На голографічному моніторі на всю білу підлогу широкого залу Обсерваторії доктора Квалі розстелилася карта місцевості. Такої карти ні Толик ні інші хлопці у своєму світі ніколи ще не бачили. Карта чітко повторювала кривизну опуклості поверхні Землі, найменші деталі рельєфу місцевості – височини, западини, долини і русла річок, чітко було видно і ліси і безлісі ділянки, поверхні озер.
– Як же ж тут багато річок та озер, набагато більше ніж у нас, – сказав Толик оглядаючи місцевість.
– А що це за велике озеро на тому місці де в нашому світі зливаються Дніпро, Десна і Прип’ять? – спитав Роман.
Дійсно, приблизно на тому ж місці, де у нас розкинулося Київське море, виднілася величезна водойма. Округла на півдні а на півночі озеро зливалося з безмежними болотами.
– Це наслідок падіння великого небесного тіла. Датується тим же часом, що й інші. Невідомі прибульці старанно перетворювали нашу планету у водний світ, – відповів доктор Квалі.
– Отже наш шлях пролягає по річці до цього озера, потім по Прип’яті до озера яке знаходиться на місці Шацьких озер, потім руслом Буга до Вісли і далі до Балтійського моря, – підсумував Толик.
Цю карту за останні дні вони оглядали вже не раз. Підготовка до подорожі тривала вже тиждень. Катер завантажений всім необхідним вже давно чекав на пристані. І ось завтра на світанку вони мали відбути.
Сонце ледь показалося із-за горизонту, але Михайло, Роман, Толик, Мауріна, Лоу і Зоряна вже були на катері спостерігаючи як віддаляється берег та сонне містечко. На березі їх просаджали лише доктор Квалі та Жоакін. Катер взяв курс на північ. Керував ним Роман. Останніми зникли за горизонтом вітряки на поля сонячних батарей. Тепер по обох далеких берегах виднілася лише дика недоторкана цивілізацією місцевість. Роман за зиму добре навчився керувати різними машинами. Система супутникової навігації автоматично прокладала курс катера, дозволяючи уникати мілини та інших підводних перешкод. Нарешті водосховище почало закінчуватися, обидва береги зблизилися. Час від часу на їхньому шляху зустрічалися острови, які допомагала їм оминути система навігації. Потім Романа за штурвалом змінив Толик, якого навчав керувати катерами на своєму тренажері доктор Квалі. Згодом за наполяганням Романа та Толика за кермо став Михайло. Йому було набагато важче керувати судном, і знадобилося не менше години, щоб він нарешті зміг повести катер сам без допомоги Романа, Толика та Мауріни.
Надвечір, на правому березі з’явилося поселення аборигенів. Воно дуже нагадувало те саме поселення звідки походила Зоряна. Мова їх також була досить схожою і вони без особливих над зусиль розуміли її. Мауріна запропонувала перебути ніч у селищі. Закріпивши катер біля дерев’яної пристані з човнами, вони у супроводі натовпу місцевих мешканців зійшли на берег. Господарі наввипередки запрошували їх до себе. Мауріна взяла з собою свою незмінну валізку.
– Пройдемося селищем, зробимо щеплення проти жовтої хвороби дітям, які народилися протягом зими та осені, – запропонувала вона Михайлові.
Михайло підхопив валізку і вони залишивши Романа, Толика, Зоряну і Лоу розташовуватися на ніч, пішли до найбільшого будинку селища. Мауріна повідомила, що тут живе старійшина і скоро сюди зійдуться люди. І дійсно, люди підходили до них з усіх боків. Деякі несли на руках малюків. Михайло і Мауріна відкрили валізки і почали розкладати інструменти. Тепер Михайло знав, як він проведе решту свого життя. Всі вони поступово знаходили своє місце у цьому світі, змирившись з думкою, що шляху до свого світу вже немає.
