Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2616
Творів: 47778
Рецензій: 92635

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

ПЕРЕД СУДНИМ ДНЕМ-3

© Володимир Ворона, 07-03-2020
   Сотник Любодар піднявся на стіну дитинця від полунощної сторони, котра виходила до деснянської заплави й задивився на осінній луг, що вже втрачав з першими приморозками свою пишну колись зелень, місцями побурів і від того дихав осіннім смутком. Лише небесна синь протоки Короп, що розділяла собою  луг і город, хоч трохи та й звеселяла душу всякого, хто цієї сонячної днини дивився в бік Десни. Невисоке осіннє сонце було вже в Любодара за лівим плечем – небагато спливе в протоці води, як опиниться воно на верхівках отих далеких верб у західній стороні.
   Десь там і татари – йдуть правим, протилежним берегом Десни, змітаючи на своїй дорозі руські городи й городища, як вчинили це навесні по всій сусідній переяславській землі – від Донця до Дніпра, від Удаю до Сули. Все літо поодинці прибували до Хоробора ті, хто лишився в живих і шукав хоч якогось прихистку. Усе втратили люди, окрім життя. У відчаї питали в Любодара: нащо воно мені, коли дітей спалили, а жону, поглумившись, вбили?! „Для мсти...” – кам’янів тоді лицем Любодар, бо його власна жона Зимава щойно сина подарувала – першого, після двох доньок. Посадник Жирослав бурчав, а він, незважаючи на трати, брав охочих до своєї сотні – більше трьох десятків – усих, що прийшли оружними та на ратному ділі знались.
   Тепер ось Чернігів, Сновськ... Чорного диму на заході поки що не видно та недовго чекати. Скільки? Два тижні, місяць? Зима скоро. Ніколи степовики зимою не йшли на Русь. Тільки літом, бо на те воно й літо. А сі, бач, Рязань, Козельськ – нечуване діло! – минулою зимою воювали; по льоду, річками йшли: така напасть...
   Чим довше біля задесенських городів затримаються, тим холоднішою стане деснянська вода – може й передумають сюди переправлятись. З-за Десни Хоробора не видно, та й було б із-за чого у воді мерзнути – вище по течії стольний Новгород...
   Може, дійсно пронесе?  Е-е-е, Любодаре, не попускай собі й на палець! Ворог лютий, підступний і жорстокий, пощади від такого не жди. Та мусять знати татари, що руські городи стоятимуть до останнього. Честі своєї не зганьблять, пращурів не осоромлять. Смерть? А що смерть? Як про неї думатимеш, то від страху й кроку не ступиш і вже точно згинеш, токмо без слави, марно. Тож коли вже йти на той світ, так не самому, нехай татари перед тобою стежку торують. Аби по смерті твоїй добре взнали ціну руського меду: таку, щоб не хотілося більше його куштувати.
   Стіни п’ять літ назад, опісля нападу Данила Галицького  підновили, в Хороборі навіть два пороки завелися – тутешні древоділи постарались. Тож каменем з-за Десни треба запастися, прямо завтра ж. Лісу завезти, аби ворота зміцнити. Смолу, казани підготувати. Стріли, списи. Дозорців ускрізь поставити – чим далі від города, тим ліпше: хтозна, звідки навідаються. А десятників, так прямо зараз же кликнути; хай знають, думкою вже готуються.
   Полегшало Любодарові. Ще уношем зрозумів: чекати в невідомості найважче. Почни хоч щось діяти, а там воно саме проясниться й упевненість прийде.
   – Гей, Щадило, – гукнув до конюха в дворі гостинця, – а поклич-но до мене в стравницю десятників. Борзо!
  
   Любодар отця свого не знав. Відколи себе пам’ятає, жив з матір’ю на княжому дворі в Чернігові. Красуня Доброніга славилась своїм умінням готувати страви для княжих трапез. Коли трішки підріс та став уже дещо розуміти, не раз питав у матері про свого отця, але Доброніга тільки лагідно усміхалась і рекла, що Любодара їй гайстер* приніс в подарунок від самого Місяця ясного.
   А щойно Любодар отроком став, Доброніга пізньої осені дуже застудилась і за кілька днів померла. Перед самою смертю, коли вже й сповідалась перед пресвітером Яковом, покликала до себе сина і палаючи в гарячці, прошепотіла:
   – Ти не смерд, запам’ятай... В любові народжений... княжа кров у тобі. Отець твій... – а більше нічого Любодар і не розібрав: марити почала Доброніга й так ото, не приходячи до тями, десь під вечір і померла.
   Сироту напризволяще не покинули, забрали семилітнім до княжої дружини. Він там не один такий був – при трьох сотнях дружини князя Всеволода Святославича отрочат з десяток жило. Серед руських князів таке здавна велося – від Володимира Святого ще чи й раніше. Синів дружинників, бояр чи князів, що народжувались поза освяченим церквою злюбом, змалечку, ледь в отроки вибивались, брали до княжої дружини. Там вони, під трубами сповиті, в шоломах леліяні, з вістря списа годовані , до повноліття свого ставали відбірними воями, гордістю свого князя.
   Чи вся дружина знала, хто його отець, чи той свій покров невидимий над сином тримав, але Любодара дружинники оточили такою турботою, що він досить скоро й за матір’ю сумувати припинив. Натомість пишався перед двірськими отроками сап’яновими чобітками й справжнім ременем з невеличким ножем на ньому. Зима минула й дали йому коника та дитячого лука з тулом і стрілами. Куди сотня його, туди й він. Кожен з дружинників чогось та й навчав сироту: хто вогонь у полі добувати, хто з лука стріляти чи за конем доглядати, а потім уже й ратний наук почався, тож про іграшки після смерті Доброніги він швидко забув. Та й не вабили вони майбутнього воя – дивився на однолітків своїх спогорда: нехай собі на лозині скачуть, холопські діти.
   Коли Любодарові минуло дванадцять зим, помер старий князь і на чернігівському столі вокняжився його молодший брат Гліб, привівши з Білгорода власну дружину. Сотня, при котрій отрокував сирота Любодар, перейшла під руку Всеволодового старшого сина Михайла, що княжив тоді в Переяславі.
   За сотню верст на схід від города починалось Половецьке поле і скрізь по Сулі були переяславські сторожові застави. На одній з тих застав, поміж городами Лукомль та Воїнь і опинився невдовзі Любодар, що за якихось два чи три літа частих сутичок з половцями став справжнім воєм, не гіршим од старших побратимів, бо там, де поступався силою, брав спритністю, а юним завзяттям покривав нестачу мужнього досвіду. Зате на Калку прийшов уже вісімнадцятилітнім досвідченим дружинником, що добре знав і степ, і те, як зі степовиками слід воювати.
   Прийшов зі своїм князем, а потрапив до стану київського – Мстислава Старого. Через князівську пиху кияни опинились в облозі й три дні запекло боронились в своєму стані від татар. Якби не шість проведених на заставі літ, нізащо не вижив би в тому пеклі Любодар. Та й після, коли зумів поночі вибратись з нього й опинився в степу без коня - також.
   Хіба що третина дружини повернулась на Русь разом із пораненим Михайлом Всеволодовичем. Але те не завадило йому, скориставшись розгубленістю й безладом, що охопили руські землі, одразу ж вокняжитись у славнім Чернігові, котрий після Калки лишився без князя. Тож Любодар, сам-один проникавши Половецьким полем два тижні, не одразу й дістався до княжої, на три чверті понищеної татарами, дружини, що давно стала йому сім’єю: навіть дорога з Переяслава до Чернігова не була безпечною через татів, що вмить розплодилися, зачувши про суцільне безвладдя.
   Нічому не навчила Калка руських князів, ні-чо-му... Ті, що в живих лишилися й нові, котрі місця полеглих заступили, одним жили: як би його вокняжитися ще десь – хоча би на літо-два... Снували й снували від Тмутаракані й до Великого Новгорода, від галицької землі й до володимиро-суздальської князі й князьки зі своїми дружинами: хто з кількома сотнями, а дехто – з кількома лише десятками, одне маючи на умі: хоч щось урвати собі на прокорм. Надто вже багато рознесли вітри часу по Русі й прилеглих до неї землях Рюрикового варязького сімені. Так багато, що люду вже й несила була їх усих прогодувати. Чи не всі відчували, що має цьому настати колись кінець, бо ж вічно тривати таке не може.
   Любодар, звикнувши на Посуллі боронити від половців руську землю, в дружині тепер уже чернігівського князя не знаходив собі місця. Чи не щоліта Михайло Всеволодович то від іншого князя відбивався, то сам ішов новгородський стіл собі добувати, або ближнім родичам помагати, наче й не напирали з полудня половці, наче татари наснились у страшнім сні, котрий минув і не вернеться. Уперше в житті звернув Любодар увагу на те, якими очима дивився на княжих дружинників простолюд – що в городах, що по весях: бачилась в них неприхована зневага й безсила лють. І... соромно якось ставало йому – вже не простому дружинникові, а сотнику.
   Десь на шосте літо після Калки, коли Михайла Всеволодовича вдруге прогнали з Великого Новгорода, Любодар не витримав, попросився в князя кудись на заставу, геть з дружини. Князь тоді не розгнівався, не закричав, тільки довго мовчки втупився своєму сотникові у вічі. Любодар погляду не відвів, бо зринули з пам’яті передсмертні материні слова, тож дивився, забувши про все на світі, гадаючи, хто перед ним: брат? Отець?
   – Пощо так? – поцікавився нарешті Михайло Всеволодович: – Мій хліб тобі гіркий?
   – Не за тим я одинадцять літ у твоїй дружині, княже, ратний наук приймав, щоб своїх, русичів, сікти.
   Про важкий Любодарів, наче з каменю, норов знали всі. Тож нічого не відповів на те князь, розвернувся й пішов. А наступної седмиці покликав до себе Любодара та мовби нічого й не сталося, спокійно мовив:
   – Шлю тебе до Хоробора, сотником. Жалівся мені посадник Жирослав, що половці все частіше за Семь* переходять, городища палять, людей в полон гонять. Так і волость мені тамтешню розтягнуть. Залога в Хороборі невелика, тож набери охочих десятків шість-сім, аби повною сотня була. Там край вотчини моєї, за Реттю вже Мстислава Глібовича земля: теж оком косить, де б його урвати – пильнуй!
   І вже десять літ минуло, як він у Хороборі. В княжій дружині бувши, жону собі не завів, а тут само якось вийшло – узяв посадникову дочку. За будь-кого Жирослав Мироніжич доцю свою, як лагідно кликав Христину, віддавати не збирався, а з родовитих, бояр чи посадників княжих, ніхто й не сватався. Дебелу Христину доля красою обділила, зате норовом вдалася смирною та доброю. Сотник же, про котрого Жирослав багато різного чув, видався йому мужем, гідним боярської дочки, твердим та непохитним, наче скеля – за таким  не пропаде. Немало й те важило, що житимуть поряд, на його очах.
   Христина ж не тільки доброю господинею виявилась, а ще й без міри терпеливою – наче ото сивий віл. З Любодара, котрий виріс при дружині, господар був ніякий, дарма, що й терем йому хороборські теслі серед дитинця новий поставили – на місці старого, і сім’єю обельних* холопів тесть наділив. Сотник у своїй господі лише ночував, та й то не завжди, бо часто виходив зі своїми дозорцями в поле, хазяйство його не цікавило й Христина мусила сама всьому давати раду. А втім за останніх вісім літ ніколи мужеві своєму тим не дорікнула й терпляче тягла на собі господарський віз клопотів по хазяйству.
   Посадник, був би на місці Любодара хтось інший, неодмінно б зятеві вказав, і не раз, на таке неподобство, а тут мовчав – побоювався сам, коли чесно, крутого норовом сотника. А раптом дійсно той син самого... І сюди присланий Михайлом Всеволодовичем, аби... Доки не було Любодара, лише три десятки княжої застави мав боярин під своєю рукою, та ще два – своїх власних холопів. Сотник же з Чернігова більше шести привів і першим ділом ті три десятки під свою руку перебрав. З боярином радився мало, мовчун такий, що коли й слід, так слова з нього кліщами треба тягти. Хоча і в посадничі справи не ліз – що ні, то ні. Одним словом, притерлися якось між собою княжі мужі, ну, то вже й добре.

   – Завтра зранку дасте по два вої в дальні дозори, – темний, мов хмара, Любодар сидів за столом сотенної стравниці. Підборіддям сперся на шуйцю, десницю впечатав у стіл і спідлоба, з-під густої, побитої ранньою сивиною гриви зиркав на десятників, що уважно його слухали,
   – Маємо вчасно знати про татар, – пристукнув п’ястом, – тому нехай по двоє коней візьмуть. І щоб у кожного харчу було собі й коням на три дні. Що діяти – сам їм завтра оповім. Десятки Онисима  та Живорода підводами поїдуть за Десну по каміння для пороків. Возитимете, доки годі скажу. Решта всі тут роботу матимуть. Готуємось город боронити.

Гайстер - лелека.
Семь - Сейм, річка, ліва притока Десни.
Реть - ліва притока Десни, по котрій проходила межа між Чернігівським та Сіверським князівствами.
Обельний холоп - людина без майна, повністю залежна від феодала, раб.

                                                                         (Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Шепітко, 14-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Янко, 10-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 08-03-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.61068511009216 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …