Якось один чоловік заблукав у пустелі.
Ходив без води та їжі багато днів, шукав дорогу додому, але все марно – не було ані кінця, ані краю тій пустелі. Блукав-блукав, допоки знесилений не впав на землю та й гірко заплакав: мабуть судилося йому, бідоласі, померти тут від спраги та голоду лютою смертю…
Аж, раптом, бачить – попереду вовк.
«Ну, все, - заплакав ще гіркіше, - от мені й кінець, з’їсть мене хижий звір.»
Однак, вовк не накинувся на нього одразу, як думав чоловік, а став лише повільно наближатися.
Й чим ближче підходив, тим помітнішими ставали його страшенна худорба та хирлявість: одні кістки та шерсть! Ледь переставляв лапи, сіромаха!
«Он воно що, - здогадався чоловік, - Певно, теж заблукав, сердяга, у пустелі… Й помирає від спраги та голоду, як і я.»
Тож, коли вовк доклигав до чоловіка майже впритул, той вже його анітрохи не боявся: вовк був таким слабим та немічним, що годі було його й страхатися.
Ані чоловік, ані вовк не мали вдосталь сил, аби здолати свого супротивника. Так і сиділи навпроти, пожираючи голодними очима одне на одного й чекаючи, хто ж першим віддасть Богу душу.
Просиділи отак день чи може й два та все даремно, ніхто із них так і не помер.
Тоді вовк і каже чоловіку:
- Слухай, чоловіче, так ми з тобою тут разом і поздихаємо голодною смертю, доки чекатимемо, хто із нас першим протягне ноги. Як кажуть, і сам не гам і другому не дам…
- Ну, і що ж ти пропонуєш, вовче?, - одповів йому чоловік, - Хочеш віддати себе мені на поживу? Чи може, навпаки, мені себе віддати тобі на вечерю, га?.. Який у нас вибір?!
- І те, і друге.
- Це ж бо як?!, - здивувався чоловік, - Я тобі віддаю себе, а ти себе - мені, так?
- Саме так.
- І хто ж кого першим?, - розсміявся чоловік, - Дай вгадаю: почнемо, певно, з мене. Вгадав?
- Не зовсім., - зітхнув вовк, - Пропоную почати з обох разом.
- Тобто?, - здумів чоловік, - Будемо їстися, допоки хтось когось першим не загризе чи як?
- Ні, гризтися з тобою не будемо., - зітхнув тяжко вовк, - На жаль. Аби міг давно б тебе уже загриз. Навіть і не питався би, повір. Та сам бачиш, нікуди не годний я зараз. Охляв так, що не те що тебе, зайця мабуть не здужав би…
- То, що ж тоді пропонуєш?
- Пропоную їсти одне одного одночасно і по-справедливості.
- По-справедливості?, - витріщився чоловік, - Це ж як?!.
- А дуже просто: вухо за вухо, лапа за лапу… тобто, лапа за ногу і так далі. Второпав?
- Ти хочеш, щоб я обміняв свою ногу на твою лапу?!
- Саме так.
- Та нізащо!..
- Сам подумай, якщо чесно обмінюватимемося одне з одним аж до останньої ноги та лапи, то може й не здохнемо тут із голоду. І матимемо сили вибратися геть із цієї клятої пустелі. Инакше ж згинемо тут не за цапову душу!..
- На що ж ми будемо схожі після такого обміну? Хай навіть і виберемося звідси? Страшно й подумати!..
- Зате будемо жити., - знизав плечима вовк, - Не такими, як завжди, це правда. Але ж це все одно краще, аніж згнити тут смердючим падлом, хіба ні?..
Задумався чоловік.
Та й справді, було про що подумати. Не така це проста справа, взяти й віддати себе на поживу хижому звіру.
Довго все зважував, перебирав у голові різні варіанти, однак нічого кращого надумати так і не зумів, як не старався.
Правий був вовк, як не крути! Якщо їстимуть одне одного поїдом, то може й матимуть бодай якийсь шанс вижити. Дасть Бог може й вирвуться із цієї проклятущої пустелі. В иншому ж разі згинуть голодною смертю, як не мудри. Не дотягнуть може й до завтра…
- Гаразд, - відважився нарешті чоловік, - Хай буде по-твоєму. Пропоную почати з вух.
З вух і почали.
Тож у перший день ходили з одним вухом вовчим, а з другим людським. На другий же день обидва вуха були вже людськими у вовка, і вовчими – у чоловіка.
Що не день, то реготали над собою все більше й більше. Заливалися, аж до самих сліз! Такими смішними та кумедними здавалися одне для одного.
Авжеж, це й справді було дуже смішно спостерігати, як чоловік намагається ходити на вовчих лапах чи вовк, навпаки, стрибати на людських ногах. Не така це вже й легка справа, як може здатися на перший погляд! Найбільший клопіт з ногами та задніми лапами. Вони ж у чоловіка та вовка у різний бік згинаються: у чоловіка вперед, а у вовка, навпаки, назад. Зразу й не второпаєш у який їх бік, у біса, й гнути!..
Коли ж на сьомий день, врешті решт, вибралися із пустелі й увійшли в якесь людське поселення, чоловік уже мав замість людських вух, рук та ніг вовчі вуха та лапи, а вовк, навпаки, людські вуха, руки та ноги. Словом, і чоловік не чоловік, і вовк не вовк, а казна що! Справжні потвори, не приведи Господи!
Тож чому дивуватися, що тільки-но мешканці набачили їх на своїх вулицях, переполошилися, бідні, так, що повтікали хто куди! Для людей їхній вигляд виявився зовсім не смішним, авжеж, як було сподівалися чоловік із вовком. Думали, розвеселять, коли комусь трапляться на очі, а тут на тобі, отак налякали!..
Коли ж згодом люди оговталися, похапали кілки, вила, сокири, кому що під руку попало й нумо на чоловіка та вовка. Зібралися навкруг них величезним натовпом, оточили усіх боків, кричать, над головою розмахують, ось-ось повбивають їх прямо тут на місці без усякого суду та слідства. Та, слава Богу, роздивилися, що наче ж і чоловік, і наче ж і не зовсім вовк.
Репетували, сперечалися та, врешті решт, накричавшись, вирішили спершу показати їх своїм старійшинам, аби ті мудро розсудили, що ж їм із цими покручами робити. Побоялися на себе їхню кров брати: а раптом невинна людська душа?..
Відтак, схопивши, міцно зв’язали й потягли до старійшин.
Вулиця за вулицею натовп все більшав і лютішав, аж полетіло в них, окрім дошкульних стусанів та незліченних проклять, уже й каміння.
Чоловік із вовком налякано позирали на роздрочену юрбу, розгублено переглядалися одне з одним і ніяк не могли второпати за що ж саме накликали на себе отакенну ненависть та зневагу? Та й ще у всіх разом - од малого й до старого! Чим же вони, грішні, могли так страшенно скривдити всіх цих людей, коли навіть у очі їх ніколи раніше не бачили!..
Та, дякувати Богу, вже скоро добралися до старійшин.
Суд старійшин був коротким і жорстоким: засудили обох до смерті через катування.
Мовляв, заслуговує тільки ганебної смерті той чоловік, що серед людей немов хижий вовк. Вовк же, котрий поїдом їв живу людину, має бути не просто скараним на горло, а ще й живцем оббілованим – од хвоста і до самої пащеки!..
І як не благав суддів чоловік, як не лив сльози та не переконував, що не було у них иншої можливості врятувати себе від погибелі, як тільки їсти тіло і пити кров одне одного, ніхто не став його навіть слухати: що за маячню несе ця потвора? Де це бачено віддавати себе комусь на поживу? Та ще й доброхітно!..
Постановили скарати чоловіка з вовком за тиждень, під час велелюдного ярмарку. Аби їхня смерть стала повчальною для всіх инших. Щоби жоден з людей ніколи навіть і гадки не мав бодай-щось від вовка чи иншого звіра собі набути. Бо хіба ж люди не мусять завжди лишатися виємно у своїй власній людській подобі? Хай доведеться за це хоч би й померти? Бо, що ж воно буде, коли людина людині стане вовком?! Коли не залишиться в них майже нічого людського?
Тому, заради людяності у людині, конче має бути вбитим той, хто піддавшись на спокусу, не вберіг дарований йому Богом образ.
На тому й зійшлися.
Чоловіка ж і вовка кинули у темницю, аби чекали на свою смерть до зазначеного часу.
- Отакої!, - розвів руками вовк, - Тепер вмремо за те, що не дали вмерти одне одному… Їй-богу, хоч вий од такої долі!..
- Твоя правда, вовчику-братику!, - зажурився й собі чоловік, - Краще б ми тоді у пустелі з голоду поздихали, аніж над собою таку наругу терпіти отеперечки!..
- Не кажи, чоловіче… Нащо ми й їли одне одного! Коли все одно помирати!
- Як не як, тоді це врятувало., - зітхнув, - Та, бач, як виявилося, тільки для того, аби тепер звести в могилу…
- Авжеж, від долі не втечеш!..
- Зачекай!, - раптом просяяв чоловік, - Це ж може врятувати нас і ще раз!
- Ти про що?
- Все дуже просто., - розсміявся чоловік, - Треба ще раз з’їсти одне одного, от і все!
- З’їсти?
- Так, з’їсти. Як і тоді, по-справедливості! Аби у нас знову все стало на свої місця: у тебе будуть твої вуха та лапи, а в мене - мої руки, ноги і вуха, второпав?
- Точно!, - аж підскочив від радості вовк, - І нас не буде за що судити, правильно?
- Саме так!
- І в мене знову будуть кігті!..
- А у мене пальці!..
- Спочатку ми їли одне одного, аби не померти з голоду, а тепер їстимемо самих себе, аби не померти від того, що одне одним ситі…
- По горло!
- Ги-ги-ги!.. Ну чи не сміхотня?
- Їй-богу, і сміх, і гріх!..
Так вони й вчинили.
Коли ж на шостий день і чоловік, і вовк знову зробилися самі собою, - чоловік повністю чоловіком, а вовк вовком, - чоловік і каже вовку:
- Думаю, вовчику-братику, краще тобі все-таки втекти звідси, не чекати нового суду…
- Це ж чому?!, - здивувався вовк.
- Бо, боюся, все одно тебе стратять.
- За що?! Я ж вовк вовком тепер, хіба не видно?, - покрутив вухами, лапами і ще й хвостом на додачу.
- Так то воно так… Але ж ти пам’ятаєш, за що тебе засудили до смерті?
- Так, за те що тебе з’їв.
- От бачиш! І що б ти не казав, що б зараз не робив, ти все одно колись мене з’їв. Тобто, людину. І цього вже не виправити. Ніяк, на жаль. А, отже, твій вирок залишається в силі, розумієш?
- Навіть, якщо я тепер з’їв самого себе і знову став вовком, як і був?
- Так., - розвів руками чоловік, - І, навіть, якщо все, що ти в мені колись з’їв знов у мене на місці як і було.
- Розумію., - почухав за вухом, - Кепські мої справи… Мабуть, таки краще чкурнути від гріха подалі, твоя правда., - підняв голову, - Ну, а ти? Не хочеш зі мною?
- Навіщо?
- Не боїшся, що тебе теж стратять?
- Мене?, - голосно розсміявся чоловік, - Це за що ж?!
- Не знаю… Бог знає, що у них ще на умі!
- Ні, все буде гаразд… Я ж уже не вовк! Чого мені боятися?!, - зітхнув, - Та й куди я побіжу, скажи? З тобою у ліс? Чи може назад у пустелю? Ні, моє місце серед людей…
- Краще вже у пустелю, аніж серед такого люду…
- Нічого зі мною не станеться, ось побачиш!, - заспокоїв чоловік вовка, - А ти біжи, рятуй свою шкуру! Дасть Бог, може колись ще і здибаємося!
- Ну, дивись… Тобі видніше.
Підрили поночі разом стіну й, мовчки обійнявшись, розпрощалися навік: вовк, крадькома, подався до найближчого лісу, а чоловік залишився у в’язниці.
Наступного ранку, коли велелюдний натовп уже зібрався на ярмарковому майдані в очікуванні страти, темницю відкрили і, на превеликий подив, знайшли там тільки одного чоловіка.
- А де ж вовк?, - підступилися до чоловіка.
- Втік.
- Як утік?!
- Прорив нору під стіною і втік., - й показав їм нору.
- А ти ж чому не втік разом із ним?
- Не проліз., - віджартувався чоловік, - Я ж, як бачите, не вовк, а людина., - й покрутив перед їхніми носами руками та ногами.
А й справді, тепер він був таким же чоловіком, як і вони: за що ж його карати?
Почухали потилицю, потопталися на місці й, порадившись, вирішили ще раз відвести чоловіка до старійшин, аби ті знову розсудили, як їм тепер бути.
Побачивши чоловіка у якого вже не було анічогісінько від вовчиська, старійшини спершу отетеріли, а потім вирішили між собою порадитися. Й чим довше радилися, тим все нетерплячішим робився натовп за вікном – всім бо ж кортіло побачити на власні очі потвору та її смерть.
Нарешті закінчивши радитися, звеліли підвести чоловіка до себе й суворо спитали:
- А чим ти можеш довести, що ти не вовк, а чоловік?
Чоловік аж оторопів увесь:
- Як це довести? Хіба ж самі не бачите?!, - покрутився перед ними, - Ось же мої руки і ноги!
- Так, ми їх бачимо. Достоту так же, як бачили їх і на вовкові тиждень тому., - осміхнулися лукаво, - Питання лише в тому, ти чоловік, який їх собі повернув назад чи може все-таки вовк, що доїв чоловіка до кінця, га?
Чоловіку аж відібрало мову.
- Чого мовчиш? У чому істина?
А що ж тут скажеш?
Правий був вовк, треба було тікати разом із ним… Вже краще ліс та пустеля, аніж цей жорстокосердий та підлий люд. Гірше дикого звіру, їй-богу!
І так затужив за вовком, що хоч бери і справді вий!.. Згадав, як реготали одне над одним, як прощалися, як обнялися востаннє, як майнув хвіст у чорній норі…
«Стривай! А як же хвіст?!»
- Зачекайте! А як же хвіст?
- А що хвіст?
- Як що?! Коли я не людина, як ви тут натякаєте, а вовк, який поглинув чоловіка, то де ж тоді мій хвіст, га?
А й справді, де?
Немає.
А мав би бути, по-справедливості…
Переглянулися між собою розгублено й знову подалися радитися поміж себе.
А натовп на майдані вже місця собі не знаходить, вирує мов той океан розбурханий: давай їм видовища і хоч ти лусни!..
Подумали вони порадилися та й кажуть чоловікові:
- По-перше, ти сам зізнався, що ти звір, який повністю поглинув нещасного чоловіка…
- Це ж коли я таке говорив?!, - здумів чоловік.
- А тоді, коли сказав: «де ж тоді мій хвіст». Мій! Не вовчий, а саме мій, пам’ятаєш? Реклама: H Drop Lithuania - конопляное масло CDB здесь
- Так я ж…
- Тому, по-друге, - перебив його старійшина, - вже не важливо, бачать наші очі твого хвоста чи не бачать, стирчить він у тебе іззаду чи десь його від нас приховав… Головне, що сам, хай і мимоволі, але визнав: хвіст твій.
- Та де ж…
- Відтак, - знову перебив його старійшина, - засуджуємо тебе до смерті за те, що ти, хижий і підступний звір, поглинув бідолашного чоловіка, що мучиться в тобі у рабстві, аби звільнити його від страждань служити душею і тілом звіру й не дати тобі поглинути инших нещасних, як вчинив ти це з чоловіком…
- Люди добрі, був би я звіром, чи чекав би на ваш суд? Самі подумайте, хіба віддав би себе покірно у ваші руки, а не втік одразу?
- Так ти ж сам сказав: не проліз у нору, хіба ні?
Марно намагався чоловік їм щось довести, дарма кричав і бив себе у груди: старійшини лиш повернулися до нього спиною і сановитою ходою попрямували на майдан.
Потягли за ними й ледь живого від жаху чоловіка.
Натовп, побачивши старійшин, спочатку вибухнув шаленими оваціями, а затим, розгледівши в руках катів не якусь огидну потвору, як було сподівалися, а простого, звичайнісінького чоловіка, враз загудів неприхованим розчаруванням.
Ставши посеред постаменту, головний межи старійшин підняв руку й, дочекавшись доки наступить тиша, звернувся до натовпу:
- Сказано, - підняв палець до неба, - дивилися їхні очі та не бачили, слухали їхні вуха та не чули! Так і ви думаєте, що бачите в руках ката пересічного чоловіка, такого як ви чи я, і все. Насправді ж це звір!, - витримав недовгу паузу, - Лютий і лукавий звір, що повністю поглинув нещасного чоловіка, аби набути його образ і подобу. Вовк у овечій шкурі, що намірився оманою пробратися в отару, аби поглинути кожного з вас, маловіри!
Й чим довше він говорив, чим пильніше та прискіпливіше вдивлялися з натовпу в чоловіка, тим і справді все більше й більше розпізнавали в ньому звіра. Аж поволі поповзло серед люду:
- А й дійсно, глянь які у нього зуби…
- А погляд? Бач, як позирає! Точно, хижа звірюка!..
- І ноги… Дивись, як стоїть: ось-ось плигне, вчепиться в горло, нелюд!..
А старійшина все не вгавав:
- То, що ж, скажіть, люди добрі, робити з цією потворою у людській подобі? Відпустити назад у пустелю? Чи скарати на смерть?
А натовп наче тільки й чекав на це:
- Убий його! Убий!, - заволали в один голос.
Старійшина знову підняв руку й кинув у враз принишклий натовп:
- Воля ваша!
Залишаючи ж поміст, навіть не глянув на чоловіка, лиш кивнув недбало катові:
- Він твій.
Кат добре знав свою справу.
Спочатку чоловікові відтяли ноги, потім руки, обрізали вуха, а перед тим як посадити на палю, увінчали голову відрубаним собачим хвостом.
Коли ж чоловік, після всіх страшних тортур, уже помирав у вправних руках жорстоких катів, то з останніх сил підняв голову і крикнув з болем у бік далекого лісу:
- Вовчику-братику! Нащо ж мене залишив тоді у пустелі, чом не з’їв цілковито! Був би я нині живим і вільним разом з тобою, хай і з вовчим хвостом!...
І з цими словами віддав, сердешний, Богові душу.
Люди ж, що стояли навкруг помосту вельми дивувалися його словам і, переглядаючись одне з одним, налякано говорили:
- Мабуть таки невинним був цей чоловік, якого ми тут убили. Бо, бач, не визвірився на нас, не вив перед смертю, не гарчав, не кидався люто на всіх. Авжеж, був би вовком, то не каявся би за те, що не з’їв його хижий звір у пустелі. На нас і наших дітях тепер його кров…
А в темному лісі ще довго-довго вив нещасний вовк…
