Улюбленець диявола.
Доля завжди випробовує своїх грішників і, якби вони не пручалися благаючи у Господа милості, все одно діалектична послідовність причин і наслідків завжди будуть переслідувати їх все життя. О! Ці причини і наслідки: «Аби молодість знала, аби старість могла!» Та коли молодість уже відцвіла буйним цвітом, а про старість ще годі й думати, а за плечима у грішників вже назбирався чималенький вантаж безповоротних втрат, ось тоді вже й потрібно було би замислитися про наслідки, але вже така наша людська вдача: «Доки грім не гряне, мужик не перехреститься».
Вдома на Вадима чекала жахлива тиша, самотність його завше лякала, бо залишаючись наодинці він втрачав саме ту впевненість у собі, якої так бракувало йому в останні роки.
А з іншої сторони; для чоловіка, котрий повсякчасно знаходиться під впливом жінки, і немає різниці в тому чи то його законна дружина, чи подруга, чи навіть повія, в його підсвідомості обов’язково з’являється комплекс змушеної покори. Але це ще не означає, що чоловік стає звичайним інструментом в забаганках її жіночих чар. В його душі накопичується спротив, чоловіча потенційна енергія мисливця іноді вивільняється миттєво, коли цей вплив жінки послабляється під дією різних життєвих обставин. Залишившись на самоті такий чоловік в перші хвилини впадає в розпач, відразу починає на нього тиснути свобода вибору, непомітні раніше обов’язки стають тим самим наріжним каменем спотикання, що змушують його до непродуманих вчинків. Земля стрімко вислизає з-під ніг і він, ніби зірвавшись з уявного ланцюга, необачно шукає пригоди на свою голову.
Вадим знервовано ходив по кімнатах відшукуючи для себе куточок де б можливо було всістися, обміркувати і впорядкувати свої думки щодо останніх подій. Він, будучи в матері єдиною дитиною, по своїй натурі виріс егоїстом, а тому інтереси інших, навіть близьких людей, для нього були чужими і мало зрозумілими: а тут ця несподівана і зовсім не потрібна для нього вагітність Світлани і такий прикрий наслідок…
Вадим, як не дивно, виріс дорослою дитиною і сам потребував повсякчасного жіночого піклування, а тому був психологічно непідготовлений до появи у їх родині малюка – в нього навіть натяку не було на батьківський інстинкт.
Його погляд блукав серед торшерів, люстр, дзеркал, коштовних меблів у стилі хайтек, розташованих в кімнатах згідно феншуй, що завжди дратувало своєю асиметричністю, але звідусіль, де б він не опинявся, на нього зирили ось ті дитячі проникливі очі з картини Гапчинської, вони його переслідували і ніби глузували над його самотністю. Вадим вперше відчув, що та опорна стіна якою Світлана захистила його може впасти в одну мить і він знову опиниться там де його вона і знайшла. Його пройняло холодом. Але бути й надалі її бранцем він вже не міг, бо музика знову надала йому ще один шанс, і він його використає, будь що.
«Гітара!! Де його скалічена годувальниця?» – блискавкою пронеслося в голові. Вадим до цієї хвилини ні разу не згадав про її подальшу долю. Йому зробилося соромно за свою коротку пам'ять, він відчував себе зрадником. Він, як божевільний, кидався по квартирі, нишпорив навіть у потаємних місцях жіночого гардеробу, але марно – гітара зникла. Нарешті Вадим знесилено впав у крісло, охопив голову руками і злісно заскреготів зубами від жагучої душевної болі. «Це Вона!! знищила навіть пам’ять про його злиденне минуле…» – подумав він. Минуле, якого він і сам цурався, але ж гітара… кимось скалічена і викинута на смітник, повторивши його долю та вилікувана ним, саме зараз мала стати для нього тим символом, що надає наснаги у житті.
Він і гітара – дві долі, колись випадково перетнувшись, мали свідчити, що добро завше непереможне. – Ні-ні!! Світлана цього не могла вчинити, – майже викрикнув Вадим і знову кинувся на пошуки. Коли все вже було в котрий раз перевернуто в квартирі вверх дном, коли вже почала вмирати надія, Вадим, ляснувши себе по голові долонею, стрімголов кинувся на лоджію: там, в глибині шафи, стояла його колишня годувальниця. Знахідка настільки розчулила Вадима, що він якусь мить стояв і розгублено дивився на неї очима блаженного під час молитви. Ейфорія щастя стрімко наповнювала його душу, спочатку він лише доторкнувся пальцями до грифа, щоб усвідомити її матеріальну суть, потім, з завмиранням серця, взяв гітару в руки, оглянув заліковані колишні пошкодження, що так і залишилися шрамами на резонаторі і лише згодом торкнувся струн. Гітара відповіла жалісними звуками зламаної долі, але Вадиму було байдуже до її музичної спроможності, головне, що вона є, що вона жива, ось він знову тримає її в руках.
Як тільки ейфорія на знахідку схлинула, чутливі рецептори нюху вловили бридкий, нічим не зрівняний запах, застарілої висохлої кошачої сечі. Вадим спочатку не міг второпати звідки з’явився цей запах, що заполонив увесь простір. Він, як слідчий пес, став принюхуватися, доки від задухи не запаморочилася голова. Вадим, щоб не знудило, стрімголов ускочив до кімнати не випускаючи з рук гітару, запах і тут переслідував його. Радість від знахідки поглинув божевільний страх. Йому вже здавалося, що цим запахом просякнутий він, бо тхнуло від його самого. Але коли він нарешті зрозумів, що джерелом запаху є саме гітара, котра ніби хотіла помститися йому за своє заточення в шафі, Вадим, міцною відбірною трьохповерховою лайкою, згадав докучливого кота Персика, що так незлюбив його і гітару з їх першої зустрічі. Відтоді цей примхливий Світланчин улюбленець, учувши вуличні запахи чужого кошачого посліду, почав беззастережно сприскувати сечею гітару, затверджуючи своє право господаря. Вадим з огидою відніс гітару знову до шафи і міцно зачинив дверцята.
Це був йому певний знак, але в душі Вадима не знайшлося місця для сприйняття містики.
***
З лікарні Вадим забирав Світлану на своєму автомобілі. За кермом сидів щойно найнятий, через рекрутську контору, чемний молодий хлопець, він, отримавши таку престижну роботу, аж сяяв від задоволення. Вгледівши Вадима, котрий обережно вів під руку ще доволі слабку жінку, він послужливо хутко відчинив задні дверцята, ввічливо чекаючи на панство.
– Знайомся, це наш водій, Сашко, – ласкаво промовив Вадим наблизившись до машини. Очі Світлани хворобливо блищали на блідому обличчі, але макіяж і зачіска були бездоганні. Легеньке кашемірове пальто теракотового кольору було підперезане легковажно пояском саме на талії, що робило її фігуру стрункою і тендітною.
«Гарна жінка», – подумав Сашко.
– Це вже й машина твоя? Світлана перевела погляд з шофера на Вадима.
– Так, золотко! Тобі подобається? Вчора пригнали з автосалону.
Світлана привіталася з шофером, але сідати поки що не наважувалася, вона розглядала машину втомленим поглядом заклопотаної своїми проблемами жінки. Чорний «Lexus» привабливо виблискував на сонці.
– Будь ласка, сідайте, – запросив шофер рукою притримуючи дверцята.
– Перепрошую. Як ви сказали вас звати?
– Олександр.
– Дуже приємно, Олександре, – якось невпевнено промовила Світлана, сідаючи з допомогою Вадима на пухке шкіряне сидіння. Вадим обійшов машину ззаду і всівся поруч. Дезодоруючий повітря фабричний запах салону та бездоганний комфорт цього новенького транспортного чуда вмить розслабив напругу.
На що лиш не здатний цей улюбленець диявола – комфорт. Від його спокуси гинули імперії, це ж він, і тільки він зараз рухає технічний прогрес навздогін всіляким забаганкам людства, поступово перетворюючи звичайну людину в розбещеного споживача схибленого на марнотратстві в пошуках вічного щастя.
Машина, шпитальною вулицею, виїхала на проспект Миколи Бажана, неспішно влившись в суцільну рухливу різнобарвну безкінечну низку індивідуальних комфортів на колесах. За вікнами бігли назустріч їм дерева вкриті осіннім буро-зеленим листям. Осінь в Києві була теплою, сухою і на диво – затяжною. Світлана схилила голову на плече Вадима. Якийсь час їхали мовчки.
«Яка дивна пара», – подумав Сашко підглядаючи в дзеркало заднього виду, – «вона така тендітна, а він: довгов’язий, незграбний мужик з патлами пристаркуватого рокера».
– Додому? Чи заїдемо в агентство? – запитав Сашко.
Світлана злегка штовхнула ліктем Вадима.
– Може купити щось потрібно? Га? То заїдьмо до супермаркету, вдома, гадаю, «торічелева пустота»? – підвівши голову, з ледь помітною посмішкою, запитала вона.
– Помиляєшся люба. На моє прохання наша прибиральниця купила на базарі домашню курочку і зварила чудовий бульйон. Це вона сама й запропонувала для тебе. А ще сказала, що тобі потрібне гарне харчування. Я харчі закупив. Їдьмо додому, – звелів Сашкові.
Вадим був у піднесеному настрої.
– До речі, дзвонила твоя мама. Гримала на мене, звинувачувала у всіх смертних гріхах…
– Не переймайся любий. Мама хоче бачити нащадка. Хіба можна її звинувачувати в цьому? Вадим змовчав. Вона міцно стиснула йому руку нижче ліктя. Холодком байдужості війнуло від його мовчання.
