– Я – Данило Круць, – представлявся тим часом чолов’яга, – невже ні крихти згадок не знайдете про мене? Придивіться ж пильніш. Та звісно, змінився, – розчаровано махав рукою, – Гамбульським розстріляний був, якби не Гапуля, – кивнув на жінку біля печі, – що, в’яжучи снопи, зморилася та заснула під кущами, що й у вечір сном увійшла – не жити б мені. Ледь з-під кулі вибрався, як – тиф. Матір Гапчину в домовину поволік, а я знову кігтем за цей світ учепився – і видно, доля на життя, не на смерть. Жаль тільки – більш як півроку народ за щастя бореться; а я – за власну шкуру; все видираю її, аби жуки-могильники в труні не сточили, все хочу прислужитися справі нашій більшовицькій – і вже, відчуваю, й зміг би, бо окріпнув, дух у собі відчув до борні, до дій. От тільки Гамбульський, гаспид, верховодить у окрузі, носа не виткнеш. А тут ви – з наших, як знак. Звідки? Чом самі, Люсю? У гніздо з осами бджолою одинокою ткнутися – це необачно, ще й дуже. Як так?
– Данило Круць, кажеш? – перепитала Люська. – Гамбульським розстріляний? – придивлялася пильніше. – Дивлюся на тебе, товаришу, ніби і є дещо знайоме, а щоб конкретно щось у пам’ятку – сутужно, не згадаю сповна.
– Ви їжте, – нагадав Данило про холонучу юшку.
– Викаєш, наче до пані, – нахилилася Люська, дістала з підлоги ложку, витерла об шкірянку, взялася до наїдку, – ти, часом, не з прилиплих до революції буржуа, що такий обхідливий та улесливий.
– Та ти що? – аж підстрибнув. – Та я з підвалу на все дитинство продивився, та я чобіт змалку до юнацьких літ не знав, а вона – з буржуа, бачиш, каже. На себе глянь, звідки сама, потім когось по чужих світах розтулюй.
– А звідки я, по-твоєму? – перепитала в’їдливо.
– Мені почім знати, – схолов, наче юшка в мисці. – За народ стоїш, то з народу ж, певно.
– З сиріт, – уточнила.
– Всі ми з сиріт, – погодився Данило. – Весь народ трудящий – сироти на цьому світі. Але вже все – вже виросли з сирітства, вже на свій шматок хліба заробили, щоби з’їсти його всмак, а декому, хто досі з рук видирав, заткнути тим шматком пельки, аби й дихати не дало. Світ звергається з колишніх стовпів, падає до наших ніг, цеглою розсипається на всі боки, аби сироти змостили з того матеріалу свою хатину, істинно свою.
– Є неточність, – поправила Люська, – новий світ ми повинні мостити не з розсипаної цегли колишніх світів, то ж мотлох і непотріб, а не матеріал, нові світи треба творити з нової цегли.
– Де ж її взяти на семи вітрах післяреволюційних змагань? – перепитав Данило.
– Наробити.
– З чого?
– З себе, – ложкою об стіл стукнула Люська, – з думки своєї, з дії, з крові та кісток власних, як на те пішло. Бо коли звідти, зі старого, втягнемо чи й не півсвіту в цей, то це вже не новий світ буде, аж ніяк не новий, просто підрихтований та перелабуджений старий.
– Це філософія, – заперечив Данило. – Істина в іншому – світ, якого ми прагнемо й куди життя свої спрямовуємо, єдину іпостась повинен мати; за що новим і має право бути названим – він повинен дати щастя трудящому люду.
– А що є оте щастя? – перепитала Люська.
– Ну, щоб рівні всі, щоб заможні, – мовив Данило.
– Панів, себто, повен світ? – аж засміялася нервово Люська.
– Та геть без панів, – обурився Данило, – кажу ж, рівні всі, всі в однім строю.
– Ні, – скінчила Люська страву, – не в тім новизна. Мілка якась вона в тебе, товаришу Круць, наче в озера, що через рік-два заболотиться вкрай. Новий світ – це зовсім новий дім, своєрідна кузня, що й людей кує на новий лад. Згодна, зараз у кузні ми повинні викувати рівнішу людність, ніж була дотепер. Але сія споруда тимчасова до непристойності. Її строщити варто буде під нуль уже післязавтра, аби вергати нові стіни, мостити новий дах. Щоби з часом зламати й ту будову. Новий світ – це вічний розвиток, вічна руйнація задля спорудження нового й нового.
– Щось не те, – противився Данило, – якщо новий світ – це вічна руйнація задля безперервного змощування чогось нового, аби було потім знову ж таки щось руйнувати, то який же це розвиток; це вічна колотнеча – і тільки. Яка кінцева мета того тартарараму?
– Мета безперервна, – горіла Люська, – безкрая, стоголоса. У ній і перемога над горем, і стрункішання світу, й смерть подолана, й зорі під ногами, й усі світи під себе складені, як купа соломи для сидіння, і все одно мало, мало, потяг спрямований вище, вище, де людина – Бог, а Бог, що донині, в кишені, як розмінна монета; одно руйнуємо та творимо – і тим живемо, себе ламаючи щоднини, аби з себе зробити щось; бо донині, на якому б відтинку часу на себе з сьогодення не дивилися – ніщо ми, ніщо.
– Я вибачаюся, товаришу…
– Клай, – підказала Люська.
– Так от, я вибачаюся, товаришу Клай, – продовжив Данило, – але мети в дійстві вашому, шановна, не бачу. Вік себе ламати, вік робити з себе щось, хоча завжди будеш нічим – це щось схоже на те безглуздя, де, аби помитися, варто націдити з себе цілі ночви крові.
– Кров не цідити треба, – стискала Люська кулаки, – кров треба нести в новий світ, тесати з неї хоча б кроквочку для нього, як не вистачить духу витесати весь світ. Зі своєї крові ми мусимо творити нові світи, бо як будемо збирати для них дубчики по берегах, а крівцю берегтимемо та накопичуватимемо, як свиня сальце, лишимося такими ж, як були в минулому, а світи наші халабудами будуть, не світами. Новий світ – це перш за все нова людина, яка зірвала з себе всю коросту минулого та змогла поламати себе на полінця, аби скластися заново й по-новому. Новий світ твориться не для того, аби ми в ньому жили та щастя якесь примарне нюхали, новий світ твориться з нас, з наших плоті, крові й духу – і це є справжнє щастя. По-моєму, не є щастям трудящій людині сягнути панства, щастям є стати творцем, Богом, аби з себе створити новий світ.
– Кожному? – не повірив Данило.
– Якби кожен був на це здатен, – розтлумачила Люська, – то не треба було б робити революцій. Нові світи кують із себе самотужки прозорливі відчайдухи, щоби потім, перекувавши себе, завести до своєї кузні всю людність і кувати, кувати, кувати до сьомого поту й сьомого коліна, аж поки, поклавши під молот тисячі й тисячі поколінь, не дійде людність до стану самокування кожної особистості – аж тоді скується справжній новий світ, який з часом знову стане старий і перші відчайдухи знову почнуть перековувати себе в ще щось новіше. Революціям немає кінця й не буде ніколи. Вічна борня – наша сутність. Нестримним бути в борні – доля поводирів. Кованим бути вічно – людства доля. Бо тільки в цьому щось є. Здатність кров свою зварити в клубок, аби тесати з неї крокву нового дому – єдина мета, що розділяє людство на ковалів, котрі кують, і чавун, з якого кують.
У двері торигнули.
Гапка, що знічев’я гриміла біля печі баняками, не надто й дослухаючись до нікчемної, з її погляду, балачки чоловіка (за такого вважала Данила) та непевної заброди, кинулася до вікна.
– Ховайтеся, – порадила, – знову Настю чорти принесли.
Данило поспіхом виштовхав Люську в суміжну кімнату.
До хати – не видно було з кімнати, тільки чути – вбігла якась жіночка, погомоніла з Гапкою нашвидкуруч, щось, певно, позичила та й подалася геть.
– Набридло вже ховатися, – буркнув Данило.
– Від кого ж ховаєшся? – перепитала Люська.
– Гамбульський дружину свою з дітьми таїть на хуторі про всяк випадок, – роз’яснив Круць. – Двох охоронців приставив, стережуть.
– Вона тебе знає, що боїшся її? – поцікавилася Люська.
– З таких бідолах родом, як і я, – мовив, – любив колись, доки не запаніла. Ще б вона мене не знала. Ховаюся – я ж для Гамбульських мертвий. Побачить – дійсно стану мертвим. Гапка скоро посивіє з-за цієї Насті. Добре – на хуторі всього три хати; та й з тих одна порожня – тиф хазяїв зморив. Ховаюся, біс його бери, поки не окріпнув сповна, але скоро, тільки Гапці не кажи, бо ревітиме ридма, пора добиратися до своїх та лічити клятим Гамбульським і їм подібним ребра – скільки можна ховатися по запічках.
– Так, – погодилася Люська, дивлячись у вікно задумано, – ховатись уже не личить. Та й ні́коли.
– Себто?
– Гамбульського жона, кажеш, тут? – перепитала, ніби впевнитися хотіла. – Навідується, певно, той паразит до жіночки?
– Ледь не щодня, – потвердив. – Аж руки, буває, чешуться стрельнути, жаль тільки, нічим.
– Сам приїжджає?
– Ні, з тирлищем. Куди пану самому – боїться.
– Що ж, будемо воювати з тирлищем, – мовила Люська.
– З глузду з’їхала? – аж стрепенувся Данило. – Там і зараз два охоронці сидять у хаті. З чим проти них перти?
– З оцим ось, – дістала парабелум. – Почнемо з цим, а далі видно буде.
– Це самогубство, – Данило схопився, заходив по кімнаті, – Гамбульський потішиться, мого трупа на своїм порозі вгледівши.
– Злякався – марш до Гапки під спідницю, – не Люська, лють до Данила озвалася. – Погано тебе розстрілювали, товаришу Круць, треба було зразу наповал – менше смерділо б над світом.
– Ти того, не дуже розпускай язика, – Данило погрозливо.
– Сядь і стули пельку, – Люська дуло на Данила, – бо Гамбульський не добив, то я не схиблю. Розпустив слину – самогубство, самогубство. А що Гамбульський сотню моїх товаришів переколов – я що, змиритися з тим повинна?! Та я хутір цей зітру в порох – але контра пузо своє тут не вгріє. Щастя трудящого люду, про яке ти, товаришу Круць, сидячи побіля Гапки, так печешся – воно з живого Гамбульського, знаєш, не тчеться й зі страху перед ним не родиться. Воно з погибелі Гамбульського краплею стікає, з тисячей інших смертей панських та графських теж краплею сочиться – й аж потім ручаєм снується по світу, аби колись омріяне тобою поле щастя трудящих напоїти, щоби зійшло хоч щось путнє на ньому. Так ти в бій, товаришу Круць, – перепитала наразі, – чи…
Не доказала, тільки парабелум стисла кріпше.
– Дарма ти, Люсю, так, – звівся Данило. – Не з боязких я, іноді смерті не тільки в очі заглядав, зіниць торкався – от тільки безглуздо померти не хочу. Хочу, аби смерть моя, як час її прийшов, хоч чимось трудящим прислужилася, а не листком осіннім непотрібним звіялася в нікуди. Не віриш, в Іллі Митрофановича спитаєш при зустрічі.
– Він уже нічого не скаже, – буркнула Люська.
– Що, загинув? – вжахнувся Данило.
– Так, – підтвердила, – не витягнув борні, вкляк.
– Як то?
– Годі про те, – перебила, – що говорити про минуле, як воно збулося. Думаймо краще про нині, аби, як кажеш, не спливти й собі осінніми листками напровесні за водою.
– Маєш план? – поцікавився Данило.
– Ще б пак, – усміхнулася хитро. – Гукни Гапку, аби принесла свої лахи.
