То не є щастя – розтріпуватися на всі вітри, коли вони віють зусібіч і всі несуть заклики до побудови нового світу.
Самій світу не звести – це ясно, світи кує людність. Витісує стовпи, балки, крокви, мостить усе те в купи, єднає думкою та кров’ю – дивись, уже й будинок. Їх багато, тих новобудов, але встояти одній. Інші ж – там дерево трухле, там крівця гнила, там думка безплідна – хиляться, валяться будови, тільки курява очі виїдає та чиїсь надії хоронить у своїх товщах.
Твій світ – то твоя кров. Немає іншої її й світу іншого немає. В яку будову влити свою кров, аби не дарма, аби дім світу нового прийшовся кімнатою до твого щастя і не впав, схоронивши все, а стояв віки, приростав поверхами – і ти в нім висилася гордо аж до того моменту, коли твоїми соками вп’ються інші, йдучи далі, кладучи тебе у східець, ступаючи на який, зрітимуть ще новіші світи.
Знищивши всі сліди, що в’язали її з колишніми світами, півроку никала нещасна Люська Клай, не знаючи, куди ж хилитися у розбурханій революцією імперії, аби революційний вир зійшов в унісон з її душевним виром – і з того виклюнулося щось.
Від безхліб’я мусила й робітницею на фабрику стати – революції революціями, а шматочок хліба давала чорна праця. Не пройнявшись і місяця трудами, втрапила у вир фабричного бунту – чиясь зажерлива душа врізала робітницям пайку, а вони зшаленіли тою лютою неправдою. Гнав сивими туманами жовтень місяць тисяча дев’ятсот сімнадцятого року – і на поміч бунтівливим фабричним прибув такий собі Ілля Митрофанович Шмаченко.
– Я з більшовиків, – заявив.
Воловодилися фабричні зі своїм начальством добрячий тиждень, чи добилися чогось, чи ні, Люська й не знає, бо десь далеко в Петрограді щось тріснуло, закрутилося інак, Ілля Митрофанович заспішив до нагальніших справ – і покликав Люську з собою.
– Я спостерігав оце, – мовив, – ти бойова, грамотна й вольова дівчина. От тільки якась шумуюча занадто. Кров кипить, іноді й кришку рве – а зцідити зайвину во спільне благо ніби не знаєш куди.
– А й не знаю, – зізналася. – Що новий світ творити треба – розумію, обриси його приблизно уявляю, будівництва прагну; от тільки всі кругом тешуть дерево на те будівництво, а хто вірніш, точніш хто теше – не второпаю. Ото й ношуся з сокирою по будівництву, а біля кого цюкнути – не второпаю.
– А ти не вгадуй, – порадив Ілля Митрофанович, – ти не в дерево дивися, не над сокирою думай, куди б її встромити, ти не кипи кров’ю, дівчино, ти з крові своєї витеши крокву та приміряй до будови – куди ляже, ото й твій дім, ото й світ твій; отам уже й цюкай сокирою, і до дерева придивляйся пильніш – чи правильно кожен його ложить, чи не кривить, чи не ліпшу породу на свою кімнату кладе, іншим гірше лишаючи, бо перекосять дім, гепне все додолу, ламаючи й твій світ, і твою крокву з крові, й життя твоє врешті-решт з безцінного в непотріб перетворить, розчавивши. Знайдеш дім свій, Люсю, стій за нього горою, ні на що, ні на кого не дивися, навіть на себе, не дай схибити нікому – дім велелюдний потребує гострого ока кожного, бо тільки витесаний з крові кожного він устоїть, коли ж хтось замість тесати свою кров почне пити чужу, аби себе пожаліти та полегшити долю свою за рахунок інших доль, чи вивищити себе, підім’явши інших, дім просяде тим і рано чи пізно все-таки впаде. Витесати зі своєї крові крокву для спільного будинку не означає вмити після цього руки, навпаки, треба закотити рукава та тесати ті крокви з крові всіх, хто в будинок хоче, а до власної крові чи підступити боїться, чи жалістю пройнявся невимовною; тесати до сьомого поту, аж поки дім не стане дійсно спільним, у котрий кожен пожилець уклав свою частку й свою ж частку в нім отримав. Чим рівніші частки, тим справедливіший дім, тим рідніший, тим приємніший і рівніший.
– Та я тую крокву зі своєї крові хоч зараз, – спохопилася Люська, – але доки по будинках її носитиму, то або ж зламаю, або ж дім уже збудують без мене – і нащо ж тоді тесала власну кров, як крокву хоч викинь.
– А ти не носися, – всміхнувся Ілля Митрофанович, – ти прилинь до нашої партії, більшовицької, я ж бачу – з наших твоя кров, то й кроква буде в самий раз.
Послухалася Люська.
І відтоді ось півтора року вже товариш Клай при зброї, в шкірянці, на баскому коні, весь шал свій вкладає не в сокиру, ні, така старовина то наївна та напівзабута, в шаблюку весь шал кладе Люська – і трощить нею спенькований старий світ до останнього дубчика; розчищає плацдарм для нового світу, в якому, впевнена, старого не має бути ні крихти – бо старечий маразм юному розуму талану не прибавить ніколи, ба, хіба й той, що є, перепаскудить. Новий дім має будуватися на новій, свіжій крові, її треба гартувати, як сталь, клинкуючи старовизну, тоді легше, дзвінкіше тесатиметься з неї кроква на новий світ.
Навесні одна тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року Люська Клай в загоні під проводом Іллі Митрофановича Шмаченка всоталась у рідну Україну. Треба було бити петлюрівців, білих з Антантою вкупі, а ще ж і шушваль усяка попід ногами, сиріч по селах та містечках різних, волочилася – шабля не встигала висихати, а парабелум, що Люська здобула, як трофей, пахкав частенько; і люду, не наверненого до більшовизму, клав густо по полю – скорінювався старий світ, тож, аби з власної крові стесати дорідну крокву, чужою кров’ю вартувало всититися по вінця, бо твоя кров міцнішає ще й від того, що чужу, гнилу, змиває з землиці, як добра весняна гроза вилізлу з-під розталого снігу плісняву.
Минали одне містечко – глип Люська нагору, мався б там бути палац, аж ні, згарище чорне лиш бовваніє.
– Що, звівся панський рід? – кивнула Люська на руїну, нагнувшись до якогось діда-селюка з пониззя.
– Спалився, – махнув рукою дід.
– Себто? – не зрозуміла.
– Дочка звіялась у безпутство, – роз’яснив дід, – пан від того всох, а пані, як маєток палили, воліла згоріти в нім живцем і не вийти з пломені, як не кликали. Впертюща була до безумства.
– Дочки не звіюються в безпутство, – злістю пройнялася Люська, – дочки сходять з дощок струхлих маєтків і стають смолоскипами пломеніючих вогнищ свіжих будов.
– Га? – перепитав глухуватий дід.
Та Люська вже шпорила коня й вихором разом із загоном мчала за містечко. Чи й не востаннє оглянулася з пагорба на колись…
«А ви, мамо, ще й дивувалися, в кого я такий упертюх удалася? – майнуло лишень у голові. – Було б подивитися на себе між вогню серед маєтку».
– Що, Люся, знайомі місця, що так роззиралася навколо, як через поселення їхали? – перепитав Ілля Митрофанович.
– Та ні, – відвела очі, – які там рідні місця в сироти-перекотиполя. Нитка лишень у душі – а чи не звідси ти, дівко? Ото й лупаєш очима по всяких закутках. Та чи гоже звертати увагу на нитку – корінь рвеш, не спітнієш; то що нитка – дмухнув, і немає вже. Треба летіти в завтра, а не шукати вчора. Бо так недовго й очі навпіл розвалити, стерти сльозою ціль і заблукати на рівному старому полі, коли до нового крок. Для мене немає й не може бути рідного ніде, крім як у новім чомусь, що ховається поки-що за виднокіл.
– А в мене є, – зітхнув Ілля Митрофанович. – За миль п’ятдесят звідси є рідне містечко, в якому заховані й моя юність, і згадки, і колос мій, серед якого я дозрів, як зернина, аби свіжоврожайним житом зійти у новий вік, що гряде, нами несений у світ, нас несучи в собі.
Та до згадок Іллі Митрофановича впритул наблизитися не вийшло – місцевий отаман, якийсь Віктор Гамбульський, дав бій на підступах і хоч розгромити й не спромігся, але потріпав добряче й у свою вотчину не впустив.
– Та проти кого цей крамар став? – лютував Шмаченко. – Проти нового життя? Проти нас?
Вирішено було Гамбульського стороною не обходити, в тилу не лишати, крамарю прописати ганебну погибель, а війську його шантрапуватому повну неславу.
Змобілізувалися, дочекалися ще одного загону, що трохи відстав – і в наступ. Та воювати не було з ким. Ранкове місто пхалося на базар, сновигало вулицями, з-під лоба побликуючи на ватагу кіннотників, що розгублено брела по зовсім не войовничому поселенні.
– Ой, щось не так, ой, не так воно щось, – бідкалася Люська. – День тому супроти стояли, як скеля, а це мирні овечки лише довкола й жодного воїна хоч би для сміху.
– Розберемося, – стверджував Шмаченко. – Розквартируємося, обзиримося, люд місцевий попитаємо, з заводськими, то найпевніші, порадимося – знайдеться крамар, вигулькне звідкись, як чорт з конопель, отут ми його й хапонемо. А як гляди, страхом пройнявся та звіявся світ за очі – туди йому й дорога.
Ще й розквартируватися не встигли, ще тільки мали намір рипнутися по місту, й найперше – до будинку горе-отамана, ще тільки на ганку місцевої управи стояли, Ілля Митрофанович димів цигаркою, як раптом закляк, цигарка випала з рота в захлюпаний мокрий сніг.
– Гамбульський, – ковтнув слину Шмаченко.
– Що? – оглянулася Люська.
– Гамбульський, – повторив Ілля Митрофанович і рукою вказав.
Серед натовпу, насунувши картуза на очі, брів чолов’яга.
– Ото, ото Гамбульський, – показував Шмаченко. – Чи ж мені його, сучого сина, не знати.
Люська парабелум до рук – і між люди. В натовпі наздогнала згорбленого чоловічка, штовхнула в плече.
– Здоров був, Гамбульський, – стисла парабелум.
Удар був такої сили, що якби не між народу, якби не звалила позад себе ще зо троє людей, а впала горілиць на бруківку – жила б навряд чи далі. Підхопилася на ноги Люська, стріпнулася, немов хотіла витрясти з грудей, куди прийшовсь удар, весь біль, що стягувався в клубок, забачила мерехтіння картуза десь попереду між жіночих хусток, помчала слідом. Задиха́лася, біль у грудях зростав і терпнув, але бігла, бігла.
Натовп скінчився біля хати на розі вулиці, що повертала вправо, бо картуз повернув наліво, на стежку між заростей верболозу, котра круто спадала до річки. Люська кинулася на стежку, злетіла на берег річки, через яку стелилася вузенька кладочка-місток. На тім містку, поціляючи трісками в крижини, котрих поволі несла на собі, скресаючи від льоду, ріка, товпилося десятків з чотири дітлахів. Минувши їх, далі гупав кладкою чобітьми ненависний Гамбульський, а Люсьчині груди стисло так, що бігти далі не було навіть найменшої можливості.
Вхопилася за парабелум, прицілилася. Діти миготіли перед прицілом, носячись зі своїми трісками, щораз затуляючи головами спину втікача. Натиснула на курок.
