Якась недобра аура витала в повітрі зимового Львова. За стіною Піднебесної з’явився невідомий вірус чи біологічна зброя, яка косила китайців і потрохи перебиралася на нові материки. В Європі, крім того, лютував сезонний грип та небувалий ураганний вітер зносив дерева та піднімав дітей і собак у повітря. Буревій крушив дахи, обривав лінії електропередач.
В Україні, крім того, тривала своя, внутрішня біда. На сході тліла війна, на тлі економічного дефіциту “ розвивались” новітні реформи.
Ольга, насилу забравшись в переповнений трамвай, щоб встигнути на курси, з цікавістю вдивлялась в пропливаюче красиве стародавнє місто за склом, а також похмурі, і якісь переважно розчаровані обличчя городян в транспорті. Снігу не було, тому серед розкішних пам’яток архітектури особливо кидались в вічі старі, потребуючі ремонту будівлі та баюри на дорогах. Люди чекали приходу весни, хоча, там десь, у світі, проходила ніким не запланована кліматична реформа, танули льодовики, в океані від пластику гинули тварини. Та це вже не дуже обходило, тут би комуналку заплатити, а там зазеленіє, квіти, сонечко, краса…
– Мабуть, кави не випили зранку , – подумала Ольга, бо їй подобалось це місто, і вона вже складала плани на нові екскурсії.
Львів – найстаріший осередок такої кількості історичних пам’яток, що тут і там дівчині ввижались в середмісті євреї та поляки, вірмени чи австрійці, мандруючи старими церквами та трактами. В тому місці все настільки насичено духом минулих поколінь, що все повітря навкруг, здавалось, загусало і робилось щільнішим, а проблукавши лабіринтами вуличок півгодини, з подивом можна було зауважити, що насправді пройшло півдня. Це все заставляло повірити в чудо, незважаючи ні на що.
А чудові театри та музеї ! Здається, в них витав дух Крушельницької та Заньковецької, та й нинішні артисти старались на славу. Пробувши в Львові пару тижнів, це почуття величі міста однозначно посилювалось, домінувало, забираючи в мешканців лаври переможця, а швидше давало відчути себе піщинкою в людському морі. Це відчуття не завжди подобалось перфекціоністці Ользі, але відчуваючи, що тут мешкають потомки найстарішої української нації – білих хорватів, застановляла ставитись до них з пошаною. І люди платили тим же – люб’язно показували, в який бік пройти, чи що купити.
Ніде більше на вокзалах України Оля не чула з такою гордістю вимовлені слова : Ласкаво просимо в наше місто! А далі англійський переклад, бо місто близько до Європи.
Тепер про “ложку дьогтю.” Ольга ніяк не могла зрозуміти, для чого місту така кількість машин і транспорту, якщо всі вони стоять в кілометрових пробках. Найтяжче було сідати у трамвай – він тяжко рушав тільки для того, щоб проїхати пару метрів і тут же зупинитись. В центрі набагато швидше добратись пішки, аніж загальним транспортом чи машинами, водії останніх використовували напевне їх, як пересувну квартиру, де в пробці можна було поїсти, почитати, випити кави й подрімати.
Тепер про людей. “Люди як люди, квартирне питання трохи їх зіпсувало.”– сказав би Воланд, і як завжди, не помилився б. Квартири чи помешкання, як кажуть тут, дорогі, сім’ї живуть вкупі чи в гуртожитках, що не заважає місцевим паням зранку визбируватись, як до театру і гордо дефілювати мостовою. Але все ж у місцевому спілкуванні можна виділити притаманну ґречність та гонор, відсутність совкового хамства, та схильність до гендлярства чи креативу. Магазинчиків з “креативом” як і кав’ярень теж предостатньо, як спадок від Польщі, але треба уважно дивитись, чи не несуть тобі суперпонтову каву чи екотістечка за подвійною ціною.
Однозначно, це вже самодостатнє місто, майже Європа.
( далі буде)
Матвій прямував вузенькою вуличкою, що невдовзі перейшла в широку дорогу і обмірковував прочитане в знайденому зошиті.
– Дивна якась була та Ольга, – міркував він. – Не віриться, що в цьому, майже безлюдному місті колись було таке стовпотворіння. Машини, люди, ще би коней сюди приплела. Коней не було, отже це десь двадцяте, ні, початок двадцять першого століття.
– А холодно ж як! – Матвій щільніше закутався в термокостюм.
– І зошит той я знайшов в приміщенні пустому, напіврозваленому. Ага, там ще було підвищення, можливо, кафедра якась чи лекторій.
Озирнувшись навкруг, Матвій побачив все ту ж нерадісну картину – церкви, башти, вишукані будинки біля річки, що парувала, у безлюдному місті. Найбільш нерадісно було бачити там чи сям могильні плити з кладовищ, занадто помпезні, та барельєфи чи портрети людей, скрупульозно виписані невідомим художником чи скульптором.
– А вже скоро зима, – подумав Матвій. – Треба допомогти братам охороняти браму. Він підійшов до брами біля Арсеналу і застукав в велику металеву тарілку, що була припасована стіні на рівні людського зросту. На той стук вибіг молодший брат Охрід, низенький, з русявим, коротко стриженим, як у Матвія волоссям.
– Ти чого так забарився? – запитав він. – Он Артем вчора знову песиголовців бачив.
Замикаємо браму глухо, може, не доберуться, дальше помандрують.
– Багато їх? – запитав Матвій.
– Менше дюжини, авторобот роздрукував.
Матвій зняв термокостюм і зайшов у приміщення, яке так і не зміг полюбити. Незатишним було воно йому, в ультрафіолетовому світлі за столами миготіли лампочки працюючих роботів, що спостерігали за дронами по околицях міста. Він глянув в протягнений Охрідом телескоп, а потім почав ближче роздивлятись песиголовця.
– Це ж треба, нічим не хворіють, очманіти! Це ж придумати таке! І дивись, як розмножились, нічого їх не бере!
Охрім підтакував, роздивляючись міцний торс, вибалушені очі, великий ніс і метляючий язик псячої голови, що сиділа на покритому шерстю людському тілі.
– Домінуюча раса, – От як виродились ГМОшні наслідки схрещення у вчених, блін. Не змогли вакцину для людей знайти, отих’о вивели, тих вірус не бере.
– з іронією сказав Гнат, що підійшов до хлопців.
– І не одних їх. Добре, що мозок їх нерозвинений, весь напрацьований матеріал на імунну пам’ять пішов. – підтакнув Охрід. – Ще гомініди, людощурі, комароїди. Хоча останні самі розвелися.
– Ну а роботи що кажуть? – запитав колегу Матвій.
– Вони не знають, кажуть, песиголовці, як не стрінуть людину чи щось їстівне, далі побіжать. Браму закрив?
– Звичайно. І їсти зварив.
Гнат протягнув хлопцям повну макітру пророслих зерен.
– А я сьогодні щоденник знайшов! – похвалився Матвій. Якоїсь Ольги, з початку двадцять першого століття.
– Ти диви, щоденник! Вони ж усі там смартфони, фейсбуки, глюки…
– Так. Здегенерували. А оця он писала.
– УВАГА СИНТЕЗ – продзвенів металічний голос робота і всі троє схилились над колбою, в якій мало зароджуватись людське життя, життя безсмертної людини нового часу.
– Ггав, ггав, ігга – запарившись, крикнув один песиголовець іншому.
– Ти ггав, чого ? – повернув псячу голову другий, в той самий час перебираючи ногами, що нагадувало кінський алюр.
– Шви, швидко мчимо, – відсапуючи, відповів перший.
– Ну і? – так само на бігу відповів “собрат”
– Тормози, діло є.
Другий песиголовець різко зтормозив ногами, так що аж дехто з решта зграї, повалився на нього.
– Там, там, залізо є, камінь є, багато є їжа є, метляючи хвостом, прогавкав перший “чувак”.
– Аммад бігти, бути сильним – відповів хтось із зграї.
– Аша їсти там …
– Аммад бігти, бігти, тоді сильний, ще сильніший, ггав.
Хтось із зграї плотоядно подивився на Аша, але Аммад встав і знов кинув: бігти! Чую запах, не з каміння.
І вся зграя скочила на ноги і поскакала, метляючи головами врізнобіч.
– Де я загубила зошит? – Ольга марно вдивлялась під столами в кабінеті, але лекція закінчилась і курсанти розбрелись по сторонах, обговорюючи проблеми насущні.
– Нічого, завтра знайду, – вирішила дівчина і почала прокручувати новини в смартфоні.
– Цікаво, а якщо би всі країни, як Китай, швидко спромоглись зробити захист від невідомого вірусу? Або навпаки вірус з’явився би не в Китаї, а в іншій нерозвиненій країні, наприклад, боюсь і подумати…
– Краще піду на екскурсію Львовом.
А Львів розквітав. За два тижні настав початок весни. Студенти і мешканці міста, не чекаючи транспорту, чимчикували у справах, транспорт стояв на дорозі чотирма рядами, водії в машинах читали газети чи займались своїми справами. Ніхто ще не ходив в масках, хоча Кульпарківську та тубдиспансер вже закрили і містом частіше бродили підозрілі мешканці, що лаялись самі до себе або кашляли.
– Обминати ! – таке гасло все частіше було чути в телевізорах чи в інтернеті, і люди розуміли. Так треба, ці хворі мають лікуватись вдома, а як не вдома, то не зауважувати і обминати. Кашляє – голову вбік, кричить і проклинає – в інший бік. Раз–два, раз–два, закрутилась голова…
– Щось я нервова сьогодні, – подумала Ольга, й зайшла в церкву Андрея Первозванного, що біля Арсеналу. В напівмороці в церкві прихожани набирались благодаті, позолочені ікони і вівтар з усіма святими вселяли надію.
Старенький отець–монах з сивою бородою говорив щиру проповідь. Під час неї Ользі, як і всім тим людям вірилось, що Христос воскрес, а тому все буде добре, Львів – то є Львів, бон джорно, Неаполь і Ліворно, – як співав Кузьма.
Десь далеко теж били церковні дзвони, здається, в храмі Михаїла. Згадалось, як колись, в цьому колишньому монастирі кармелітів босих знайомий отець вибігав голіруч проти непрошених зайд. А ще сповідав, і писав вірші.
Дівчина незчулась, як промолилась в церкві всю вечірню.
– Це твій зошит? – раптом запитала курсантка Ліля, яка, виявляється стояла позаду.
– Так! – радісно відповіла Ольга і взяла щоденник. Погортавши, знайшла розповідь з багатозначним вкінці (далі буде).
А що ж далі буде?
Щоденник вже у Ольги, в церкві, значить, не знайде його колись Матвій у залі лекторію, та й можливо не буде потім то місто таке моторошне і порожнє, а хлопець не житиме, як в давнину, в баштах Арсеналу, ховаючись від гібридів–песиголовців. Можливо, все буде зовсім не так, хоча…
А Сивобородий Львів мовчки дивиться на всяких оповідачів з високої башти і усміхається в балюстради. Він бачив все… чи майже все. І каже - Переживемо.
ЗАНАВІС.
Звучить музика https://www.youtube.com/watch?v=Ue9sttOFSoE&list=PLVTs3GxyBKgME6lKgiQhoc1LOl7UajgRo&index=14
