Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47431
Рецензій: 92256

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Уривок з роману

Витесати з крові ч.2

© Михайло Нечитайло, 25-03-2020
– Люся, стій! – підбіг захеканий Шмаченко з двома товаришами, звалив долі, тож куля, ніж малася нестися вздовж кладки, помчала в небо. – Ти що, Люся? – перепитував Ілля Митрофанович.
– А що? – обурювалася, підіймаючись з розкислого снігу. – Набоїв достобіса, якийсь би влучив у супостата.
– Люся, там же діти, – витріщив очі Шмаченко.
– Що нам діти? – стискала Люська парабелум. – Дітей багато й ще народяться, а Гамбульський – він же втік.
– Знайдемо, – заспокоював Ілля Митрофанович. – Не сьогодні, так завтра.
– А як він першим знайде нас, – знесамовитіла Люська, – на яких дітей тоді молитися будемо? Чиєю кров’ю тоді гріх свій змивати братимемося? Ви ж, товаришу Шмаченко, гукали мене з крові тесати крокви на дім нового світу. І раптом – діти. Та ми всі, й діти ті – всі зі старого світу, всі повинні зійти в кров і стесатися на крокви. Я не бачу нічого, що могло би без змін зі старого світу перейти в новий, я не бачу нікого, хто б мав право ступити в новий світ якимось іншим шляхом, окрім як стесавши з власної крові крокву і вклавшись тільки так у новий дім.  Хтось, витісуючи з крові крокву нового світу, повинен стріляти, а хтось повинен гинути – бо немає теслі, який би зцурався трісок. Чи ви хочете, товаришу Шмаченко, аби я зі своєї крові витесала крокву та стала дахом для отих дітей, які післязавтра ще невідомо ким стануть?
– Я, Люся, хочу, аби ти просто заспокоїлася, – мовив Ілля Митрофанович. – Немає теслі, який би зцурався трісок, але то й не тесля, коли він, витісуючи для даху крокву, трісок тих накладе купу більшу за сам дім.
– Ех, не те говоримо, – подерлася по стежці нагору Люська. – Ворог утік із-за нашої необачності, а ми про крокви якісь торочимо. Які там крокви, коли ми не теслі, ні, ми – шинкарі, що міряють кров, як горілку; гроші нам сплачено за кварту, а вцідити хочеться хоч на палець, а менше. Коротша кроква, куціший дах,  і дім новий уже й не зовсім новий, а так, поліпшена копія старого. Коли боїшся трісок, то чи варто братися за сокиру. Чи не так, товаришу Шмаченко?
– Не так, – грубо обірвав Ілля Митрофанович Люську. – Воювати за новий світ і вбивати без розбору – занадто різні речі, аби ув’язувати їх в один вузол. І якщо ви, товариш Клай, цього не здатні зрозуміти, то чи здатні ви тоді зрозуміти інше – новий світ, це не примара на горі трупів, це дім, де будуть жити люди. І кроква, витесана з крові, ще не означає залитий кров’ю дім, вона означає твоє життя й життя кожного для дому, де всі житимуть, а не життя всіх для дому, де вже й жити буде нікому. Отак, дівко. Ворога треба топити в його крові, а не в нашій, бо тільки свій гріх змивається своєю кров’ю, а всі чужі своєю не змиєш, так як і свій гріх чужою кров’ю також не втнеш – не потоне в ній твоя душа, а невтоплена душа гріха збутися не може. Второпала, товаришу Клай?
– Не знаю, – буркнула Люська. – Жаль, Гамбульський утік. А інше – життя покаже.
Здавалося б, аби щось показати, варто дочекатися світанку – як-не-як, а при світлі видніш. Та життя – то така річ, така незмова, що й серед глупої ночі розкриває очі.
Свист, гуркіт і шарварок стояли такі – Люська зі Шмаченком, що зайняли  в управі дві верхніх кімнати, вилетіли на східці ледь не голі, всі речі в руках чи напівзодягнуті на тілі.
Внизу горіли смолоскипи – і в їх світлі рубали червоноармійців. Рубали зі смаком, рубали, аж піна бралася довкола шабель, рубали сонних, нерозуміючих, розгублених.
– А де та курва, що за мною днем гналася? – ревіло знизу.
– Гамбульський, – пополотнів Шмаченко.
– Біжіть за мною, – скерувала Люська.
Ще за дня роздивилася, що на горище є хід, а звідти, через старий осокір, можна злізти в сусідній двір, там же поза тинами, через городи, верболози пробратися до ріки, на кладку – і що вже доля вготувала, то невідомо є. Доля ж була чи то щедрою, чи смішною – з усього загону тільки командир та його соратниця, єдина жінка, вцілілими лежали серед степу в купі прілої соломи. Всі ж інші кров’ю стікали з нового світу в колишній старий – і вороття їм уже не було.
Розвиднялося.
– Але ж це негоже, – схопилася Люська. – Як ми будемо так тесати ті описані вами, товаришу Шмаченко, крокви нового світу, то й за сотню літ нічого не втешемо. Мати рідна, сотню бійців погубили?! І з-за чого? Що товариш командир пожалів пару діток, у яких я, можливо, й не вцілила б. А як і вцілила б, то хіба вартували вони сотні вишколених бійців? Я питаю вас, товаришу  Шмаченко – вартували, га? Вбий, схопи я Гамбульського, чи громила б його братія без поводиря наші ряди? Навряд чи. Ось ціна вашого гріха, товаришу Шмаченко – два-три сопливих носи проти сотні червоноармійців.
– Люсю, але ж ми виставили добру варту, – белькотів Шмаченко. – Як же таке могло трапитися?
– Не знаю, – здвигнула плечима. – Знаю інше – свій гріх змивається своєю кров’ю. Чиї слова, товаришу Шмаченко?
– Ти до чого це, Люсю? – насторожився.
– Ви зрадили ідеї нового світу, – винесла вирок. – Ви нездатними виявилися витесати з крові для нього крокву. Більше того – ви тесали її, трісок наклавши на сотню трупів, хоча можна було обмежитися десятком літрів шмарклів невдало зібраних на кладці діток. Та новому світу, товаришу Шмаченко, бути. Ви говорили, при його будівництві варто пильнувати всіх будівельників, аби ніхто не схибив, бо дім перехнябиться. Я вчула ваші слова. Я впильную. На даному етапі схибили ви. Сильно схибили. Аж захиталося все. Тому, аби надалі кріпнув новий світ, варто вашою кров’ю підправити крокву. Бо як не підправляти, як усепрощенством замість міцних цвяхів відповідальності єднати дах – розлізеться все к бісовій матері, зійде новий дім за стару халупу та на тому все й стане. І для чого тоді ми з крові тесали крокви – жодна душа на світі не втямить. І кров наша піною звіється за вітром, і не стане основою світу-мрії. Допустити цього не можна. А недопуск цей ми не можемо почати ні з кого іншого, як не почнемо з себе. Як самі скривимося, то як же зможемо створити рівний світ? Ми мусимо бути рівні, товаришу Шмаченко. Перед людьми, але перш за все перед собою. Я люблю вас, як батька, як наставника, як учителя свого великого врешті-решт – і через цю любов я не можу вас простити, бо слабинка зараз виллється колись у гнилу слабину всієї нашої світобудови.
Відійшла на п’ять кроків.
– Ти не так ведеш, не туди, Люсю, – засовався Ілля Митрофанович, рукою шарпнувся по кишенях.
– Не смикайтеся, товаришу Шмаченко, – мовила Люська, – ви так тікали від Гамбульського, що й зброю свою забули.
– Але й ти тікала! – аж скрикнув.
– А що було робити? – заперечила. – Озватися згори, аби тої ж миті вціленою чи зрубаною бути. Тим я нового світу не наблизила б, навіть віддалила б. Інша справа – я вціліла й Гамбульського порішу.
– В чому ж тоді я винен, як разом тікали? – пересмикнуло Іллею Митрофановичем.
– У вас був шанс наблизити той новий світ, – відповіла, – а ви його розміняли на якихось дітлахів. Дітлахів багато, товаришу Шмаченко, вони були й будуть, а світ наш майбутній один, тож обмін, який ви вчинили – то не обмін є, не побудова нового світу; то – злочин, гріх ваш і прокляття. Готуйтеся – я від імені нашого світу присуджую гріх ваш змити вашою кров’ю.
І націлила на Іллю Митрофановича парабелум.
– Люсю, товаришу Клай, ти ж не можеш бути за весь світ, бо ти ж не світ, ти – його маленька часточка, – ледь не просився Ілля Митрофанович. – Ти не годна бути світом, як не може он та береза бути лісом.
– Я й не прагну бути всім світом, – відрізала, – але я годна йти за нього до останку. Так що годі проповідей, товаришу Шмаченко, майте мужність у ім’я майбутнього, за яке ми йдемо в бій, змити свій гріх перед ним. Майте мужність.
І вистрелила. Влучила в голову, бризнула кров’ю товариша Шмаченка на витісувану крокву новітньої світобудови – ще й нагнулася, придивилася, чи упокоївся колишній будівничий, чи правильно поклав свій останній мазок. Та бралося на туман – тож скліпнула повіками, заткнула парабелум за пояс та й пішла полем до подальшого будівництва.
Йдучи, натрапила на хутір. Наткнулася в тумані на пліт, за яким бовваніла хатина – та в ту хатину й зайшла.
Миловида жіночка поралася біля печі.
– Їсти, – вбрела Люська з сіней в господу.
– А може, спершу добридень, – порадила жіночка.
– Їсти, давай їсти, – не зважила Люська.
– А що ти мені за цяця, аби я тебе пригощала? – запротивилася молодиця.
– Ти, жіночко, не цяцяй, – зиркнула спідлоба Люська. – Ти краще скажи, в яку лінію гнешся, бо я, знаєш, до віншувань не звикла, можу, чого доброго, й зламати, рівняючи, як не той згин угледжу.
Жіночка ще хотіла щось ляпнути, геть і рота розкрила – та Люська як глянула зблизька в очі, холодом-кригою як війнула з зіниць, шрапнеллю невидимою, невмолимо важкою як сипонула з-під повік – жіночку наче цвяхами до черені втисло, ледь у піч не вкинуло вогню на поталу.
– Свят-свят-свят, – аж перехрестилася, – сатана, не інак, у спідниці.
– То даси їсти? – Люська, наче з полум’я, аж жаром сипле замість слів.
– Бог з тобою, сідай, – ухопила жінка до рук ганчірку, обхопила нею горщика, притарабанила наїдок до столу, насипала в полив’яну миску. – З хлібом, звиняй, сутужно, ось тільки черствий окраєць маю, – з-за якоїсь халазії витягла грудку чи то хліба, чи чорної землі.
– Нічого, – погодилася Люська, – не тендітні зуби маю, вгризу.
Нахилилася, гризе хліб, сьорбає гарячу юшку – не тільки з миски, з рота пара встає.
Тут із внутрішньої кімнати двері – рип, на порозі чолов’яга змарнілий. Не хотіла Люська, рука сама туди, де парабелум прихований, смикнулася. Тільки ложка дерев’яна гупнулася глухо об долівку.
– Не смикайтеся, товаришко, – мовив чолов’яга, – я не ворог, я з ваших.
– З яких це наших? – спробувала уточнити Люська.
– З більшовиків.
Аж помацала себе Люська – невже звіздою світиться, а чи червоний стяг на щоці відбився, що й за версту знати.
– Відки відомо, хто я і звідки? – поспитала притьмом.
– Певний час тому, – роз’яснював чолов’яга, – мав я честь поряд з Іллею Митрофановичем Шмаченком за народ на прю стати проти гнобителів. А з рік тому і вас бачив побіля Шмаченка. Норовисті були, пожадливі до борні – важко було не впам’ятати. Прізвище вивітрилось, а ім’я… гм… Люська, еге ж? – аж зрадів.
– Ну, – ні потвердила, ні заперечила.

                                                                    (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85978412628174 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …