ніж у литці стирчав; і кров з його рукояті скапувала не чиясь – Данилова.
– Лихий би його взяв, – вилаявся Данило й заходився біля рани.
Люська тим моментом збігала за пліт, уважно обдивилася постріляних ворогів, ще раз гахнула з парабелума – видко, хтось ворушився – повернулася до хати.
– Як ти? – перепитала.
– Та глибоченько впхнув, гад, – сичав Данило, – але попід шкірою пустив. Перев’яжу, кульгати зможу, а бігти – навряд чи.
Люська тим часом відкрила погрібець і жбурнула туди сулію з гасом – тільки дзенькнуло, б’ючись, скло.
– Ти що це надумала? – витріщив очі Данило.
– Спалю к бісу кубельце, – шурувала Люська по припічку в пошуку якогось знаряддя видобування вогню.
– Куди?! – став на заваді Данило. – На хуторі всі хати під соломою, палахкотітимуть, як свічки. Не дам Гапчине житло спалити, вона мене з того світу витягла, а я її в дяку за це що, з хати в нору повинен спровадити жити? Та й діти ж там, - вказав на погрібець, - їх що, живими у вогонь?
– Паненят жалко? – втупилася Люська в Данила. – Чи кралі своєї колишньої зажалів?
– Гапки, – мовив похмуро. – Та й негоже дітей палити, їхня вина в чім?
– Ану вилазьте, – скомандувала Люська до полонених.
Вилізли, забачили знищеного Гамбульського.
– Тату, – сіпав губками хлопчак.
– Бачиш, – вказала Люська на хлопця, – за ким воно скиглить? Ти думаєш, товаришу Круць, з нього ще буде для нашої справи толк, ти думаєш, він нам пробачить труп свого родителя?
Настя, біла, як стіна, стала на коліна.
– Даниле, – простягла руки, – Даниле, – та й вклякла, так нічого й не сказавши.
– Негоже дітей побити, – вів своєї Данило, – бо їхня невинна кров нашій винній потім спокою не дасть, у які б світи ми не ховалися.
– Ні, – не погодилася Люська, – у новім світі, де від старого ні пня, ні корінчика, спокій теж не з минулих днів насуває, а з радості за майбутнє сочиться. Та й кров будівничих нових світів має бути не калюжею, де найменший подих вітру хвильками-сумнівами грає, а кремінь-грудкою, з якої світ витісується, як із доброго дуба. Так що…
Не встиг Данило й зрозуміти нічого, як бахнули з парабелума три постріли, й Настя зі своїми дітьми тихо попадали в присмерку сіней.
– Треба визначитися, товаришу Круць, – мовила Люська, – або ми будуємо новий світ разом, або хтось із нас негожий для будівництва. Я ось кладу парабелум на долівку, а побіля тебе гвинтівка – розстрілюй мене, мов Гамбульського півгодини тому. Якщо вважаєш, що я ворог, що не того світу прагну. Якщо вважаєш, що всяка потороча з нашого минулого вартніша за те, чого ми прагнемо. Ну, вирішуй, товаришу Круць. Збирай свою кров докупи й, або зціплюй зуби та теши з неї крокву для нового дому, або пускай слину та зливай її в калюжу негожого каяття та тупого жалю казна за ким і невідь-нащо. Ну, я чекаю.
Важко глянув Данило на Люську.
– Живи, – проскреготів. – Але дітей не варто бити, не варто.
– Дітей багато, – нахилилася, глянула в очі, – дітей багато й різних, а майбутнє – одне. Вірніше, воно також може бути різним, але ж ми хочемо одного – нашого, вимріяного. Тесати з власної крові крокву, товаришу Крууць, це не коники з глини ліпити – це іноді самому з себе шкіру живцем здирати. І тут сльози ні до чого – солона сльоза на рану, це ще болючіше, ніж без неї. Отак. Зав’язуй швидше свою вавку, знімай з Гамбульського чоботи, бо далеко в своїх постолах не в’їдеш, та гайда звідси шукати нашого воїнства, як не хочеш, аби новий світ сотворився без нас.
– Давай, клятий Півню, хоч тепер свої чоботи, – зі злістю здер Данило з Гамбульського взуття.
Посідали на коней.
Назустріч бігла вже схолола від страху при стрілянині Гапка.
– Данилку, – кричала, – ти ж куди? Я ж тебе… а ти з цією лахудрою…
– Гапуню, – погладив Данило по голові припалу до його ноги жінку, – не можна мені після цього побоїща лишатися біля тебе. Ні тобі, ні мені це віка не додасть. Мушу йти, мушу. Я до тебе…
– Не вернеться він більше, – постала поряд Люська.
– Ну що ти лізеш не туди, де треба, – вилаявся Данило.
– Я не лізу, я правду мовлю, – притримувала коня Люська. – А що, не так? Тебе щось тримає побіля цієї селянки? Піввіку в борні склав, а тепер, коли в новий світ лишилося відкрити лишень двері, невже зіскочиш з ганку, аби вчепитися в чепіги на цім хуторі та орати землю?
Вперіщив Данило коня нагаєм, галопом кинувся кінь по дорозі.
– Данилку! – звалена раптовим скоком коня на землю стогнала Гапка.
Не оглядався. Гнав і гнав жеребця. Тужавів кров’ю, аби, як казала Люська, витесати з неї новий світ, як із доброго дуба балку.
Гнав і гнав жеребця, вітер сушив сльози, тужавіла кров, обжимаючись злістю – і тільки десь там, у глибині чи грудей, чи єства, хлюпало й хлюпало щось, наче вино в келиху – як сказав би богомільний, душа, як сказав би нерозумний, людина, як сказала б Люська, ріденька кров, як сказав би сам – не знаю що.
Якби ж ота невідь могла зсочитися, як кров з рани на нозі – так ні ж, не сочиться.
Господи, це ж яку діру в собі треба пробурити, аби все, що хлюпає, з тебе стекло та став ти кременем на всі сто, а то й двісті відсотків?!
