Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47431
Рецензій: 92256

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

ПЕРЕД СУДНИМ ДНЕМ-5

© Володимир Ворона, 15-03-2020
Звісно, з того, що діялось за мурами Константинополя і слугувало передісторією лиха, Авдієві по суті не було відомо нічого – як і решті простих містян. Він жив у раю. Чи знав про це? Знав. Але ніколи не думав, що рай – рай! – скінченний.

   ... Милостивий вранішній час, коли перші промені сонця через арочні вікна під велетенським куполом Агіа-Софії починали наповнювати храм сяючим світлом, від котрого на стінах оживали викладені зі смальти музи*, Авдій любив чи не найбільше – здавалося йому, що був присутнім при щоденнім творенні світу з пітьми, з Нічого. Безшумно прочинялись головні ворота Святої Премудрості, хрестячись і вклоняючись в пояс, до храму, мов до земного раю, входили служки: придверники, парамонарії та параеклісіархи й тихенько розходячись в усі кінці християнського колоса, починали запалювати сотні, тисячі свічок. Тихе човгання двох сотень людських ніг по лискучій молочно-білій підлозі з дорогого карарського мармуру, чиєсь тамоване покашлювання, дедалі більший розлив сонячного світла й відступ темряви по найдальших закутках, запах розтопленого воску й мерехтіння все більшої й більшої кількості запалених свічок наповнювали юну душу Авдія неземним блаженством. Розчулена, пом’якла, мов той віск, вона благоговійно припадала до ніг Богородиці, чий викладений зі смальти образ щодня з появою світла оживав на ввігнутій стіні апсиди вівтаря.
   А коли на вбраний золотом, сріблом та слоновою кісткою амвон врочистою ходою піднімались дванадцять свічоносців, архідиякон, з ним дванадцять дияконів, – усі в сяючих золотом ризах, – і затим починалась літургія й неперевершений у своїй досконалості двадцятип’ятиголосий хор підносив до неба хвалу Вседержителю, Авдієва душа разом із Херувимською піснею  здіймалась до Спасителя аж під велетенський купол Святої Премудрості, що завдяки таланту майстра Трдата*, здавалось, незбагненним чином парив, невагомий, у сонячнім світлі Божого дня. Ісус дивився з купола зосереджено й пильно, ніби зважував чого варта Авдієва душа: чи в змозі вона гідно витримати, коли що, випробування долі? Зір Авдія тоді туманився сльозою, а з губ готове було зірватися нечутне іншим прохання іспит той йому послати. То, можливо, Господь тоді й почув те його, ще невимовлене, в душі лише зароджене, піднесено щире прохання: „хліб наш насущний дай нам”?!
   „Господь добре знає в чому справжня твоя потреба” – сказав йому якось пресвітер Феофілакт у школі при монастирі Христа Філантропена. Стільки часу минуло відтоді... Авдій давно й багато думав над цим. Хтозна, можливо, дійсно, саме у випробуванні була тоді найбільша потреба його душі й Господь те почув?
   Він жив у раю, обмеженому стінами Святої Премудрості. Якось сподобився почути від самого єпископа Нектарія неабияку собі похвалу:„Запам’ятайте цього юнака, братіє. Не по роках начитаний та мудрий. Пророчу, що буде він колись возсідати в Синоді”. Авдій тими словами був окрилений і Господа молив тоді лише про одне: аби вберіг його від гордині.
   Ззовні ж був інший світ, але теж невимовно прекрасний – світ Царського міста, житла Всевишнього, Ока всесвіту, Пісні пісень і Дива дивного – Константинополя, Нового Риму. Хоч він і не був таким досконалим та довершеним, як храм Божий, але Авдій любив його безмежно і за весь свій короткий тоді ще вік лише двічі побував за стінами міста, одразу й остаточно розчарувавшись у буденності, а подекуди й неоковирності довколишнього світу.
   Тож, коли поширилась містом новина про появу під морськими стінами безлічі венеціанських кораблів, що привезли на собі військо латинян і сина скиненого з престолу сім років назад імператора Ісаака, він не надав тому великого значення, бо все те було десь в іншому, не його, світі – грішному й несправедливому, тому, що лежав ген за неприступними мурами Царського міста.
   Те, що почалося потім, пізніше здавалось Авдієві страшним сном. Військо автократора Олексія Третього зазнало поразки прямо під рідними стінами, а за кілька днів ще однієї. Того ж дня в Константинополі почалась велика пожежа, що знищила кілька кварталів міста – від стіни Костянтина до самого Влахернського палацу василевса. Вранці після страшної пожежі на голови ромеїв звалилась іще одна звістка – василевс втік з Константинополя. Обурені вчинком автократора містяни, образившись на долю, відчинили ворота латинянам. Замість одного, нелюбого народом Ісаака, на трон усівся ще й син його Олексій – співправителем. Згорьовані, принижені поразкою ромеї, забувши про гордість, мусили збирати срібло, щоб сплатити латинянам за їхню „послугу”.
   І навіть це ще, можливо, якось стерпілось, якби не нахабна поведінка чужинців, що вештались гордим колись містом і вважаючи його своєю здобиччю, почали грабувати жителів. Почалися сутички, за тим повстання і ще одна пожежа. Дарма, що хрестоносці мусили таки покинути місто і стати табором на протилежному боці Золотого Рогу* – попалений Константинополь вже нагадував руїну. Та далі було вже справжнє пекло.
   Дука Мурчуфл, родич молодого василевса, звинувативши того у намірі зрадити ромеїв, за допомогою варангів* скинув Олексія Четвертого і всупереч великому невдоволенню народу сам став автократором, обіцяючи всим, що прожене чужинців геть. Але сталась битва, під час якої до рук латинян потрапили не тільки імператорські інсигнії*, але й  ікона Богоматері. Від тої вісті земля розверзлась під ногами вірних...
   Василія Ромеон непереможна доти, вважали ромеї, доки над її військом розпростертий Покров Богородиці. Адже ворогів перемагають сили небесні на чолі з Матір’ю Божою, а зовсім не василевси чи доместики схол*. Ту найшанованішу в імперії, надзвичайно багато прикрашену ікону завжди везли попереду війська, що виступало в похід чи поверталось із перемогою – саме її чудодійна сила долала ворогів Нового Риму. Щеміло серце, опускались руки й від пекучого сорому не хотілося жити.
   Подальші події переплутались в Авдієвій пам’яті в один якийсь клубок пекельних видінь грішної душі: новий приступ хрестоносців і третя велика, кількаденна пожежа, втеча з міста динатів* та останнього василевса і натовпи ошалілих озброєних латинян, що дорвались нарешті до здобичі.

   ... Не в силах зрушити з місця, він стояв за колоною* Григорія Чудотворця неподалік імператорських* воріт Агіа Софії, й ховаючись у напівтемряві північної нави* базиліки, немигаючим поглядом із жахом дивився на неуявиме ним ще вранці святотатство, що його чинили в храмі Святої Премудрості поряд із самим омфалосом* Ойкумени десятки озброєних людей в кільчастій броні з мечами та списами в руках, а головне – в білих одежах з нашитими на них червоними хрестами!
   Ці люди з хрестами не ховаючись, при світлі Божого дня нагло грабували Велику базиліку, стягуючи в одну купу все знайдене в ній, все, що вважали за цінність – перед солеєю вівтаря, поряд з амвоном, якраз під куполом, з котрого на них дивився сам Небесний Суддя Пантократор*, росла величезна купа храмових коштовних святинь. На оздоблену алмазами й сапфірами дарохранильницю* безладною купою накидали безліч золотих та срібних, прикрашених рубінами потирів*, поряд лежали попрані й зневажені велетенські панікадила зі своїми довжелезними срібними ланцюгами – їх зірвали прямо зі стелі Софії й засипали незліченною кількістю підсвічників, лампад, напрестольних, требних, настінних і нагрудних золотих хрестів, дискосів, архієрейських панагій, трикирій та жезлів, вінчальних вінців і єлейниць, золотих купелей і водосвятних відер, блюд і євхаристійних чаш, вишитих золотом та сріблом ієрейських риз, єпітрахілей та далматиків і ще безліч іншого дрібного, але коштовного начиння, що віками збиралося в Святій Премудрості. Зносили й недбало кидали на підлогу десятки ікон в коштовних шатах,  Святе Письмо в золотих і срібних окладах – гора вище людського зросту ширилась на всі боки, а безбожні латиняни-грабіжники, серед котрих було немало католицького кліру*, все несли й несли нові святині – навіть кілька тих переляканих, розгублених кліриків Агіа Софії, що змушені були бачити це, відмовлялися вірити очам своїм – так багато коштовностей вмістила в себе Велика церква Василії Ромеон!
   А ближче до входу, неподалік гори награбованого, в калюжі крові лежав посічений хрестоносцями архідиякон Гермоген, що осмілився стати на заваді нечестивцям. І десь у глибині Святої Премудрості, лівіше вівтаря, вочевидь біля скарбниці Великої базиліки, лунали сповнені болю та відчаю крики скевофілака* Ісидора. Потьмарений баченим, розум Авдія відмовлявся вірити очам і ніяк не міг зрозуміти, чому так волає його преосвященство. Лише коли той замовк, а до сяючої золотом гори люди з вишитими на грудях та спині червоними хрестами почали підносити важкі скрині, Авдій зрозумів, що латиняни тортурами змусили-таки скевофілака виказати останню таємницю: ці скрині – кілька десятків! – були по вінця наповнені золотом, сріблом і коштовним камінням.
   Та хіба ж на тім усе скінчилося? Одвіку зберігалися в Агіа Софії святині зі святинь: рештки хреста, на котрому був розіп’ятий Господь і два цвяхи, що ними пробиті були долоні Сина Божого, і накінечник списа Лонгіна*, і терновий вінець Христа, і навіть Плащаниця – посмертний саван, на котрому проступив відбиток лику й тіла Господа. Латиняни-богохульники знайшли їх, не злякавшись Божого гніву, взяли нечестивими руками і поправши всі правила поводження зі святинями, винесли під купол, безсоромно поклавши перед очі Спасителя й Богородиці.
   Суддя ж Небесний так само пильно, як і раніше, проте незворушно і, здавалося, байдуже, дивився на те, що коїлось прямо під ним, дивився й нічого не діяв: не спопелив своїм поглядом святотатців, не обвалив на них купол чи й саме небо, не розверз під ногами землю, навіть стіни Святої Софії лишились непорушними... Чому?! Авдій, шепочучи молитви, прохав Господа про негайну небесну кару цим богохульникам, з острахом і великою надією все чекав Божого гніву, дочекатись не міг, коли ж це раптом почув ослине ревище й побачив, як хрестоносці вводили до храму ослів та мулів, аби вантажити на них зібрані святині.
   І вже ошалілі від безкарності люди в білому з червоними хрестами почали ламати дороге оздоблення вівтарної горожі, рушити амвон; задзвенівши, упав та розламався срібний ківорій золотого престолу – чи ж є на світі більша мука для душі християнина, ніж бачити таке пекельне видовище?! Авдій за малим не збожеволів; вигукнувши щось, повалився долілиць на підлогу з безтямним чи то плачем, чи сміхом й качався під колоною, доки хтось із кліриків силоміць не підняв його й не вивів надвір.
  ... Вони стояли поряд з обгорілим за останньої пожежі притвором Святої Премудрості. Латинянам до них і діла не було – знай вершили своє доконечне святокрадство. Мрячив весняний дощик, рвучкий, з моря, холодний вітер пронизував до кісток і Авдій потроху приходив до тями.
   – „... я бачив звірину, що виходила з моря, яка мала десять рогів та сім голів, а на рогах її було десять вінців, а на головах її богозневажні імена” – шепотів він завчені колись напам’ять рядки  .
   – Воістину... Йди додому, юначе... – втішаючи, гладив його по спині старий клірик, сам розгублений без міри. – Знайдеш дім?
   Авдій кивнув головою і поплентався до Августеону*. Все тепер було йому байдуже, бо ніщо не могло перевершити того пекельного видовища, свідком котрого був ось недавно. Сором і каяття за свою нікчемну слабкодухість, боягузтво, що не дали сили мужньо прийняти мученицьку смерть у храмі, не тільки пекли душу,  а й у самозневазі хилили донизу юну голову.
   Навкруги ж було суцільне згарище: зліва чорніли закіпчені трибуни іподрому й латиняни трудились навіть там, стягуючи з Кафізми* велетенську четвірку мідних коней роботи самого Лісиппа та здираючи з колони Костянтина позолочену бронзову обшивку, чорні руїни були й на місці палацу Антіоха та згорілої церкви Святої Євфімії. Вщент вигоріла вся Аргіропратея* – по обидва боки Меси*; але й там копошилися загарбники, з простого воїнства, вишукуючи серед головешок і попелу покинуті власниками-погорільцями скарби.
   Поглинутий горем, Авдій ішов собі,  мало що помічаючи навколо, і вже звернувши на форумі Костянтина вліво, вниз до Кайнополіса*, де знаходилась їхня вілла, і де вже траплялися вцілілі будинки, бо тут пожежа втратила силу, наткнувся на кількох хрестоносців, що тягли кудись, вгору по вулиці, юну ромейку, котра верещала та як могла від них відбивалася. Батьки дівчини в розпачі хапали насильників за руки й одяг, молячи відпустити доньку, але на них ніхто не зважав. Зате Авдій, що ненавмисно перепинив їм дорогу, розлютив одного з латинян: розмахнувшись, він щосили зацідив юнакові в щелепу – той полетівши сторчака, вдарився головою об колону портика* і втратив свідомість.
   Отямився від того, що хтось лизав йому обличчя. Відкрив очі й побачив пса, що, певно, був дуже голодним, бо злизував зі щоки Авдія свіжу кров. Злякавшись, він закричав і пес відскочив. Голова розколювалась від болю, світ перед очима йшов обертом, а нудота підступала до горла. Оксамитова скуфія*, пом’якшивши собою удар, врятувала Авдієві життя. Він якось спромігся сісти. Навкруги вже була темінь, але напівживий Константинополь не спав: лунали чужинські пісні, горіли якісь вогні, десь розпачливо кликали на допомогу.
   Насилу підвівшись, похитуючись та затинаючись, немов п’яний, почав роздивлятись навколо; через ніч та наслідки пожежі довго не міг збагнути де знаходиться і вже зібрався був іти кудись, як нічний вітерець доніс ледь чутний запах моря і плескіт хвиль. Там, куди він хотів рушати, була відкрита в бік міста гавань Юліана: він мало не подався в напрямку, протилежному від рідного дому.
   Ще трохи постоявши, та впевнившись, куди йому насправді потрібно йти,  спираючись на все, що траплялось під руку, повільно рушив Параталассією*. Що більше віддалявся він від злощасного місця, де зазнав поранення, тим неушкодженішими виглядали маєтки, садиби та вілли – сюди, вочевидь, хрестоносна сарана ще не дісталась, надто великим виявилось чотирьохсоттисячне Місто міст для двадцяти тисяч грабіжників. У прочиненому вікні одного дому світилось; там хтось із божевільними нотками в голосі волав, немов з амвона, пророцтво Ісайї:
   – Ось Господь нищить землю й пустошить її, й обертає поверхню її, а мешканців її розпорошує! Й осквернилась земля під своїми мешканцями, бо переступили закони, постанову порушили, зламали вони заповіта одвічного!.. Зруйноване місто спустошене, всі доми позамикані, щоб не ввійти...
   Іншим разом Авдій сприйняв би проголошення загальновідомого пророцтва, як голос Божий, та на межі притомності пам'ять тільки закарбувала його, аби по тому піднімати час від часу зі своїх глибин і мучити жахами пережитого. Коли ж таки він дістався нарешті батьківської вілли – ледь живий від рани, зі спустошеною душею, то сили вистачило тільки на те, аби якось постукати в двері. За тим сповз на підлогу портика перед входом і знепритомнів.

  Тридцять п'ять літ минуло від того дня; стільки мислено-перемислено було Авдієм… Чому так легко впав тоді богохранимий Константинополь – Око всесвіту, Царське місто ойкумени? За які гріхи так нещадно покараний, коли мудрість і праведність його ніким оспорені не були?
   „Як спав ти з небес, о, ясная зоре, сину зірниці досвітньої, об землю розбившись, колишній погромнику людів!”
   Простому смертному неспроможно не тільки відати, а й хоча би осягнути Боже Провидіння, скільки б не вмістив твій розум мудрості людської – Платона й Сенеки, Аристотеля й Плотина, Святого Августина й Іоанна Златоуста, Григорія Ниського й Максима Сповідника, Оригена й Іоанна Дамаскіна – що вся мудрість твоя вкупі зо всіма мудрецями супроти Істини, коли істинною Премудрістю є сам Господь?
  
   Одного разу, ще в школі, довелося Авдієві чути давню язичницьку легенду. Жив колись у Фівах еллінський* цар Пенфей, що вклонявся богові сонця Аполону. Тим часом почав ширитись Фівами культ бога Діоніса: п'яниці, розпусника й веселуна. Пенфей всіма силами боровся проти визнання фіванцями цього похабника. Та якось Діоніс заявився до царя сам. „Ти, царю, мене не сприймаєш, навіть зневажаєш. А, між тим, я вже тут. Тому пропоную тобі угоду: вивчи і станцюй один маленький, найпростіший танок на мою честь та й розійдемось миром. Бо інакше, боюся, доведеться тобі танцювати великий танець.”
   „Гоніть його звідси!” – велів охороні цар і Діоніса виштовхали геть. А наступної ночі послідовники нового бога зібрались у лісі біля палацу, аби знову вчинити п'яну оргію. Серед них уже були і дружина, і мати царя – настільки подобався всім новий бог.
   Пенфей, нічого про те не знаючи, обурено подався в гай, аби припинити неподобство. Мати ж царя, п'яна до нестями, побачивши в кущах якусь постать, вирішила, що то лев, схопила списа і метнувши, вбила рідного сина. За тим відрізала Пенфеєві голову й нахромивши на списа, носила вулицями Фів, пританцьовуючи та волаючи: „Ось, дивіться, я вбила лева!”  І вийшло так, що правим став Діоніс, а не Пенфей – довелося цареві не по власній уже волі танцювати великий танок…
   А старий купець Григорій, батько Авдіїв, через кілька днів після їхньої втечі з Константинополя сказав синові з гіркотою: „Кого Господь покарати хоче, того наперед розуму лишає… Не схотіли ромеї сплатити по півтора іперпіри* з душі – усе до нитки віддали. Не те, що в стократ – в тисячі разів більше!”

   Тихенько скринули в п'ятнику двері, в темних сінях хтось зашкрібся, намацуючи дверну ручку й Авдій безпомилково визначив: Кирик, дяк його. Старий, миршавий, з ріденьким сивим волоссячком, паламар був з тих людей, що й мухи не зобидить. Увійшовши до світлички, перехрестився на покуть з іконою й не вітаючись, бо ще вранці бачились з Авдієм, схвильовано зашамкав беззубим ротом:
   – Гріхи наші тяжкії! Люду шкріжь повно: мовлять по вуличях, шо бежбошнії татарове Чернігів шпалили, пожа Дешною на наш ідуть. Гошподи, помилуй! Гошподи помилуй!  
   Авдій похолов. „Боже, ти чув усе… – перехрестився. – Кожним помислом моїм відаєш. Щойно покаявся, а ти, Всемилостивий, знаючи потребу душі моєї, тут же й спокуту їй подаєш. Ще й годину мені даруєш, аби душу підготував… Дякую Тобі за милість, що являєш мені вдень і вночі, негідному й многогрішному рабу Твоєму, Господи!”
   –  Усе в руках Божих, Кирику, все… Молитися будемо про спасіння душ наших.
   Дячок почав іще щось йому говорити, але Авдій уже того не чув. Сидів, втупившись поглядом у язичок свічі, що двоївся перед його зосередженим зором, наче в тім вогнику намагався прочитати відповідь на німе своє питання: „А що, втік тоді? – й навіть головою скрушно похитав: – Від кого втекти хотів?”
   Кирик ще пом'явся трохи біля порога, а потім, наче схаменувшись, зиркнув у віконце, котрого саме торкнулись промені призахідного сонця, поспіхом вийшов надвір і поклавши на ліве плече довгий кленовий семантрон*, заходився скликати парафіян до вечірні.

Глосарій.

Муза – тут: мозаїка; буквально „присвячене музам” від грецького μοΰσα — „муза”.
Трдат Архітектор – майстер-будівельник, що звів новий купол храму Агіа-Софія в Константинополі замість зруйнованого землетрусом 989 року. Ілюзію купола, що ніби піднятий у повітря, створюють 40 вікон прямо під ним, через які всередину храму вільно лине сонячне світло. В центрі купола – зображення Ісуса Христа.
Золотий Ріг – довга й вузька морська затока на схід від Константинополя.
Варанги – вихідці з варягів, що становили основу імператорської гвардії.
Інсигнії – ознаки імператорської влади василевса: стемма (вінець з підвісками), держава, скіпетр-спис і багряні чоботи.
Доместик схол – тут: полководець, головнокомандувач окремим військом.
Динати – „могутні”, „сильні”: загальна назва візантійських можновладців.  
Колона Григорія Чудотворця – одна з колон в Айя-Софії, що в народі зветься „вологою”, бо її мармурова поверхня на дотик завжди волога. За переказом біля неї одного разу перед народом з’явився святий Григорій і творив дива.
Імператорські ворота – вхідні ворота до Агіа-Софії, через котрі в храм заходив василевс.
Нава (неф) – 1) центральна частина християнського дерев’яного храму, зведена у формі окремого зрубу та об’єднана просторово з іншими його частинами; 2) поздовжня або поперечна частина простору християнського храму, що розташована мід двома рядами колон, стовпів або арок, або між зовнішньою стіною та поздовжньою колонадою або аркадою.
Омфалос  (дослівно „Пуп світу”) – спеціально відведене місце в Софії Константинопольській, де вінчали на царство імператорів Василії Ромеон.
Пантократор – образ Христа на іконі як Небесного Царя і Судді, Господа Вседержителя, Спаса Вседержителя.
Дарохранильниця – срібна чи золота скринька у православному храмі, призначена для зберігання причастя (святих дарів), котра використовувалась при богослужінні. Мала вигляд маленької моделі храму в розкішнім оздобленні.
Потир – у християнстві літургійна чаша для освячення вина і прийняття причастя.
Клір – духівництво; клірик ( в широкому, загальному розумінні) – служитель церкви.
Скевофілак – скарбник єпархії, хранитель церковних скарбів; відав церковним персоналом і богословською діяльністю.
Спис Лонгина – християнська святиня, один з інструментів Страстей Господніх; накінечник списа римського легіонера Лонгина, котрого той встромив між ребер Христа.
Августеон – центральна, найбільша площа Константинополя на котрій знаходився Мілій – стовп, від якого рахувалась відстань до інших міст імперії.
Кафізма – двоярусна арочна споруда в торці іподрому, що критим переходом з’єднувалась із Великим Палацом Константинополя – резиденцією василевсів, у якій розташовувались трибуни для імператора та найвищих сановників.
Аргіропратея – один з найбагатших кварталів Константинополя, в котрому були переважно маєтки  майстрів-ювелірів та міської знаті, а також ювелірні лавки. Знаходився по обидва боки центральної вулиці Меса між площею Августеон та форумом Костянтина.
Меса (Серединна) – головна вулиця Константинополя, що проходила містом від Августеону, центральної його площі, до Золотих воріт на західній околиці столиці.
Кайнополіс – район на півдні Константинополя.
Портик – розміщена перед входом у будинок відкрита галерея, утворена колонами або стовпами, що підтримують її перекриття.
Скуфія – гостроверха м’яка шапочка у православного духовенства чорного чи фіолетового кольору.
Параталассія (Приморська) – назва вулиці.
Елліни – серед візантійців ця самоназва греків мала ще й значення „язичники”, розділяючи тим самим їхню історію на два періоди: до прийняття християнства і після.
Іперпір – візантійська грошова одиниця ХІ- ХІІІ століть з електру (сплаву золота і срібла) = 4/5 номісми, або приблизно 43 грами срібла.
Семантрон – довга тонка дошка з липи, клена, ясена або каштана, підвішена, або утримувана на плечі, в котру били дерев’яним молотком. Таким чином вона слугувала замість дзвонів, які тоді були тільки у великих давньоруських містах.

                                                           (Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

На висоті!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 21-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 19-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Вікторія Штепура, 16-03-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0554831027985 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …