Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2613
Творів: 47591
Рецензій: 92444

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

ПЕРЕД СУДНИМ ДНЕМ-8

© Володимир Ворона, 29-03-2020
   Храм здавався залитим сонячним світлом. Ще перед Пасхою дерев'яні стіни церкви всередині були ретельно вибілені крейдою, правда, парафіяни місцями вже добряче витерли їх своїми плечима та спинами, але через присутність чималої кількості люду це не кидалось у вічі. Хоча єдиною окрасою церкви був різьблений з дерева та вкритий паленим златом* темплон* з десятком ікон, подарунок Хоробору від самого князя Михайла Всеволодовича за вірність йому під час набігу Данила Галицького, проте скромна простота храму лише додавала урочистості богослужінню: скрізь і у всьому вчувалась незрима присутність Христа.
   … – Тож коли Господь, татар насилаючи,  дарує  нам ці випробування, знайте – Він за душі наші перш за все печеться. Очистимо ж їх від скверни всякої, покаймося в гріхах своїх, щоб примиритися з Господом та Судного дня чистими постати перед ликом Його. Не біймося смерті, їй нас не здолати – то лиш перехід до життя вічного, блаженного! – з цими словами ієрей Авдій закінчив свою проповідь і підійшовши до аналоя, почав сповідувати бажаючих.
   Цілий гурт жон та кілька мужів тиснулись юрмою, несвідомо бажаючи стати якомога ближче до священника. Авдій, щоб означити таїну сповіді, поклав єпитрахиль* на голову Жирославової челядки Мили й схилившись до неї, стиха питав:
   – Чи не топила в криниці курку для Макоші*?
   – Топила, отче… Просила доброї долі для дочки Весняни, дозріла вона в мене недавно…
   – Гріх се. Покладеш двадесять земних поклонів. А берегиням* під стодолою не молилась?
   – Не молилась.  Стодоли не маю, отче.
   – А якби мала?
   – Де б узялась вона в челядки? – здивовано підвела на ієрея очі Мила.
   – Чи задрила кому? – Авдій поклав їй на плече руку.
   – Як же не заздрити? – зітхнула, пом'явшись, челядка, – Веселина он такою ж челядкою, як і я, була, а муж її, Недбай, в уході* два літа потрудився та й викупились у Жирослава Мироніжича. Чим та Веселина для Бога од мене ліпша, отче, коли мого мужа боярин в уход не пустив?
   – Заздрість, дитино, то найтяжчий гріх людський…
   – Пощо ж так, отче?
   – Од заздрості рождається бажання іншого гріха: обмовити, вкрасти, вбити. Накладаю на тебе покуту – сто земних поклонів. Вмієш до ста лічити?
   Мила мовчала, міркуючи. Отець Авдій порадив:
   – П'ять разів по двадесять буде сто. І за курку для Макоші двадесять – усього шість разів вийде. Нині понеділок у нас: якраз до неділі вправишся. Не забудеш?
  
   Сповідь поволі дійшла кінця. Отець Авдій за понад три десятки літ своєї служби в Хороборі так і не навчився відсторонено слухати свідчення парафіян про скоєні ними гріхи: надто ідеальним уявлявся йому колись світ і надто страхали кількість та розмаїття почутих і побачених ним за ці літа чужих гріхів. Важким тягарем тиснули вони на Авдія; цей без міри гріховний світ часом здавався йому якимось непорозумінням – стільки вже літ минуло від Спасителевих часів, а люди, навіть християни, так і не змогли, не навчились, чи навіть і не схотіли жити по заповідях Його… Чому? І чи була в цьому розчаруванні його, Авдієва, власна зневіра? Та боронь, Боже! Він гнав від себе цю крамольну думку всякий раз, переконуючи себе, що не йому, простому смертному, знати Промисел Божий і раз світ цей існує, то, звісно, лише з попущення Господа.
   А все ж так хотілося часом Авдієві не знання – ні! – лише простого розуміння предивних Божих справ: як ото воно виходить, що видиме зло стає серед людей незаперечним добром, а добро інколи перевертається на зло?!

   … Через три дні після того, як хрестоносці здійснили в Святій Премудрості своє святотатство, а сам Авдій ледь не загинув по дорозі додому, грабіжники-латиняни дістались і їхнього маєтку. Що тоді важило срібло та золото у вимірі добра, коли саме життя людське не варте стало навіть мідної лепти*? До того часу ретельно хований від чужих очей, коштовний метал, недавня ознака блага, добра і безпеки, раптом поліз на світ Божий зо всих своїх схронів і проявлений в такій неймовірній кількості, перевернувшись у суті своїй, став для переможених, принижених та ославлених ромеїв вселенським злом, зайвим приводом позбутися життя, а для пілігримів з мечами, пересичених несподіваним, нечуваним багатством, що так раптово пролилося на їхні голови золотим дощем, став ніби індульгенцією*, запорукою вседозволеності.
      Коли латиняни таки дістались Кайнополіса й безцеремонно, ніби до власного дому, зайшли на віллу купця Григорія, отця Авдія, ніхто з домочадців не чинив їм опору. Хрестоносці, за ці дні набивши на грабунку руку, діловито й методично обчищали маєток. Євникія у спальні, стоячи на колінах, гаряче молилась біля ікони Богородиці, коли туди увійшли пілігрими. Не звертаючи на господиню жодної уваги, перерили в помешканні все догори дриґом, забрали одяг, тканини, а коли, спокусившись срібним окладом, почали знімати зі стіни останню ікону, Євникія кинулась до них зі сльозами, молячи залишити хоча би цю сімейну святиню.
   Котрийсь із грабіжників грубо її відштовхнув і немолода Євникія, не втримавшись на ногах, впала на мармурову підлогу. Латиняни пішли зі здобиччю геть і коли Авдій з батьком знайшли матір, вона була непритомною. Свідомість повернулась до Євникії тільки наступного дня. Вона ще встигла коротко оповісти про те, що з нею сталося, та вже скоро серце слабкої здоров'ям жінки не витримало такої наруги і вона померла на руках чоловіка та сина.
   Схоронивши дружину прямо в садку своєї вілли, Григорій не витримав.
   – Забираємось, сину, геть звідси! Ще не знаю до ладу куди, тільки б якомога далі. Покарав Господь ромеїв, одібравши в них розум…
   Купець мав невеличкого вітрильника і п'ять чоловік його обслуги, тож сподівався втекти на своєму кораблику кудись на схід, до Понту Евксинського*. Вони дивом, лише завдяки темряві ночі та доброму знанню Босфору*, непоміченими пройшли через протоку біля Золотого Рогу під самісіньким носом у венеціанців. На її протилежному березі, в Хрисополі*, жила молодша сестра померлої Євникії; в очікуванні доброго попутного вітру утікачі знайшли для себе в тій сім'ї кількаденний притулок.
   Коли ж одного дня стало зрозуміло, що хрестоносці ось-ось доберуться й туди, навчений лихом Григорій не став зволікати: з настанням ночі подалися далі. Хоча ловити пориви слабенького західного вітерцю було важко й вітрильник просувався поволі, та все ж вони рухались уперед.
   – Ми підемо на Русь, – вже вранці твердо заявив Авдієві батько, – там моє й твоє коріння, там благословенна земля, там тобі сподобається.
   Авдієві було байдуже до всього: він почувався вигнанцем з раю, земне життя його вже не вабило, поза ним було тільки пекло. На Русь, то й на Русь… Те його не лякало. Григорій змалечку привчав сина до своєї рідної мови і Авдій непогано нею розмовляв. Принаймні так не один раз казали батькові руські купці, що часом заходили до них у гості.
   Вони таки пройшли Босфор і вийшовши в море, рушили попід берегом на північ. Діставшись Анхіале*, Григорій продав свого кораблика, відпустив обслугу і спинившись на постоялому дворі порту, почав з Авдієм чекати купців з руських земель. Перші з них з'явилися тільки через два місяці, а взнавши новини з Константинополя, вирішили не ризикувати: досить швидко, хоча й задешево, розпродали свої товари перекупникам і рушили додому. Разом із ними попливли до Києва і Григорій з Авдієм.
   Доки піднімались Дніпром-Борисфеном, юнак мало звертав уваги на навколишні місця. Вони здавалися юнакові страшенно дикими, безлюдними – звична йому Ойкумена лишилась далеко позаду. Не вірилось, що десь там, все далі й далі від рідного Константинополя, хтозна, може й за тисячу миль* звідти, можуть жити люди, тим більше – християни. Лячно було, чого вже там…
   А горе Авдієве жнива свої ще не звершило. В дорозі Григорій раптом важко захворів і перед самим Києвом помер, лишившись навіки лежати хоч і в рідній, а все ж невідомій стороні – на безіменному степовому пагорбі над Дніпром, під нашвидкоруч тесаним з дуба хрестом, на котрому грецьким письмом син його вирізьбив, як зумів, прості слова:
   „Тут упокоївся раб Божий Григорій Росин”.
  Несподівана батькова смерть добряче струснула Авдієві відчуття; то лише здавалося йому, що він збайдужів до світу. В ньому прокинулось раптом притаманне кожній людині очуття самозбереження, зродилась сама собою жага до життя, а душевні страждання тільки загострили юнакове світосприйняття і він по-іншому глянув на навколишній світ – той, в котрому віднині належало йому жити.
   Як піднялися вище порогів, то Дніпро вже не тіснився в кам'янистих берегах, а плинув між високих, часом вкритих лісами пагорбів. Вже траплялись руські поселення, а в них виднілися маківки церков з хрестами й часом звідти долинав знайомий змалечку, такий рідний Авдієві клич семантрона. Слабка надія на диво уперше від страшних квітневих днів зажевріла тоді в його зав'ялій душі.
   Нарешті прибули до Києва.  І місто на високих дніпрових пагорбах по-справжньому вразило юнака. Дарма, що бачилось Авдієві скрізь якесь запустіння й сліди руйнацій та навіть недавніх пожеж, а все одно, було щось в Києві таке… щось невловимо прекрасне, назви чому Авдій придумати не міг, проте відчував самою душею. І близько не було тут розкоші Константинополя, проте й звичної Авдієві ницості Нового Риму теж. Зате незвично високо тягнулися вгору своїми сяючими золотом куполами церкви; увінчані пишними хрестами, вони, на противагу  константинопольським, не за землю, мов гриби, чіплялись, а немов перші весняні паростки, зухвало й відверто сміливо рвалися в небо. „А чого ж, – гордо пояснив Авдієві руський купець, – ми цим хвалу Господу до неба здіймаєм. Дякувати Йому, землю в нас не трусить.” Дивували зустрічні люди, красу котрих ще не зіпсували людські ж пороки: мали вони чисту шкіру, густе волосся, ясні очі, білі міцні зуби; всі, як один, були ставними, мужі сильними, жінки красивими, так і віяло від них здоров'ям і завзятістю – немов дивом ожили раптом бачені Авдієм еллінські мідні та мармурові скульптури. Жодного євнуха чи виродка-жебрака, котрих так багато було в Константинополі, не зустрів у Києві колишній параеклісіарх.
   Купці направили його до Печерського монастиря. Тамтешні ченці провели до настоятеля. Архімандрит Акіндин, високий, сивий, з ясними сірими очима на аскетичному довгобородому обличчі, довго, з недовірою, розпитував Авдія про Константинопольське спустошення, наскрізь пропікав поглядом – хотів пересвідчитись, що перед ним не ошуканець, не лиходій: надто молодим виглядав грек-пришлець, аби повірити, ніби він міг служити при Святій Премудрості. Та зрештою сумніви покинули настоятеля.
   – Ти пробач мені… – архімандрит важко зітхнув: – Не повірив я тобі спочатку, гріх на душу взяв. Гадав, що таке тільки в нас на Русі можливо. Позаминулої зими у нас тут те ж саме було… Князь Рюрик* помстився Києву за те, що не прийняли його кияни, бо Романа Мстиславича* воліли. Прямо серед зими, на Святки, привів із собою віровідступник Рюрик безбожних половців-степовиків: Господа не убоявшись, чинили ті по всьому Києву розбій і святотатство. Палили город, многі церкви й монастирі до нитки пограбували, забрали і злато, і срібло, ікони й книги святії… Пастирів та ченців рубали й вішали, а черниць ґвалтували…
   – О, Боже!! – злякано перехрестився Авдій і широко розкритими очима нажахано дивився на настоятеля.  – Як же це можливо, високопреподобний отче, щоб і тут?!
   – Я тобі, юначе, ще повідаю, – гірка посмішка скривила вуста Акіндина, – коли було мені літ, як отсе тобі зараз, один князь , не хочу навіть ім'я його богопротивне згадувать, переповнившись гординею, прийшов із Залісся* і так Київ розорив, що й люду майже не лишилося тут, одні здичавілі пси жах на живих наводили… Оте усе, про що ти мені повідав – те все я бачив теж, тільки двічі, – похитав головою архімандрит.
   –  Який город тут був колись! – Акіндин важко зітхнув: – Рюрик сей, він Матір городів руських лише добив.  Вже остаточно…
   – Що ж коїться таке по всій землі?
   – На все воля Божа, дитино… Не нам відати Промисел Його. Карає Господь нас за гріхи наші. Мусимо бути непохитними у вірі своїй: завжди, що б не сталося.
   – А як же князь той? Як він гніву Божого не боїться?
   Настоятель зітхнув:
   – Тому, хто Бога в серці не тримає, святотатство не страшне; але то доки він смерті в очі не загляне. Ось недавно прийшов з Галича Роман Мстиславич, змусив нечестивого Рюрика прийняти постриг, щоб той до смерті гріхи свої в монастирі замолював, а на великокняжім столі посадив сина його, Ростислава.  У нас тепер Рюрик: тут, в дальніх печерах. Кається…
   Щось іще говорив йому архімандрит, проте Авдій, на якийсь час забувши про навколишній світ, понуро заглибився в себе. Вигнанець з раю… Отак, певно, почував себе Адам, коли опинився поза межами Едемського саду. Невже віднині ніде не знайде він собі коли не дещицю минулого блаженства, так хоча би найменшу долю якогось спокою?! І куди ж йому подітись тепер?
   – Високопреподобний отче, чи можу просити про милість?
   – Яку, сину мій?
   – Лишитися при лаврі...  – благально підняв очі Авдій і лякаючись можливої відмови, швидко додав: – Маю при собі золото від батька мого. Смиренно прошу в дар його прийняти. А мене – хоч послушником взяти. Не мислю свого життя деінде…
   Архімандрит помовчав, пильно вдивляючись у очі прохачеві, потім на знак згоди кивнув головою:
    – Добре.

   І решта літа, й осінь промайнули для Авдія швидко, зате зима, незвично холодна та сніжна, тягнулась нескінченною чередою коротких білих днів та довгих чорних ночей. Як раптово почалась вона великим снігопадом, так само несподівано й скінчилась – бурхливим таненням снігу. Чи не половину зими Авдій прохворів, застудившись, і замалим не помер. Воно так би й сталося, коли б не забрав його до себе в тепло митрополит Матфей, сам грек, що лише кілька літ назад поставлений був Константинополем на чолі Руської митрополії. Матфей виявився другим у Києві після архімандрита Акіндина, кому Авдій з гіркотою повідав про спустошення Константинополя. Руську мову митрополит розумів слабо, Авдій йому сподобався, та й був юнак чи не єдиним ромеєм серед київського кліру, до того ж знав не лише грецьку, руську мови та латину, але навіть добре володів арамейською*.
   Завдяки митрополичому лікарю Серапіону Авдій до весни про хворобу свою геть забув. Вивчивши кирилицю, він з волі митрополита мусив цілими днями просиджувати над пергаментами, перекладаючи та переписуючи для Русі грецькі книги: праця та поглинала в нього весь час. Авдієві хотілося зовсім іншого, – того, що так приваблювало його в Агіа-Софії, – служити в церкві, бути парамонарієм, співати в хорі, висвятитись, зрештою, в диякони, потім в ієреї: саме це вважав він своїм покликанням, пам'ятаючи слова єпископа Нектарія. Про константинопольський Синод можна було й забути, звісно, але Синод був і тут, тільки переписувач, хай навіть і перекладач в одній особі, нізащо не сидітиме в Синоді. „Чи міг Нектарій помилитися тоді в своєму пророцтві?” – часом запитував себе Авдій, але відповіді, звісно, не мав.
   В юності час тягнеться довго і здавалось тоді йому, що так за переписуванням і смерть застане. Поза келією буяла київська весна, така довгоочікувана, така радісна, життєствердна: з солов'ями, вишневим і терновим цвітом, молодою зеленню, теплим, веселим сонцем, синьою дніпровською водою, глибоким блакитним небом – диво було якесь, а не весна! Ченці в монастирськім садку порались біля дерев, сіяли городину – займалися тим, що Авдій так любив ще змалечку, до чого заохотили його батьки. Наприкінці минулого літа і восени він, як послушник, з великою радістю, втіхою навіть, працював біля дерев, солив огірки, квасив капусту: вперше тоді після константинопольських подій відчув насолоду життя. Сидячи ж від зими над перекладами, мусив гнати непрохану думку про власну приреченість до скону гибіти біля пергаментів.
   Може Господь його тоді почув та зжалився над слабкодухим? Бо якось, вже на початку літа покликав Авдія до себе митрополит.
   – Це ось чернігівський єпископ Порфирій, – Матфей вказав на круглолицього, борода лопатою, чоловіка в клобуці з нашитим на нього хрестом і Авдій схилився в поклоні, а митрополит продовжив, – поїдеш із ним до Чернігова. Є в їхній вівліофіці* кілька сувоїв, а розібрати письмена не можуть. Поглянеш – чи не арамейською? Дуже вже просять з перекладом допомогти, тож в часі тебе не обмежую.
   Авдій про себе навіть зрадів: хоч світу побачить, засидівся в келії. Пора така, що душа радіє, бо як згадаєш про страшну  руську зиму… Земля тутешня влітку була йому диво, як гарна і подобалась все більше. Та й Порфирій приязнь викликав – добродушний, видно по всьому, чоловік, очі на диво добрі: мов би обіймає тими очима всих і кожного.

   Чернігів видався Авдієві хоч і меншим од Києва, та беручи до уваги, що розрухи в місті над Десною не було, то навіть і ліпшим у чомусь. Не було тут, звісно, й близько пишноти Константинопольської Меси, її палаців, вілл та портиків з колонадами; торгові площі нічим не нагадували вимощених мармуровими плитами форумів Костянтина чи Феодосія зі скульптурами й довершеними, високими колонами, але в той же час не було на чернігівських площах і того бруду та сморіду від гною, сечі й крові скота, забитого в хортоволах* форуму Тавра, що так явно кидався у вічі іноземцям та був звичним з дитинства для кожного столичного ромея. Авдій до Русі й помислити не міг, що може бути якось по-іншому і простота, спокій та розміреність усього київського життя спершу здивували, а згодом і неабияк припали йому до душі.
   Лише тут, на руських землях, неочікувано для самого себе відчув він усю несумісність константинопольської пишної краси з тим гноєм на мармурі, незгідність запаху ладана зі сморідом, невідповідність одухотвореності церков ницості всепереможного ромейського торгу прямо поряд з храмами Божими. На відміну від Константинополя, на Русі багатство князів та бояр не випирало так відверто нахабно; коли й було воно в когось надмірним, то напоказ не виставлялось, навпаки, ховалось від людських очей. З іншого боку й ознак вражаючої злиденності, притаманної жебракам Царського міста, теж не було помітно і, певно, саме тому життя звичайних людей на Русі здалось тоді Авдієві таким простим, нехитрим, мало не безгрішним; одним словом, ледь не християнською чеснотою, коли згадати апостола Павла: „Швидше верблюд пройде крізь вушко голки, аніж багатий у рай потрапить”.  
   Дивився на гурт косарів на деснянських луках, вдихав запах скошеної, прив'ялої трави і здивовано відчував у душі щось схоже на заздрість – хотілося бути з тими людьми, жити простим їхнім життям якомога далі від тривог бентежного світу.

О, ти щасливий, мій друже!
Майно і твій хутір з тобою,
Досить тобі на життя…
Твоє поле оброблене добре,
Не заболочений луг; ні комиш, ні рогіз не росте там.
Не на чужому ти пастимеш вівці, і пошесть ворожа
Від незнайомих сусід на ягнята твої не перейде…

   Кілька сувоїв, що їх віднайшли книжники* єпископа Порфирія серед чималого зібрання найрізноманітніших книг, виявились П'ятикнижжям*, написаним гебрейським* письмом. Авдій хоч і знав трохи це письмо, але не настільки досконало, щоб переписувати його кирилицею, тим більше, що  єпархія в Чернігові Біблію мала і не одну. Так швидко повертатися до Києва Авдієві не хотілось, Порфирій же, випросивши в митрополита такого вченого книжника, ще й із самого Константинополя, прагнув добути від перебування Авдія щонайбільше користі: дня не було, щоб не спілкувалися.
   То Авдій про Константинополь розповідав єпископу, то вівліофіку переглядав укупі з ним, то вчив чернігівських книжників давати лад пошарпаним книгам, інколи сам підправляв пошкоджене часом і недбалими людьми письмо. Вже й Господнє Преображення не за горами було і хочеш не хочеш, а надходила година до Києва вертатись Авдієві, коли прийшла звідти недобра вість: загинув галицький князь Роман Мстиславич і нечестивець Рюрик одразу ж самовільно вийшов зі схими, покинув лавру і прогнавши з київського столу сина свого Ростислава, за підтримки старшої дружини, що лишилась вірною йому, сам усівся на ньому, погрожуючи скорою розправою усим своїм ворогам. Обмер, почувши те Авдій, бо виходило на те, що вкотре повториться і київський розгром, і константинопольське спустошення. За що ця кара йому, за які гріхи? Так не хотілося в Київ…
   Аж якось став Авдій присутнім при розмові єпископа Порфирія з ієреями чернігівської землі, котрих той зібрав саме перед Спасом; бідкалися всі, що не вистачає князівству грамотних пресвітерів – он, у Хороборі, вже третій рік малописьменний дячок службу править, третій рік там таїнства* не діються, то що ж дивного, коли так багато ще скрізь паганистів*? Немов світло неземне осяяло тоді Авдія: ось на що з радістю скерував би він усі свої сили, знання і, головне, віру в Спасіння! Нести, подібно до перших апостолів, слово Боже паганистам – чи ж є для християнина ліпша доля?!
   Згадувались, доки слухав ієреїв, косарі на лузі й рядки Вергілієвої еклоги про щасливе, безгрішне життя в натурі*. І всю решту часу, доки між Порфирієм та ієреями тривала розмова, Авдія била нетерплячка. Коли ж наступного ранку трапилась нагода опинитися віч-на-віч з єпископом, Авдій приступив до нього з палаючими очима:
   – Боголюбивий владико! Маю бажання непереборне, коли буде на те милість Божа, слово Христа нести паганистам! Коли б мав я сан ієрея, з радістю пішов би до того міста, про котре вчора тут рекли!
   Порфирій був ошелешеним.
   – Але ж ти лише паламар, Овдію…
   – Випробуйте мене! Я всі служби знаю.
   Єпископ замислився.
   – А митрополит що на це скаже?
   Іншим якимось разом Авдій на таке відповіді не знайшов би. А тут із жаром, навіть для самого себе несподівано, заперечив владиці:
   – Я лише послушник при лаврі. По добрій волі прийшов туди. Відчуваю: Господь мене за це не осудить! А митрополитові листа напишу.
   Порфирій  сів за стіл, Авдієві вказав рукою на лаву – сідай, мовляв. Був замисленим, зосереджено про щось думав. Нарешті, зітхнувши, почав:
   – Літ тобі ще дуже мало, дитино… Новенький ти в Руській землі – вважай, нічого про нас не знаєш. Та я ще жодного разу в житті не бачив, щоб хтось так палав бажанням прислужитися Господу, як ти отсе: вбачаю в сьому Благодать Божу, що зійшла на тебе. Думаю, мав би я гріх непростимий, аби знехтував ним. Сам поїду до митрополита за тебе просити. Ти ж бо готуйся до рукоположення*.

   Минуло тільки дві седмиці від того дня; висвячений-таки в пресвітери, Авдій вирушив на підводі в неблизьку путь до невідомого йому Хоробора. Зібрали йому в Чернігові деякі пожитки, теплий одяг на зиму знайшли, трохи корму на перші часи, мав при собі й головне – канонічну грамоту приписки до храму, Служебник* та сріблом ткані ризи. Був з ним, окрім їздового,  ще й княжий ємець Лука, посланий Всеволодом Святославичем у волость, аби податі перевірив: людина говірка, балакуча – про все на світі відав, а Чернігівську землю, хвалився, тричі вздовж  і впоперек проїхав.
   Десь на п'ятий, чи шостий, здається, день, коли до Хоробора лишалося з десяток, може, верст, в'їхали в діброву і Авдій, заслухавшись того Луку, не одразу навіть збагнув, що перед ними з тріском та шумом впало дерево. Коли ж стрепенувся, позаду підводи вже падало ще одне…

   … Він очнувся в якомусь напівтемному приміщенні, більше схожому на в'язницю, аніж на людське житло. Дуже боліла голова, перед очима світ обертом ішов, трохи нудило. Хтось нахилився над ним – довгобородий, в простому одязі, а поряд дівчина була. „Красива яка…” – перше, що подумав тоді Авдій. Розпитував про те, що з ним сталося, просив до Хоробора доправити. Довгобородий ухилився від прямої відповіді, сказав лише: „Тать тебе порубав. Одужуй.”
   Коли днів через десять Авдій відчув у собі сили підвестися, поряд нікого не було. Тримаючись за стіни, він обережно спробував вийти з того житла-напівземлянки. Надворі сяяло сонечко, було ще по-літньому тепло. Неподалік стояли інші такі ж самі вбогі житла, а все поселення було обнесене дерев'яною горожею з паль, вбитих у землю. Хоча неподалік ходили люди, на самого Авдія начебто ніхто й уваги не звертав. Він потихеньку рушив уздовж стіни і за рогом побачив раптом цілий ряд дерев'яних, вище людського зросту, ідолів, що стояли півколом, охоплюючи з трьох сторін плаский камінь з улоговиною посередині, вочевидь, жертовник. І не було жодного сумніву, що темні плями на ідолах та камені є нічим іншим, як кров'ю принесеної недавно жертви.  Він обімлів.
   Поруч з ним постала раптом Благиня – та дівчина, що жила з довгобородим своїм дідом і всі ці дні доглядала його, пораненого.
   – Що це?! – з погано тамованим жахом спитав її Авдій.
   – Боги наші рідні, – здивовано відповіла Благиня.
   – То кров?
   – Півняча. Дідо жертву богам приніс.
   Діда звали Кришнем. І був він не тільки огнищанином* маленького, загубленого в лісових нетрях, сіверянського роду, але й волхвом – так розповіла Благиня, допомагаючи Авдієві повернутись до житла.
   Після вечері Авдій насмілився:
   – Я вже майже одужав… Відвезіть мене до Хоробора.
   Кришень на те немов відрізав:
   – Ні. Сього не буде. Житимеш з нами.
   Авдій знесилено повалився на лаву; лежав, наляканий почутим і почувався, ніби його хоронять живцем.
    „Ти ж цього хотів, коли просив Господа, щоб сподобив віру Його серед паганистів ширити… Ось, маєш…”

                                                             Глосарій.
Палене злато – найбільш давня техніка золочення. Широко використовувалось на Русі, починаючи з Х століття. Розчинене в ртуті золото рожарювалося до повного випаровування  ртуті.
Темплон – прикрашена рельєфними зображеннями вівтарна перешкода, що сформувалась у храмах Візантії в ХІ-ХІІ століттях. Пізніше темплон перетворився на іконостас.
Єпитрахиль – приналежність богослужбового облачення священника: довга стрічка, що огинає шию і обома кінцями спускається на груди.
Макош - богиня жіночої долі й рукодільства у давніх слов'ян.
Берегиня – назва „берегиня” походить від слова „берег”, як первинного означення місця проживання духів води. Берегині та упирі лишилися від тих прадавніх часів, коли слов’яни ще не мали пантеону своїх богів, а сили природи в їхніх уявленнях мали тільки поділ на добрих та злих духів-істот.
Уход – такі, основані на довірі, відосини між власником (боярином) та рабом (обельним холопом), коли останньому дозволялося за обумовлену плату займатись якимось промислом на стороні.
Лепта (в різні часи – фолл, обол, нумій) – найдрібніша мідна монета Візантії.
Індульгенція – грамота про відпущення гріхів, котра видавалась католицькою церквою від імені папи римського.
Понт Евксинський – Чорне море.
Босфор – протока, що з’єднує Мармурове та Чорне моря. На її березі стоїть Константинополь.
Хрисополь – місто на азійському березі Босфору, напроти Константинополя.
Анхіале – середньовічне місто, візантійський торговий порт на західному узбережжі Чорного моря, нині місто Поморіє в Болгарії.
Миля – візантійська дорівнювала 1574,16 м.
Князь Рюрик  (Ростиславич)  – літописний руський князь ХІІ – ХІІІ століть, що шість разів  з перервами був великим князем київським ( з 1179 по 1210 роки). З 1210 по 1212 княжив у Чернігові, де й помер.
Роман Мстиславич (1152 – 1205) – літописний давньоруський князь, що в різні роки княжив у Новгороді, Володимирі (Волинському), Галичі та Києві. Вважався сучасниками наймогутнішим князем кінця ХІІ – початку ХІІІ століть, за що був прозваний „Великим”.
...один князь... - Андрій Боголюбський, владимиро-суздальський князь, котрий, підбуривши 12 інших князів, організував похід на Київ і в 1169 році спустошив його.
Арамейська мова – давня мова семітських племен Передньої Азії, котра до ХІІІ століття цілком вийшла з ужитку, хоча багато історичних та релігійних джерел свого часу було написано саме на цій мові. Вважалось також, що саме нею розмовляв Ісус Христос.
Вівліофіка (грец.) – бібліотека.
Хортоволи – бійні.
Вірш з першої еклоги „Буколік” Вергілія (переклад М. Зерова).
Книжник – тут: перекладач, переписувач книг.
П’ятикнижжя – інакше Тора, Закон Мойсея; перша частина Танаху, або, як називають його християни, Старого Заповіту Біблії.
Гебрейське – давньоєврейське.
Таїнства –  священнодія в християнській церкві, через яку невидимо діє на людину благодать Святого Духа. Усього їх сім: хрещення, миропомазання, Святе Причастя, сповідь, вінчання, єлеопомазання, рукопокладення.
Паганисти (дослівно паганистис; грец. παγανιστής) – язичник.
Натура (лат. natura) – природа. Хоча вважається калькою зі вказаного тут латинського слова, проте його слов’янське походження без сумніву є від назви Рода – Першобога давніх слов’ян, творця всього сущого: „природа” – все, що є при Роді.
Рукоположення (хіротонія) – християнський обряд, під час якого відбувається таїнство поставлення в священнослужителі. Процес хіротонізації також називають висвяченням, рукопокладенням, покладенням рук.  
Служебник – богослужебна книга для священнослужителів православної церкви з текстами релігійних відправ на кожен день згідно з порядком їх проведення і церковним календарем.
Огнищанин – тут: старший у родині чи общині.

                                                     (Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 03-04-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 02-04-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 02-04-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72762703895569 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …