Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2613
Творів: 47591
Рецензій: 92443

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

ПЕРЕД СУДНИМ ДНЕМ-9

© Володимир Ворона, 03-04-2020
   З-за Десни дозорець примчав. Нема вже Седнева, до Мени приступились татари… Любодара те не здивувало. Лічив про себе, загинаючи пальці, через скільки днів чекати їх в тутешній волості. День-два на Мену, день-два на Сосницю, ще день – і вони будуть ген там, за три версти на північ. За Десною навпроти Хоробора Оболоння, городище, не город навіть, – зметуть без затримки. Куди потім рушать? Коли сюди, то скільки в тебе часу, Любодаре?  Днів чотири, хай тиждень… Не густо. Ні, не те важливо зараз. Не час тепер важить: перед смертю все одно не надихаєшся. Головне, щоб оборонці не розгубили духу свого до спротиву.
   Хто тут ліпше від нього знав, чим усе скінчиться? Ніхто. Проте спокійним був, наче не до смерті йшлось неминучої, а приступався до буденного якогось діла, десятки разів робленого. Головне – не зганьбитися, смерть свою стріти так, щоб татари ті довго її пам'ятали. Малася на те в Любодара своя причина: мусив косооким недоїмку віддати, бо надто довго був перед ними в боргу.

   … На межі весни і літа степ був схожий на барвистий перський килим. Рівний, наче стіл, без жодного деревця, тільки попереду, на сході, виднілися гриви*, здіймаючись, мов ті хвилі над неозорою площиною, вкритою острівцями сивої тонкої ковили, що гнулася під вітром, а між ними в молодій зелені типчака* та тонконога*, пишаючись власною красою, на повну силу квітували жовтий горицвіт і триколірні братки*, червоні маки й воронці*, бузкові півники* й сині волошки з конюшиною. Місцями вже піднімала свої сині суцвіття шавлія, що мала змінити в цім святковім коловоді своїх попередників та й завершити, коли почнеться спека, разом із непоказними типчаком та тонконогом свято степового життя. Поки що ж вологи в землі вистачало і степ буяв.
   Широкою полосою у півверсти йшла тим степом на схід велика рать з комонних дружин чернігівського, переяславського, смоленського, путивльського та трубчевського князів і піше сіверське ополчення на підводах. На її чолі виступав шестидесятилітній Мстислав Святославич чернігівський. Одесну від тої раті чорніла темна, набагато ширша смуга витолоченого кінськими копитами до самої землі сліду від дружин та охочекомонних полків галичан і волинців, що очолювані галицьким князем Мстиславом Удатним виступали разом із половцями хана Котяна, Мстиславового тестя, чиє військо було ледь не вп'ятеро більшим, аніж галицьке. І вже зовсім десь позаду, відставши від чернігівців на версту чи й більше, тягнулась степом третя, здебільшого піша, руська рать великого князя київського Мстислава Романовича, ще старшого від чернігівського свого тезка: літ під сімдесят було йому.
   Прозваний на Русі за доблесть Удатним, князь Мстислав Мстиславич був значно молодшим від двох інших очільників і беззаперечно впевненим у своїй звитязі, через що спогорда дивився на чернігівського та київського князів-дідуганів, котрі були надміру вже обережними щодо зайд-татар. Ті татари вже не перше літо кривдили половців у їх же рідному Дешт-і-Кипчаку – Половецькому полі; кривдили за те, що кипчаки-половці дали притулок мерзенним меркитам, лютим ворогам самого Чингісхана, великого хана татар.
   Тепер татарські сотні й тисячі восьмий день поспіль, від самого Дніпра, відступали на схід, все далі вглиб Половецького поля, кидаючи по дорозі гурти скота, свої повозки з добром, часом і золотом та сріблом. Всю ту здобич охоче підбирали русичі. Золото діставалось здебільшого комонним галичанам з половцями, решта ж вдовольнялась менш дорогою здобиччю. Вже на татар ніхто не дивився, як на гідних супротивників, думка більшості була тільки про здобич. Трьохголова руська рать обважніла надбаним, сп'яніла від маленьких легких перемог і єдиною бідою здавалася всим лише задушлива степова спека – мріялося руським воям хоч би десь знайти затінок чи річкову прохолоду.

   Комонний десяток Любодара був у головнім дозорі – за якусь версту попереду чернігівської раті. Дісталися тих грив, що від ранку бовваніли перед очима, піднялися на першу – внизу між ними в широкій долині річка-невеличка, може, сажнів з десять шириною, половці Каялою звуть, русичі Калкою. Грива правого берега вища, одесну кам'янистий пагорб на ній, зате лівий берег, хоча й нижчий, але увесь порізаний неглибокими ярами та балками, що поросли чагарником. Галицька рать саме переправилась через річку й розтікшись по зритому весняними водами берегу, розморена спекою, явно чогось очікувала. Половецької хмари видно не було – певно, пішла вже вперед. Одні в річці коней поїли, деякі, забрівши, вмивалися, аби хоч трохи освіжитись: навколо були тиша, спокій, хотілось до води.
   Десяток збирався вже повертати назад, до своїх, коли ж це з лівого берега, з-за гриви, вітер доніс знайомий кожному ратнику гул від тисяч, десятків тисяч кінських копит. Січа! За пагорбами нічого побачити не вдавалось, тож десятник Гюрята наказав Любодарові, як наймолодшому:
   – Мчи до князів! Передай, що січа там. Ми тут будемо.
   Ті півверсти, що лишались, Любодар на своєму Орлику здолав умить і князям, Мстиславу Святославичу та своєму, Михайлові переяславському, все оповів. Князівські дружини пришпорили коней і ось уже знову перед Любодаровими очима з'явилася Калка. Тепер видно було, як вдалині, за річкою, верх гриви затопило половецьке військо й почало подаватися назад, до річки – ніби то рука якогось велетня сунула перед собою по степу, мов по столу, темний кипчацький натовп. А галичани з волинцями раптом заворушились, забігали в безладі, почали вдягати броню, сідати на коней, з-за Калки долинали стривожені крики їхніх начальників – князів чи воєвод.
  
   Тим часом половці не витримали натиску невидимого поки що Любодарові суперника і безладною лавою сипонули з гриви лівого берега по схилу вниз, до Калки. Кілька десятків тисяч вершників заполонили собою увесь видимий оку простір на сході – мчали, куди очі дивляться: вмить зруйнували щойно почате шикування галицько-волинських дружин. За половцями з'явились лави татар і прямо на їхніх плечах наскочили на галичан Мстислава Удатного. Чернігівським полкам з протилежного високого берега все було видно як на долоні. Зім'яті втікаючими половцями, заскочені зненацька галичани під градом стріл тримались, як могли та все ж поволі подавались назад.
Захвилювались і чернігівці.
   – До бою! – велів Мстислав Святославич і помахом меча в десниці послав свої полки через річку, назустріч решткам втікаючих половців. Та ледь встигли сіверські дружини, продершись через безладний натовп втікачів, вибратись на протилежний берег, як на них раптом ніби з неба посипався дощ чорних стріл і татари у вивернутих хутром назовні кожухах та шапках з лисячого хутра на своїх низеньких сірих волохатих кониках впали на руські ряди, мов грім з ясного неба, закрутивши навкруг русичів смертельну коловерть.
   Стріли летіли й летіли, і порятунку від них не було. Іржали поранені коні, падали під копита дружинники, ряди порушились, чернігівська рать, мов отара овець, збилась докупи й тоді потрійне коло татарських стрільців на конях розімкнулось, щоб пропустити головну свою ударну силу – важкоозброєних вершників зі списами. Живий таран, розігнавшись по схилу, вже мчав на приголомшених русичів: кілька тисяч закутих в залізні обладунки і вершників, і коней. Удар був страшним. Третину комонної чернігівської раті змело у Калку, прямо на ряди пішців, що саме поспішали на допомогу своїм. Татарська легка кіннота, вчинивши свою лиху справу на лівому березі, взялась тепер за піших руських воїв, що вціліли від удару кінного тарану – спочатку били стрілами на вибір тих, котрі борсались у воді, а потім взялися мечами добивати втікаючих.  
   Та все ж княжі дружини не дарма їли свій хліб, то були ліпші вої Русі. Навіть у такому безнадійному становищі рештки дружини Мстислава Святославича оговтались і закипіла жорстока січа з татарами, котрі тепер набагато переважали своїм числом оборонців.
   Чернігівський князь угледівши мигцем, що на кам'янистому пагорбі над Калкою з'явились раптом свіжі руські сили – то підійшов нарешті старий Мстислав київський – гукнув до Любодара, що опинився якраз поруч із ним:
   – Мчи туди! – вказав мечем на пагорб: – Пощо стоять, мов засватані?! Помочі треба!
   Дивом якимось вдалося Любодарові пробитись із січі; мчав до пагорба, а йому напереріз раптом понеслись розгромлені рештки галичан з Мстиславом Удатним на чолі. Любодар з конем опинився на шляху котрогось втікача в дорогих обладунках і княжому корзні через плече, той змахнув шаблею і плазом щосили влупив Любодарового Орлика по крупу – жереб рвонув, мов навіжений, дивом встиг проскочити перед цілим натовпом втікачів, але перед самим пагорбом почав припадати на праву задню ногу. Любодар зиркнув назад – кінське стегно було розпанахане тим ударом княжої шаблі й  за сотню кроків від київської раті Орлик, жалісно заіржавши, впав.
   – Помочі Чернігів просить! – не своїм голосом волав Любодар, бігом уже долаючи останні сажні. – Великий княже, поміч нам дай!
   Та коли захеканий, знесилений Любодар, забувши й про поклон,  спинився перед Мстиславом Романовичем, київський князь лише головою в бік бойовища кивнув:
   – Пізно…
   Любодар озирнувся. Рештки чернігівської раті щодуху мчали на захід, до Дніпра, за ними гнались татари, своїми страшними списами з гачками біля вістря стягували втікаючих русичів з сідла, вправно метали аркани – цвіт руського воїнства падав на траву, гинув під копитами чужих і своїх коней…
   – Став табір! – хрипким від хвилювання голосом гукнув старий князь. – Шикуй вози! Стрільці вперед!
     Опинившись без коня, Любодар уже й помислити не міг про те, аби наздогнати своїх – змушений був лишитись в таборі киян.

   … За літа, проведені Любодаром на південнім порубіжжі Переяславського князівства, йому двічі довелося боронитись від половців серед голого степу в рухомім таборі з возів. Так здавна чинила Русь та й не тільки вона. Хоч старий Мстислав Романович на ратнім поприщі й не хапав зорі з небес, але воєм був досвідченим, а з огляду на літа ще й обережним та передбачливим. Піша рать у чистім полі супроти комонного війська легка здобич, не більше, та варто їй стати табором, укрившись за зв'язаними докупи возами з наставленими назовні довгими гострими кілками, як сили пішців і комонних у сутичці врівноважуються. А оскільки по рівному степу такий табір силою своїх оборонців ще й рухатись може, то вистачало би тільки корму та води: вхоплять степовики облизня й подадуться геть – шукати легшу здобич. Тому кияни й везли з собою великий запас гостроколу, щоб у разі потреби в обороні, обнести ним свій табір.
    Коли татари кинулись нарешті на кам'янистий пагорб, то було вже пізно: їх чекали наїжачені вістря довгих кілків і тепер уже стріли русичів полетіли в нападників. Давно перевалило за полудень: саме та година, коли в степу найбільша спека. Попереду в долині виблискувала проти сонця Калка й по обидва береги її густо лежали посічені вої Руської землі – так густо, що й трави за трупом видно не було. А хижі татари, отримавши відсіч, оточили табір щільним колом за перестріл* від нього і мов та зграя вовків навколо тура, вичікували тільки зручної миті для нападу.
   За річкою, на тім місці, де ще недавно стояли полки Мстислава Удатного, з'явилось кілька ворожих вершників; один з них тримав чолку* зі жмутком кінського волосся нагорі – вочевидь то були очільники татар. І дійсно, скоро до них почали з'їжджатися інші, слід було гадати, що тисяцькі, коли по загальному числу судити – десятків зо два, не менше. В руському таборі похмуро спостерігали, як за Калкою чужинці вирішували їхню долю.
   Неочікувано потрапивши до стану киян, де знати нікого не знав, неговіркий Любодар і взагалі замовк. Знай собі дивився та слухав, на вус мотав. Те, що діло їхнє пропаще, він не сумнівався. Орлика свого жаль було; хтозна, куди він подівся з такою раною. Швидше за все, з'їдять його ці татари, вирішив урешті Любодар і те було найнеприємнішим зо всього, що сталось з ним на Калці. Без коня в степу тобі робити нічого й за життя твоє ніхто навіть вевериці* не дасть.
   Звідусюди тільки й чути було нарікання на галицького Мстислава:
   – Отсе тобі й Удатний… Кашу заварив, а гості прийшли, то втік.
   – Який він тепер удатний? – злим голосом заперечив інший. – Удратий він: ич, як дременув!
   – Молодець проти овець. А проти молодця і сам вівця. Вляпались ми по самі вуха…
   – Цить! Великий князь почує – матимеш на горіхи.
   – Та… – махнув рукою перший і насмішкувато спитав: – Невже татарам віддасть?
   Недовгим був перепочинок. Татари враз навалились з усих боків: одні сипали стрілами, інші підлітали на конях до гостроколу, а потім спішені, під прикриттям своїх верхових стрільців, дерлись на вози, гинули десятками або й сотнями, проте завзято й невтомно перли на русичів. Смерть збирала одвічну свою данину, дарма, що в небі срібними дзвіночками заливались жайворонки, у вцілілій траві, мов би нічого й не трапилось, сюрчали кобилки* й цвіркуни, а в Калці, принаджена кров'ю загиблих, скидалась риба.
   Перед самим заходом сонця татари відступили. Але щойно стомлені русичі вдались до сякої-такої вечері, як степовики знову почали свою коловерть і знову на табір сипались їхні чорні стріли, то тут, то там зойкували поранені, падали вбиті – в багатьох це рождало безнадію. Відпочинку не було і вночі: татари гасали в темряві навколо табору, їхні стріли летіли й летіли, шкоди від них ставало все більше, та найгіршим було те, що більша частина обложених за всю ніч так і не стулила очей.
      
    Табір русичів був велетенським: чи не двісті на двісті сажнів – добрих десять тисяч ратників помістилося у ньому. Та ще й коней більше двох тисяч – їм звели загорожу в самісінькому осерді табору, щоб стріли не долітали. Ставили табір поспіхом, на опуклому, на лоб схожому пагорбі й тим самим зробили його нерушимим: наче околицю від шапки хтось на голову собі натягнув. Зрушити з місця такого велета, покотити східну його частину вгору, проти схилу та ще й ланцюгів, що ними були скуті вози, при цьому не порвати – кому б таке вдалося? А тут ще й трупу татарського навалили під колеса, що не переїдеш. Безвихідь…
   Всі зрозуміли це наступного дня. Не рушив табір з місця. І тягло* не допомогло, і татари не дали – де вони стільки стріл брали? Знову лізли на приступ і гинули, падали коло возів – хтось помирав мовчки, хтось хрипів, порубаний, проте й русичам завдали великої шкоди: в таборі було багато поранених, навіть вбитих, зате зовсім скінчилась вода й не було часу навіть поїсти. Тричі того дня кидались татари на приступ, та все було марно. А спека настала така, що дехто не витримував, непритомнів у важкій розпеченій сонцем броні. Пити! – пити хотілось більше, ніж їсти, за півтораста сажнів на захід Калка манила до себе прохолодою води, обіцяла відпочинок і втамування спраги, тільки як же дістатись її?!
   Та найстрашніше було попереду. Після другої безсонної ночі, на третій день облоги спека стала ще більшою. А над бойовищем почав ширитись важкий, нестерпний запах мертвечини. Гнили не тільки купи татарських трупів перед возами, але й свої полеглі всередині табору. Марили поранені, стогнали й божеволіли від нестерпних мук під пекучим сонцем. Спраглі, голодні коні іржали в тисняві свого загону й починали біснуватись, прагнучи будь що вирватись на волю – до річкової води та зеленої паші.
   Та все ж черговий татарський приступ було відбито й цього дня. Ополудні настало затишшя: видихались не тільки русичі, але й татари. І тоді від Калки почувся чийсь дужий голос:
   – Русичі! Не стріляйте! Воліємо перемови вести!
   – Чи з наших хто? – здивувались у таборі. Розуміючи, що довго тут не протримаються, Мстислав Старий дав добро.
   До табору піднялося троє: один широколиций, з вузькими очима татарин в шоломі й залізних обладунках і двоє на вигляд русичів, тільки одяг незвичний.
   – Ти хто? – поцікавився з-за возів великий князь у того, хто волав.
   – Плоскиня. Бродники* ми. Я отаман.
   – Хто-хто?
   – Вождь по-вашому.
   – Пощо з татарами? Нехристь?
   – Хрещені ми, – з образою заперечив Плоскиня і навіть хреста на заяложеній шворці з пазухи витягнув: „Дивись, мовляв, княже.”
   – То як же ви можете з отсими безбожниками на християн іти?! – обурився Мстислав Романович.
   – Ворог у нас з татарами один, половці, – відповідав Плоскиня, – хіба ж наша вина, що ви на їхнім боці опинились?
   – Речи, за чим прийшов.
   – І в вас, і в нас доста загиблих. Субудай-багатур* більше не хоче проливати кров, – коротко мовив Плоскиня і зиркнув на татарина, що стояв поруч з ним і щось стиха тому сказав.
   – Добре, – з готовністю відповів великий князь. – Розійдемось миром.
   Татарин вислухав Плоскиню, відповів різко, владно.
   – Ви мусите лишити нам, як переможцям, усю здобич, що забрали по дорозі сюди і всю свою зброю.
   – Ви не переможці! – аж збеленився Мстислав Романович. – Не бувати сьому!
   А за його спиною ржали спраглі коні і поранені просили пити… По очах руських воїв бачив старий Мстислав, що довго ті не витримають: ну день, хай два від сили…
   – Темник* Тсугир, – Плоскиня очима показав на широколицього татарина, – сказав, що вони двічі таке не будуть повторювати. Ні, то й ні.
   Мстислав Романович озирнувся. Звісно, ті, хто стояв неподалік, – молодші князі й тисяцькі, і сотники, й прості дружинники, а тим більше, вої з ополченння, – вони всі чули, що пропонували татари. Та ніхто не заперечив; у їхніх очах великий князь бачив одне лиш бажання дірватись нарешті води й напитись…  
   – Нехай дасть слово, що кров не буде пролита.
   Тсугир вислухав Плоскиню, насупив брови, невдоволено гиркнув.
   – Темник рече, що татари клятви ворогу не дають. Вони лише своїм ханам на вірність присягають.
   Великого князя охопив відчай. Він навіть спиною відчував, як росте в таборі напруга: он там річкова прохолода, там життєдайна вода, напитись котрої мріє кожен з воїв. Без неї скаженіють коні, вмирають поранені…
   – Тоді поклянися ти, як християнин.
   Плоскиня зиркнув на Тсугира і впевнено проказав:
   – Клянуся, княже. Кров не буде пролита.
   – Цілуй хрест!
   Бродник витягнув з-під сорочки мідного хреста, приклався до нього губами.
   Знову проказав щось Тсугир і Плоскиня перевів:
   – Субудай-багатур зве на бенкет усих руських князів, воєвод і тисяцьких.

   Любодар стояв у двадцяти кроках від київського великого князя, все чув і бачив. За літа, проведені на заставах, він надто добре вивчив степовиків. Маючи гострий зір і звіриний слух, чув, як відповідав татарин, бачив у його погляді зневагу і відчував недобре. Та він чудово знав своє місце в цьому світі, щоб вигукнути, застерегти від помилки великого князя. Хто б його послухав? Йому лишалось тільки спостерігати, що діється навколо і думати про власну долю. Коли б усе залежало від нього самого, то він би ліпше загинув тут із честю, аніж склав зброю і тим самим лишився змоги себе боронити. Порубіжжя зробило Любодара не лише недовірливим до ворога, але й куди витривалішим від київських дружинників, що здебільшого сиділи в городі, тим паче – від ополчення. Він легше переносив спрагу, хоча і в нього давно пересохло в роті, а язик ніби розпух і став шорстким, наче терпуг. Хіба сморід мертвого людського тіла і вигляд роздутих на сонці трупів на нього не діяв? Та Любодар, попри молодість, звик тамувати власні пристрасті й затискати в кулак, коли треба, всі свої відчуття. Зрозумів, що по-іншому не буде й доведеться або з усима складати зброю, або самотужки давати собі раду. Він втиснув голову в плечі й озирався навкруг, мов затравлений звір: всередині його нутра зростало лихе передчуття.
   Тим часом навколо поволі, непомітно більшало татарських вершників; на протилежнім же березі Калки вони стояли не безладним натовпом, а чіткими рядами, явно готові до нападу. На західній стороні табору вже розв'язували скуті чепами вози, розтягували їх в різні боки, а руські очільники походу, зібравшись купкою, вийшли за його межі. Коли відкрився широкий прохід і вої київського ополчення, кладучи на землю зброю, рвонули до води, за ними подались і дружинники з кіньми – так само беззбройні. Біля води утворилося неймовірне стовпище з тисяч людей. І кроку не рушивши з табора, Любодар пильно дивився чим усе скінчиться, та навіть він не вловив тієї миті, коли ворухнулись татарські лави. Мить! – і все змінилось: мчали татарські коні, виблискували криві мечі й почалось страхіття. Нащо вже він всякого надивився на порубіжжі, але такого…
   Беззбройний руський натовп з мало не десяти тисяч людей татари сікли мечами, мов капусту в ночвах, стріляли навибір з луків, рубали своїми легкими топірцями – Любодар хоча й очікував лиха, та все одно вжахнувся тому кривавому місиву, що зродилось прямо на його очах. Заціпенівши, не міг зрушити з місця й отямився лише, коли побачив, що на нього мчить, розмахуючи широким кривим мечем татарин – сотні їх увірвалися в табір добивати поранених. Удар першого він устиг відбити, але слідом підскочив інший, блиснуло перед очима лезо – Любодар відсахнувся так, що й шолом звалився з голови; меч третього опускався, несучи вже очевидну смерть, проте він таки встиг пірнути під воза, відчув сильний удар по лівій лопатці, над ним гупнув, зустрівшись з полудрабком*, татарський меч і мозок миттєво підказав: „Падай!”–  молодик повалився на землю, вдавши, що вбитий.
   Ніколи було татарам роздивлятись живий він чи мертвий: нові й нові мчали, кружляли табором і сікли, сікли, безжально добивали поранених. Тож Любодар заповз далі під вози, аж до татарських трупів зовні табору й там зачаївся. Страху не було. Знав одне: треба вижити, а не вдасться – померти гідно, дорогою для татар ціною. Від трупів тхнуло так, що аж нутрощі вивертались і він лежав, уткнувшись лицем у землю, намагаючись дихати тихо та повільно.
   Коли людина вчиняє вірно, сама доля стеле перед нею дорогу. Добитих у таборі бродники стягували в одне місце й неподалік Любодара наклали цілу гору мертвих, а потім узялися прибирати загиблих татар назовні. Мусив він обережно переповзати до гори руських тіл та й прикинувся там одним із забитих. Через якийсь час нестерпний сморід припинився – таки прибрали мертвих татар. Зате живі затіяли щось посередині кам'янистого пагорба: Любодар бачив, як туди повели зв'язаних князів і тисяцьких та взялися валити їх на землю.
   – Плоскине, христопродавцю! – у відчаї волав старий князь Мстислав Романович: – Ти ж хрест цілував!
   Звалили і його. „Що ще затіяли виродки?” – губився в думках Любодар. Татари тим часом нанесли гостроколу і почали розкладати його прямо на полонених: один шар, другий… Навіщо? Десь узялися дошки: „Вози розібрали” – здогадався він і ті дошки татари намостили поверх рядів гостроколу. На поміст зійшло кількадесят татар – очільників, судячи з усього.
   І почався бенкет переможців – прямо на тілах живих ще переможених. Любодар аж зубами скрипнув: он, виходить, яким чином руських князів на бенкет запросили! Вечоріло. Дарма, що вітру вже не було: і без нього запах смаженої конини ширився навколо й до нестями дратував його, а згадка про воду мало не здолала його волю – хотілось скочити, добігти до води й ковтнувши хоч раз, з полегкістю померти. Та він себе переміг.
   Бенкет тривав. Від Любодарової схованки до помосту було хіба що сажнів з десять: він чув стогін, лайку й прокльони руських князів та згодом вони все тихшали, а коли настала темрява і навколо помосту запалили кілька багать, жодного звуку не долинуло від переможених.
   „Боже, прийми душі їхні з миром, – шепотів Любодар, згадуючи чуті колись від пресвітера Йони слова,  – і введи  у Царство Твоє…”

   Бенкет припинився далеко за північ; вже в повній темряві підпилі татари з галасом покинули поміст і за тим настала згодом цілковита тиша. Ніч була безмісячна, тільки зорі сяяли в чистім безхмарнім небі над Половецьким полем. Любодар поволі підвівся, сторожко вслухаючись і вдивляючись у ніч: велетенський татарський стан з трьох боків охоплював розгромлений руський табір – тільки схил балки аж до самої річки був чомусь вільним від шатрів і багать. Те було йому якраз на руку – шлях до води був вільним. Мине небагато часу й почне світати, а тому ховатися й далі під возами поміж мертвих було безглуздо: вдень татари з бродниками зловлять його тут, мов лисиця триденне зайченя. З північної сторони, з-за стану, заіржав кінь – не інакше, як там паслись табуни.
   Лише тепер відчув Любодар, наскільки він ослаб, не ївши та не пивши. Вага кольчуги тиснула на плечі: якщо доведеться бігти, далеко в ній не втечеш. Ставши навколішки, розстібнув широкий пояс і кривлячись від болю в лівій лопатці, поволі стягнув із себе обладунок – йому одразу полегшало. Швидкість та спритність в його становищі важили більше, ніж захист. Мав при собі шаблю і ніж-захалявник, що на порубіжжі не раз ставав у нагоді. Тепер потрібен був ще й кінь. Та найперше – хоча би ковток свіжої води.
   До води було сажнів сто, навіть більше. Аби не привернути чиєїсь уваги, він поповз: мимо помосту, під котрим лежали руські князі. Затримавшись біля нього, довго слухав, чи не почує чийогось голосу чи стогону… Тихо було. „Бач, як татари слово дотримали, – подумав з гіркотою, – і крові княжої не пролили, й на бенкеті князі були”.
   Поповз далі. І ледь почався спуск, одразу ж наткнувся на мертве тіло, потім ще і ще… А далі вбиті русичі лежали щільно, один в один, потім і взагалі мало не горами. Стільки посічених тіл йому ще не довелось бачити. Повзти можливості вже не було і він, від побаченого збайдужівши до власної долі, підвівся й пішов уже не ховаючись. Коли й була навколо ворожого стану сторожа, то, певно, десь в іншому місці. А можливо, її взагалі ніхто не ставив – надто впевнені були татари в своїй повній, остаточній перемозі.
   Доля любить сміливих. Ніхто не перепинив йому дорогу, ніхто не помітив. На Калці була ціла загата з мертвих руських воїв і вода переливалась через неї. Річечка вище побоїща стала втричі ширшою, вода піднялась на добрих півтора аршини*. Він мусив перебрести на інший бік і вже лівим берегом пішов угору по течії, пересилюючи непереборне бажання напитись. перед ним втікали якісь маленькі темні тіні, неподалік дзявкали лисиці – тут бенкет тільки починався.
   Лише пройшовши мало не версту, туди, де вже не було мертвих тіл, Любодар припав таки до води. Здавалось йому, що випив мало не цеберко, але все ж зумів стриматись. Знав, що вода додасть йому сили, але і зайва зробить стомлене тіло обважнілим, вкрай неповоротким. Десь неподалік дійсно був табун – там гупали, пересуваючись, стриножені коні. Татарський стан лишився вже позаду і Любодар, тримаючи піхви з шаблею в шуйці, уздовж  прибережних кущів низенького верболозу почав наближатись до табуна.
   – Бузько, де тебе носить? – раптом гукнув хтось до нього і з-за куща виїхав вершник, тримаючи в поводі ще одного коня: – Чи ти ужище* за вечерею проковтнув? – додав зі сміхом.
   Любодар не розгубився.
   – Угу… – буркнув аби що й зігнувшись в поясі, ступив кілька кроків назустріч комонному броднику, очевидно, дозорцю чи зі сторожі табуна.
   – Що з тобою? – здивовано спитав той, все ще не розуміючи, що перед ним ворог.
   Решту відстані в три сажні Любодар здолав за два стрибки й шабля його, покинувши піхви, вістрям полоснула бродника по горлу: колишній Любодарів сотник Онисим лишився би задоволеним своїм учнем. Захарчавши, дозорець почав валитися з коня і ще не торкнувся землі, а вбивця його вже сидів у сідлі іншого й висмикнувши з неживої руки повід та розвернувши чужого каурого*, пустив того риссю, стримуючись, аби не перейти навзаводи* – те тільки привернуло би увагу іншої сторожі.
   Він майже минув табун, коли позаду почувся чийсь далекий крик і тоді Любодар одразу ж взяв учвал.  Край неба на сході вже почав світлішати, темінь ночі відступала й не була такою густою – певним чином це було йому на руку, бо пригадав, що як був у дозорі, то бачив тоді ошую кілька байраків, де можна було би сховатись. У темряві їх нізащо не помітиш, але світлої пори й тебе самого далеко видно. Тим часом позаду вже чувся кінський тупіт і Любодар почав забирати одесну, сподіваючись, що рано чи пізно на ті байраки натрапить.
   Озирнувшись, він на тлі світліючого неба помітив позаду темні плями переслідувачів – скільки їх, розібрати було неможливо. Коник, що йому трапився, видатним скакуном не був – Любодар спиною відчував, що погоня все ближче й ближче. Знати б, скільки їх там: двоє, десятеро?
   Де вже той сховок?! Він знову зиркнув назад: еге! – троє чи четверо мчали слідом і, певно, теж знаючи про байрак, почали розгортатись віялом. Таки четверо…  Добре, хоч не десять.
   Дарма, що чекав; поросла негустими кущами яруга відкрилась несподівано, немов земля перед ним розступилась і Любодар ледве встиг круто завернути уздовж провалля – змилений каурий дивом втримався на повороті. Темрява ночі вже перейшла в сутінки і знайти зручний спуск було значно легше. Переслідувачі мчали вже за пів сотні сажнів, але стріл навздогін не пускали – значить, бродники, не татари. Сякий-такий спуск нарешті з'явився, Любодар, безнадійно втрачаючи швидкість, спустився на дно байрака, запетляв між кущами, сподіваючись тільки на одне: що гонитва за ним не розділиться навпіл, бо ті, хто лишиться в степу, нагорі, маючи перевагу в швидкості, легко перетнуть втікачеві дорогу попереду, а маючи лука, з місця покладуть його однією стрілою.
   Доля любить рішучих. Не розділились переслідувачі. В запалі погоні всі спустились в байрак і вервечкою мчали за втікачем. Любодар те вже зрозумів і шукав лише зручного місця. Коли байрак круто повернув убік, він різко спинив коня, ставши за високим кущем колючого глоду, підхопив зі схилу чималу каменюку й варто було виткнутись першому броднику, як Любодар тут же метнув її в голову переслідувача, вихопив з піхов шаблю й кинувся на наступного. Той з несподіванки здибив коня, Любодар щосили послав уперед свого і каурий, налетівши, ударом грудей перекинув вороного разом із вершником. Третій супротивник на мить розгубився і отримав удар шаблею по голові. Четвертий, не випробовуючи долю, розвернув коня і втік.
   Двох, що без пам'яті лежали на землі, Любодар, згадавши клятву їхнього Плоскині, без жалю добив: „Іуди!” Потім пересів на гнідого, що був під першим бродником і з каурим у поводі покинув байрак, не взявши навіть чужої зброї. Дуже поспішав, побоюючись іще однієї погоні, а ще більше – наткнутись на тих татар, що кілька днів назад подались в погоню за переможеними русичами: галичанами й чернігівцями.

   Йому вистачило досвіду не піти до Дніпра тим шляхом, яким рухалась до Калки руська рать. Після сутички з бродниками цілий день, міняючи коней, мчав степом, замітаючи сліди у вибалках та байраках, аж доки не звалився в одному з них від утоми й проспавши до наступного полудня, рушив далі голодніший від вовка, добре, хоч до сідла гнідого була приторочена бродникова кабаківка з водою та о дорозі трапився йому струмок. Хоч і була вода з нього неприємна на смак, але й без неї він би просто помер від спраги. Любодарові повезло, що мчав до Хортиці по великій дузі, бо дістався Дніпра днів на два пізніше від татар. Навіть тут лишились сліди поразки русичів: біля самої води валявся пробитий сокирою гостроверхий шолом з двоколірним яловцем* дружини чернігівського князя й біліли об'їдені звірами людські кістки.
   Вже пізніше, в Переяславі, довідався, що татари, перейшовши на Протовчому броді* Дніпро, переслідували рештки руських дружин аж до Новгорода-Святополчого*, спаливши на своєму шляху всі городи й городища. Поле ж Половецьке попри літню пору здавалось безлюдним,  хтось ніби мітлою його підмів – куди ті кипчаки* поділись?
   Хоча й знав Любодар, що йдучи лівим, низьким берегом Дніпра, тільки те й робитиме, що через річки переправлятиметься, проте почувався в більшій безпеці. Йому б до Хорола тільки дістатись – за ним він усе межиріччя від Псла й до Сули знав не гірше від якогось половця. Рушив уздовж Дніпра, не боячись уже й татар: хай би й помітили його з правого берега – не страшно, дулю би їм показав. Бо з конем через пороги Дніпро ще ніхто не долав, хіба лютої зими.
   Там уперше за два останніх дні поїв. Як і кожен дружинник, мав із собою в чересі* огниво*, тож назбирав у річечці, котру переходив у брід, кілька десятків мушлів, розвів вогонь і сяк-так засмажив їх під жаром багаття. Сита людина їх без солі в горло не пропхне, а він з голоду глитав, наче вовк. Зате вже знав напевне, що не пропаде, не згине і Переяслава свого дістанеться. І двох тижнів не минуло, як обнімався на посульській заставі неподалік города Лукомля зі старим уже сотником Онисимом. Авжеж, Онисим для тодішнього вісімнадцятилітнього Любодара був старим: трохи за сорок.
   Оповідь його про Калку слухала вся застава. Потім Онисим спитав:
   – Тут лишаєшся?
   – Ні, – відповів Любодар, – буду до Переяслава йти. З князем ішов, до нього й повертатись мушу. Борг на мені…
   – Перед ким? – не зрозумів Онисим.
   – Перед татарами. – глибока зморшка прорізала Любодарове чоло. – Загачену русичами Калку до смерті не забуду. І бенкет їхній з князями нашими…
   Уперше тоді сотник заговорив із ним, як з рівним.
   – Бачу, синку, добре посипали тобі татари голову сріблом. Такий борг помри, а віддай.
   А він тоді ще й не знав, що посивів на Калці. У вісімнадцять літ.

   „Помри, а борг віддай”. Як у воду дивився тоді переяславський сотник Онисим. Чи ж усе ти робиш тепер, Любодаре, аби повною сплата була?

                                                               Глосарій.
Гриви – тут: вузькі асиметричні, видовжені на кілька кілометрів, підвищення земної поверхні в степу.
Типчак, тонконіг – степові злакові трави.
Братки - фіалка триколірна.
Воронці - півонії.
Перестріл – давньоруська міра довжини, що відповідала відстані, на якій стріла зберігала свою вбивчу силу, дорівнює приблизно 200-220 м.
Чолка – бунчук, штандарт полководця.
Вевериця – вивірка, білка. Шкірка вевериці вважалась на Русі найдрібнішою грошовою одиницею, що дорівнювала 1/100 срібної гривні.
Кобилка – рослиноїдна комаха з родини саранових.
Тягло – скот, котрий використовувався, як тягловий, в даному випадку – коні.
Бродники – населення нижньої течії Дніпра, Подунав’я, азовського узбережжя і пониззя Дону  в ХІІ-ХІІІ століттях, що мало східнослов’янське походження.
Субудай-багатур – полководець Чингісхана.
Темник – начальник підроздіду монгольського війська чисельністю 10 тисяч вершників.
Полудрабок – поздовжній край воза, зазвичай із круглої, не надто товстої жердини.
Аршин – давньоруська міра довжини, дорівнює приблизно 71 см.
Ужище – мотузка.
Каура масть – світло-руда; хвіст і грива трохи темніші, на спині  темний ремінь – ознака походження від дикого коня.
Навзаводи, вчавал – галопом.
Яловець – прапорець на вершині давньоруського шолома, за котрим можна було визначити приналежність воїна до того чи іншого княжого роду.
Протовчий брід – брід через Дніпро в районі південного (низького) кінця острова Хортиця.
Новгород-Святополчий – літописний руський город на правому березі Дніпра, заснований в 1096 році князем Святополком Ізяславичем неподалік нинішнього села Витачів Обухівського району Київської області.
Кипчаки – самоназва половців.
Черес – широкий шкіряний пояс з кишенями для зберігання необхідних у дорозі дрібниць і грошей.
Огниво – застаріла назва кресала, пристрою зі смужки загартованої сталі, шматка кременю та труту (легкозаймистого матеріалу), з допомогою якого добувають відкритий вогонь навіть у наші дні.

                                                                           Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 09-04-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 08-04-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 04-04-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63022708892822 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …