Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2616
Творів: 47778
Рецензій: 92635

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

ПЕРЕД СУДНИМ ДНЕМ-4

© Володимир Ворона, 11-03-2020
Коротка авторська примітка до цієї частини. На жаль формат ГАку не є сприятливим для викладення текстів з ремарками. А оскільки  в цій частині їх багато, спробую обійтися без них, або додам пізніше - якщо це комусь стане потрібним.

   Церква, змагаючись у зрості зі старезним, в три обхвати, ясеном, що ріс неподалік неї, височіла над сірими дубовими стінами Хоробора: її критий тесом* купол зі шпилем, увінчаним кованим залізним хрестом, видно було за півверсти. П’ять літ назад волинський князь Данило Романович, заратившись вкупі з київським Володимиром Рюриковичем супроти Михайла Всеволодовича чернігівського, діставшись Придесення, узяв копієм Хоробор, спаливши при цьому півгорода. Опісля того, навзамін спаленої старої й тісної церкви, звели городяни новий храм на три зруби – зі сходу квадратну триярусну наву* підпирав бабинець* з хорами, а з заходу шестигранний вівтар. Біля церкви на досить просторому, порослому споришем церковному подвір’ї з трави здіймалося кілька горбків могил з дубовими хрестами над ними, а в дальньому кутку до благенького тину тулилось невеличке житло дяка.
   Навпроти ж церкви, через вічеву площу, був двір священника з маленьким п’ятистінним теремком на ньому. Хоча жовтневий день і короткий, та все ж вечір ще не почався. Зате  в невеличкому, затягненому бичачим пузирем волоковому* віконці теремка вже світилося. За простим столом сидів при свічі літній, хворобливого вигляду чоловік у рясі й гусячим пером ретельно виводив на пергаментнім листі  чорні дрібні буквиці.
   „Предивні діла Твої, Господи, розумінню людському непідвладні. Одних золотом-сріблом караєш, довгим віком серед багатства принижуючи, інших муками страстотерпців милуєш, у смерті їх возвеличуєш. Того через полум’я проведеш неопаленим, а сьому, безгрішному, немовлям вік укоротиш. Відчуваю, що недовго вже мені по грішній землі ходити: нездужаю вельми. Судний день Твій для мене настає, Господи; відтак укотре прийми каяття моє щире в слабкодухості своїй, що не вистачило сили мені ще в Константинополі випити до дна чашу, Тобою вготовану...”
   Перо раптом випало з його десниці; навіть рядок не закінчивши, чоловік підпер чоло рукою й замислився – надовго.

   Авдій народився за тисячі верст звідси – в Константинополі. Батько був купцем, вихідцем з Русі, що колись осів у Царгороді, одружившись на гречанці. Старші брати і сестри Авдія помирали, ледь народившись; батьки вважали що то обом їм кара Божа за якісь гріхи, свої чи предків, тож щодня ходили до церкви й молились палко та щиро. Старі уже літами, Григорій з  Євникією в молитвах своїх обіцяли Богові, що дитину, котра виживе, з радістю в душі віддадуть Христові у служіння. Авдій вижив і ще восьмилітнім з поваги до заслуг свого батька, котрий не скупився на пожертви й підношення Церкві, був прийнятий до школи при монастирі  Христа Філантропена, у сімнадцять літ там же став послушником, ще через рік Промислом Божим, за велінням самого патріарха Іоанна Каматіра був узятий параеклісіархом* до Агіа-Софії – на два роки раніше встановленого канонами церкви віку.
   Батьки юного Авдія, в сльозах дякуючи Богові на таку милість, були на сьомому небі від щастя. А тим часом із заходу – із заходу! – а не зі сходу чи півночі, як зазвичай, до світлосяйної богохранимої Василії Ромеон, Царства ромеїв, нечутно скрадалося лихо...

   Шість тисяч сімсот шостого року від створення світу  щойно обраний Папа Інокентій Третій оголосив про новий хрестовий похід у Святу землю проти невірних – четвертий за ліком. Йти суходолом до Палестини не хотілось нікому – довго і важко. Тому майбутні вожді походу, франкські графи, одразу ж звернулись до найвправніших у Європі мореплавців – венеціанців: „Збираємо в похід на Єрусалим стотисячне військо. Перевезете?” Купецька Венеція заломила несусвітню ціну в сто тисяч марок* і хрестоносці заледве сторгувалися на восьмидесяти семи тисячах. Дож* Венеції дев’яностоп’ятилітній сліпий Енріко Дандоло виставив ще дві умови: до складу Хрестового війська увійде кожен другий венеціанець; хрестоносці мають наперед сплатити двадцять п’ять тисяч марок для будівництва кораблів та у визначений час прибути суходолом до Венеції.
   Очільники, заледве стяглися на двадцять три тисячі марок і передавши їх венеціанським послам, почали збирати військо. Збиралися три роки. Року шість тисяч сімсот десятого, десь після П’ятидесятниці*, тридцять три тисячі хрестоносців прибули до Венеції. Місто виявилося затісним для такої прірви людей і коней, тому гостинні венеціанці перевезли Христове воїнство на довгий та вузький острів Святого Миколая*, що знаходився за один льє* від берега. Там пастка й зачинилась.
   Венеціанці почали вимагати від франків повної сплати за перевезення війська – вісімдесят три тисячі марок.
   – Але ж нас прибуло не сто тисяч, а втричі менше! – обурились хрестоносці.
   – Сеньйори, ви вчинили зле, – відповів їм старезний Дандоло, – коли замовили кораблів на сто тисяч воїнства. Ми своє діло зробили: покинувши торг, будували флот – ви його бачили. Тепер ваша черга: платіть обіцяне. Доки не сплатите, ніхто вас звідси на суходіл не перевезе. І корму вам не продамо!
   Зрозумівши, в яку безвихідь вони потрапили, не раді вже, що й зв’язалися з тими торгашами, хрестоносці вишкребли всі свої запаси та навіть склавши золото до спільної казни, змогли  передати венеціанцям лише частину – тридцять шість тисяч марок повисли на них боргом. Дож Дандоло зібрав Велику раду* і порадившись, мудреці Венеції вирішили: щоб хрестовий похід не зірвався, бо тоді свого срібла їм вже точно не побачити, нехай пілігрими* пообіцяють, що віддадуть борг із першої ж своєї воєнної здобичі. Хрестоносці, звісно, дуже тому зраділи, бо вже були готові на все, аби лишень їх перевезли на сушу. А час на місці не стояв і доки сторони торгувалися, літо минуло, почалася осінь.
   – Сеньйори, скоро вже й зима, – дож Дандоло власною персоною прибув на острів, – тому відпливати до Святої землі вже пізно.
   – Але ж у нас скінчилося срібло навіть на харчі... Що ж нам тепер діяти? – опечалились поводирі хрестоносців.
   Дандоло вже мав на те запитання готову відповідь:
   – Тут неподалік є місто Зара*. Його жителі наші вороги й непогано було би, щоб ви помстилися їм за завдані нам образи. Здобич, що ви там дістанете, піде на сплату вашого боргу та й зиму перебудете: земля в них багата.
   „Тоді всі вони спільно налаштувались до цього походу, підготували флот і вийшли в море. І кожен із вельможних людей мав свій неф для себе і своїх воїнів, і свій юісьє для коней, а в дожа Венеції було п’ятдесят галер, споряджених за власний рахунок. Галера, на котрій він плив, була вся червона, а над ним був розпростертий балдахін з червоної ж парчі... І всі – вельможі, клірики й миряни, малі й великі – раділи як ніколи, бо й флоту такого не бачили, і чути про таке не чули. А священники й клірики співали Veni creator spiritus  і всі до одного, великі й малі, плакали від напливу почуттів і великої радості... Це було найвеличніше видовище від початку створення світу, бо не менше ста пар срібних і мідних сурм сурмили під час відплиття, били барабани, дзвеніли кимвали, вигравали інші музики – ми бачили справжнє диво!”
   Часом в уяві людей мета виправдовує засоби її досягнення. Здавалося тоді  хрестоносцям, що заради походу до Гроба Господнього можна і християнське місто пограбувати. Частина лицарів відмовилась брати участь у відвертому розбої та повернулась додому. І все ж Зара, побачивши таку силу кораблів, здався без бою. Та здобичі з невеликого міста взяли набагато менше, аніж гадали й з боргами так і не розрахувались, а проживши в Далмації цілу зиму, хрестоносці з венеціанцями проїли останнє срібло. Папа Інокентій, зачувши про грабунок християнського Зари, розлютився й відлучив хрестоносців з венеціанцями від церкви, попередивши, що тільки похід на Єрусалим дозволить їм спокутувати свій страшний гріх.
   І мудрий дев’яностошестилітній дож Дандоло, зібравши раду, сказав хрестоносцям таке:
   – Сеньйори, ні в нас, ні у вас немає срібла, щоб іти за море на схід. Але по дорозі до Святої землі є дуже багате Царство ромеїв. От якби знайти нам привід, щоб якось розжитися там харчами, то ми би таки звершили похід.
   – Але ж Святий Престол вже наклав на нас анафему за подібне! – вжахнувся хтось.
   – Коли не дістанемось Єрусалима, то й гріхів не спокутуєм, – розважливо міркував уголос Дандоло, – а одним гріхом більше, одним менше... Чого не вдієш заради визволення Гроба Господнього! Свята справа!
   Хитрий  Дандоло мав стосовно ромеїв прихований від хрестоносців задум. Венеція давно суперничала з Константинополем, котрий, як вважали венеціанські купці, сильно обмежував їхні права на торгівлю в ромейській імперії. Та не лише бажання відновити втрачені за василевса Мануїла Комніна* привілеї рухало сліпим дожем Республіки Святого Марка. Колись давно, Дандоло, як посланника Венеції, з наказу того ж василевса осліпили товченим склом – невгамована пристрасть помсти жила в серці майже столітнього дожа: чи не вона так довго тримала його на світі?
   Маркіз Боніфацій Монферратський, що був на чолі хрестоносців, подумавши, кивнув головою:
   – Знаю я одного молодика, що може допомогти нам знайти такий привід...

Тим часом Василія Ромеон* жила собі звичним життям. Жоден нарід світу не мав і десятої долі тих багатств, котрими володіли ромеї. „Дві третини усіх  багатств Землі знаходяться в Константинополі, а решта розкидана по всьому світу” – гордо заявляли вони. Проте державна скарбниця їхньої імперії на той час була майже пустою: про колишню могутність Другого Риму, першої держави ойкумени*, лишались тільки згадки. Золота і срібла василевсам не вистачало вже навіть на захист кордонів, у імперії майже не лишилось дромонів* зі страшним грецьким вогнем*, а між динатами* та родиною імператора точився розбрат і дивлячись на них кожен ромей дбав тепер лише про своє – все продавалось і купувалось, навіть гідність.
   Василією Ромеон правив василевс Олексій Третій з роду Ангелів, що прийшов до влади сім років назад, скинувши з трону й осліпивши свого старшого брата Ісаака, про котрого казали, що той продавав посади, як городину на ринку. На лихо василевсові, син Ісаака, теж Олексій, зумів утекти із в’язниці та сховатися від неминучої смерті аж при дворі німецького імператора, родичем котрого був маркіз Монфератський. Там його і знайшли два посли хрестоносців, запропонувавши свої послуги:
   – Ми готові за плату відновити справедливість та повернути трон василевса.
   – Яку ж ви плату просите за це? – зрадів Олексій.
   – Двісті тисяч марок срібла і харчі для Хрестового походу на цілий рік.
   – Я згоден! – і на мить не замислюючись, вигукнув двадцятилітній юнак.
   І замість того, щоб пливти на схід до Єрусалиму, на визволення Гробу Господнього чи на південь до Єгипту, аби вдарити в саме серце володінь Аюбідів*, що володіли й Палестиною, хрестоносці звернули перед островом Крит на північ, в Пропонтиду*, правда, знову без частини тих, котрі злякались таких намірів і відмовились від походу.
   Коли у червні перед Константинополем раптом постав велетенський венеціанський флот, а посланцям василевса Олексія Третього, що прибули на кораблі поцікавитись метою прибуття чужоземного війська, чітко пояснили вимоги, в місті почався переполох. Славетного й непереможного колись флоту зі страшним грецьким вогнем у ромеїв уже не було: два десятки напівзотлілих дромонів* неспроможні були навіть покинути гавань, не те, що боронити столицю. Автократор* після двох поразок під стінами міста й пожежі, що спалахнула всередині нього, злякався і прихопивши з собою всі коштовності, котрі ще лишалися в скарбниці, втік до західних провінцій імперії.
   Осліпленого Ісаака звільнили з в’язниці та возвели на трон, зробивши сина Олексія співправителем. Тільки тепер зрозумів Олексій Четвертий в яку халепу втрапив, коли без торгу погодився на ціну послуги: в скарбниці імперії вже не було ні золота, ні срібла. Половину обіцяної хрестоносцям плати він, потрусивши як слід монастирі, ще сяк-так спромігся віддати, але решту взяти йому було ніде. Хитрі венеціанці, забравши собі майже все те срібло, як обіцяну плату, отримали від походу зиск, а франки лишились ні з чим і це страшенно дратувало пілігримів. Гріб Господень все менше й менше цікавив Христове воїнство, що стояло під стінами багатющого Константинополя в очікуванні срібного чи й золотого дощу.
   Навесні терпець ввірвався остаточно, хрестоносці почали відверто погрожувати новоспеченому василевсові, той велів увести новий, „екстраординарний” податок і жителі Нового Риму збунтувались: ніхто не хотів розлучатися зі своїми статками. Хто ж із них думав, що християни, нехай і латиняни-католики, наважаться на святотатство? Повстанці вбили нового василевса-невдаху, батька повернули до в’язниці і коронували іншого, теж Олексія, вже П’ятого, – Дуку Мурчуфла. Але хоча й змінювались василевси, та лишалась пустою казна, купцям-ромеям хотілося ж не воювати з латинянами, а вигідно з ними торгувати. Зате хрестоносці з венеціанцями під стінами Міста міст, спостерігаючи за безладом, що коївся в столиці ромеїв та передчуваючи неймовірну поживу, геть забули про початкову мету свого походу і вже ділили ще живе, проте немічне та кволе тіло Східної Римської імперії.
   Коли дев’ятого квітня шість тисяч сімсот дванадцятого року  розпочався приступ, утік і цей василевс; ромеї ж не стільки стіни міста боронили, скільки чубились між собою, обираючи нового імператора. Лише чотири дні минуло, а хрестоносці вже ввірвалися до чотирьохсоттисячного міста, стіни якого вважались неприступними вісім століть поспіль: якихось двадцять тисяч нападників напрочуд легко здолали захисників на фортечних мурах – немов хтось чари напустив на непереможних колись ромеїв, що раптом втратили будь-яку волю до спротиву.

Глосарій.
Параеклісіарх (парамонар, пономар, воротар) – служитель православної церкви, що допомагає при службі та співає на кліросі.
6706 року від створення світу – 1198 Р.Х.
Марка – спочатку одиниця ваги срібла в Західній Європі, потім грошова одиниця. Венеціанська марка ХІІІ століття важила 238,5 грама.
Дож – одноосібний глава республіки Венеція, що обирався Комітетом сорока із числа чотирьох потенційних кандидатів.
П’ятидесятниця ( День Святої Трійці) – християнське свято, що настає на п’ятидесятий день після Христового Воскресіння.
Острів святого Миколая – нині острів Лідо біля Венеції.
Льє (льйо) – французька одиниця довжини. Морський льє дорівнював приблизно 5,5 км.
Велика рада Венеції – орган управління Венеціанською республікою. Існувала з 1172 по 1797 рік.
Пілігрими – паломники, ті, хто взяв зобов’язання здійснити релігійну подорож. Учасники Хрестових походів також вважались пілігримами.
Зара (Задар) – місто в хорватському історичному регіоні Далмація на узбережжі Адріатичного моря. В середні віки конкурувало з Венецією та іншими торговими містами Середземномор’я.
Veni creator spiritus  - „Прийди, Дух животворний”, католицький гімн.
Уривок з книги „Завоювання Константинополя”, автор Робер де Кларі, учасник ІV хрестового походу.
Василія Ромеон – дослівно „Царство ромеїв”.
Ойкумена (οἰκουμένη) – освоєна людством частина світу. Термін ввів давньогрецький географ Гекатей Мілетський для позначення відомої грекам частини Землі, центром якої була сама Еллада. В середні віки відбулась трансформація змісту: ойкуменою візантійці називали сукупність християнських держав, а її центром – Візантію.
Дромон – візантійський військовий корабель.
Грецький вогонь – запалювальна суміш на основі нафти, сірки, селітри та інших компонентів, що була на озброєнні візантійського флоту. Рецепт суміші зберігався в надзвичайному секреті.
Динати – „могутні”, „сильні”: загальна назва візантійських можновладців.  
Аюбіди – мусульманська династія на Близькому Сході. Султани з цієї династії правили в той час у Єгипті.
Пропонтида (Передмор’я) – Мармурове море.
Автократор – самодержець; один з титулів візантійського василевса, імператора.
6712 рік – 1204 від Р.Х.


                                                                           Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Шепітко, 14-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 13-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 12-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 11-03-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1485941410065 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …