Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2617
Творів: 47795
Рецензій: 92649

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

ПЕРЕД СУДНИМ ДНЕМ-2

© Володимир Ворона, 03-03-2020
   Жирослав Мироніжич був вірним слугою великого князя київського й чернігівського Михайла Всеволодовича – не так ратною службою, як розмислом, старанням примножити княжу скотницю*, а ще собачою відданістю. Шістнадцять літ назад, на Калці, коли татари вдарили на чернігівську рать з обох боків і засипали русичів стрілами, Михайлові Всеволодовичу, переяславському князеві, що з дружиною був під рукою вуя* свого, чернігівського Мстислава Святославича, стріла поцілила в шию; там би й лишився молодий князь, якби не дружинник Жирослав зі збіднілого боярського роду Хоробора: щойно чернігівці почали безладно втікати, він ухопив за повід Михайлового коня й подався навздогін решті.
   Дванадцять руських князів знайшли тоді свою смерть на Калці й князь Мстислав Святославич разом зі своїм сином Дмитром також. Пішла в Половецький степ руська рать – десятки тисяч, ліпші з ліпших, а назад повернулась хіба чверть, серед киян же і взагалі – один з десяти. Русь була обезголовлена й знекровлена. Зате Михайло Всеволодович не тільки одужав від рани, але й чернігівський стіл, як племінник полеглого князя, зайняв, опісля і у Великім Новгороді князював, і в Галичі, а минулого літа навіть київський великокняжий стіл посів. Не забув князь свого рятівника: після Калки наблизив до себе, сотником зробив, милістю не обділив. Гривня до гривні, срібло до злата і з часом став Жирослав уже по праву зватися боярином, на кормління собі отримав від князя рідну хороборську волость: півтора десятки літ сидить уже в отнім Хороборі, що кілька поколінь до того був отчиною його роду. Хай і справжній ведмежий закут, коли з Переяславом або Черніговом рівняти, а все ж свій – он там, під лісом рідні могили височать.
   Опісля Чернігова, пирів княжих, соколиних ловів нудився спочатку нестерпно, а потім своїх соколів завів, онуки пішли, так і звик на старість. Лише купцям і прочанам потайки заздрив у тім, що вони скрізь бувають, бачать дива чужоземні й заморські навіть, а він увесь вік аки пес на чепу, просидів, вотчину стережучи, під час останньої княжої котори* мало живота не лишившись. Про цю його слабкість до чужих оповідей мало хто знав – не до лиця бояринові таке. Аби хоч якось втамувати спрагу за дивами, час від часу кликав до себе по осені котрогось із купців і довго розпитував що та де той бачив. Тож коли зачув раптом, ніби з’явився в Хороборі якийсь пришлець-богомолець, сидить у корчмі й оповідає черні про всілякі дива, що в світі трапляються, не втримався й послав Стояна, отрока* свого, аби покликав прочанина в гості.
   – Дивись мені, привітним там будь, не злякай божого чоловіка. Втямив? – напучував навздогін.
   Від корчми до боярського терема хіба зо дві сотні кроків. Не довго й чекав боярин: наче ведмідь, затупав на ґанку Стоян і ось уже й двері до світлиці рипнули. Зайшов худий якийсь чоловічок, вклонився бояринові в пояс і вгледівши в кутку ікони, ревно на них захрестився:
   – Вельми боголєпно зрити в сім житлі святії ікони, а при них господаря благолюбця! Хай милість Божа навіки тут перебуває!
   Жирослав Мироніжич здивувався: сей – богомолець?! Обідраний безградник якийсь... Правда, ріденька борідка, як у їхнього дяка Кирика, й очі, у виразі котрих бояринові вгадувався розум, дещо його заспокоїли. Проте, аби не зганьбитися власною цікавістю перед якимось пустомолотом, про всяк випадок підозріло запитав:
   – Хто будеш? Звідки?
   – Патапієм охрещений, – знову низько вклонився пришлець, – Ходжаху світом, кутка свого не маючи. Бисть у грецькій святій землі, в Пантелеймоновім монастирі на горі Афон.
   Жирославові брови ворухнулись від подиву, проте боярин швидко себе опанував.
   – Сідай, – показав рукою на лаву біля столу і гукнув до когось невидимого:
   – Гей, там! Зберіть-но гостю моєму пити-їсти!
   Пройшло небагато часу і Патапій, смакуючи пряжену веприну, тихим голосом оповідав бояринові про своє життя.  
   – З дітиська боголюбивий єсмь... Імяста же любов велію і нелицемірну до премудрості книжної... поєліку сподобив мене Господь на врозумління її та язиців чужих... В далеку сторону ходжаху... обретахося по місцях святих...
   Боярин млів від задоволення, чуючи вчену мову і вже міркував над тим, як би притримати біля себе сього богомольця на цілу зиму. Передчуття насолоди спілкування з мандрівним мудрецем гріло йому душу – вельми охочим був до такого.
   – До чого ж благочестива віра наша християнська, коли й серед простолюду такі ось перли рождає! – розчулився Жирослав, вислухавши оповідь Патапія про ходіння його в Замор’я*.
   – Якоже хтось землю розоре, інший засіє, а треті пожнуть, то й мають з того  прокорм неоскудимий, – повчально здійняв свій перст ситий і вдоволений Патапій, неочікувано гикнув, прикривши рота й продовжив:
   – Так і отець-бо сього князь Володимер землю руську хрещенням зорав, наче пух, книжними словесами насіяв серця вірних своїх, ми ж бо пожинаємо, вчення книжне прийнявши, – смиренно закінчив богомолець і підвівшись, перехрестився на ікони, – Дякую Тобі, Господи, за хліб наш насущний, що даждь нам днесь...
   – Лишайся, Потапе, вельми до вподоби мені розмова наша.
   Ніби Патапій не того ж самого прагнув...
   – Волі добродія мого перечити не смію... – схилив у покорі голову прочанин.
   – А минулу зиму де ти провів?
   – У Переяславі-городі... За малим смерть не прийняв від гаспидів-татар, – знову почав ревно класти на себе хрести Патапій.
   – Ти там був?!
   – Був, – Патапій, згадавши недавню минувшину, навіть кучеряві вчені словеса забув і говорив уже по-простому, – березозоля третього дня взяли нечестиві моавитяни* город, спалили дотла... А що люду перебили! Жити мусив серед них – із собою возили, аки звіря яке, доки відпустили...
   – В молоді літа ніс княжу службу в Переяславі, – згадуючи, похитав головою боярин, – стіни там кам’яні, високі. Твердиня! Невже приступом здолали?!
   В сінях знов наче коні затупали; ввалився в світлицю муж, по всьому видно, що ратний – високий, міцний, а погляд суворий: здається, що іскри з очей так і крешуть. Боярин не обурився наглому такому пришестю, лише запитав із тривогою:
   – Сталося щось, Любодаре?!
   – Лиха звіска, боярине...
   – Речи, сотнику, не муч мене.
   – Тільки-но з Оболоні мій Одинець прискакав: бачив гінця зі Сновська – той на Новгород мчав. Нема більше Чернігова... – спалили татари третього дня. Мстислав Глібович сіверський поліг. Уже до Седнева приступились.
   Жирослав Мироніжич пополотнів. Калка згадалась, як градом сипались на них чорні татарські стріли й колишня оповідь Любодара про татарську підступність і їх нечувану жорстокість – сотник Хоробора теж там був серед київської дружини й дивом лишився живий, коли татари взялися вирізати обманом обеззброєних киян.
   – Невже ж і нас не омине чаша ся?!
   Любодар мовчав, тільки хмурився.
   – Може пройдуть Задесенням – на Новгород*? Нащо ми їм, га?
   Сотник зиркнув на боярина, процідив крізь зуби:
   – Пощо гадати? Готуватись треба.
   – Ось божий чоловік у мене сидить. Був у Переяславі, коли татари його брали.
   Любодар, що до того й уваги на Патапія не звертав, подивився на нього з цікавістю:
   – Що повідати можеш?
   Прочанин тільки руками розвів:
   – Ратному ділу не навчений, мало чим пособлю... За два дні взяли Переяслав. Пороками* стіни били, потім в пролом увірвалися, різанину вчинили.
   – Про пороки їхні чув... Піду я, – і не чекаючи від боярина згоди, подався геть.
   У світлиці по кутках вже й сутінки залягли, а Жирослав, забувши про гостя, сидів замислений і сумний. Захитався раптом світ, затремтіла під ногами земля, а спертися не було на що. Отаким вийде кінець його?
   – Муж я в раті не вельми хоробер, – тихо промовив Патапій, – проте розмислом кріпкий, добро збирати мудрий...
   – Га? – ніби очнувся боярин. – Пощо речеш, ніби три дні не годований? Голосніше не можеш?
   – Коли би криком тереми зводили, то осел  ревом своїм по два в день ставив... – несподівано сміливо заперечив богомолець: – Той, хто розумом високий, голову до долу тримає, а мислію в небесі ширяє й вуста його стишені...
   – Ти ба! – здивувався Жирослав Мироніжич. – Ну речи!
   – Дає Бог владу кому хоще. Аще бо князі правдиві бувають на землі, то багато гріхів прощаються там, аще злі чи лукаві трапляться, то більше зло наводить Бог на сторону ту, понєже глава є землі всієї... Апостол Павло глаголить: кожна душа мусить володарям коритися, бо влада від Бога вчинена суть.
   – Знаю! – відмахнувся боярин. – Татари до чого тут?
   – Се за провини володарів наших, яко же примножися гріхи й неправди, ними творимі.
   І хотів боярин крикнути, в шию виштовхати нахабу, а... не зміг. Бо ніде правди діти – котора княжа всій Русі в печінки в’їлася.  
   – Ти речеш, що жив серед них. Повідай, чого чекати від кари сієї.
   Патапій якийсь час збирався з думками, потім повільно почав:
   – Коли одним словом зректи, то страшні вони й безжальні. Хто не упокориться, до ноги винищать. Не з одним про це мовлено було: і з нашими, русичами, й із половцями, що теж у полоні зі мною були. Всі мені одне рекли, що таких, як татаре, світ іще не знав. Вони самі себе псами війни звуть, та як на мене – виродки пекельні! Закону людського для них нема...
   Жирослав Мироніжич, слухаючи прочанина,  Калку згадав, те шаленство, з котрим „пси війни” на маленьких волохатих кониках з обох боків лавами накочувались на чернігівську рать.
   – Пощо так?
   – Вони вважають, що перед ворогами слова можна не тримати. Се в них хитрістю зветься.
   – А в чім же сила їхня? – зацікавився боярин.
   – Вони немов із заліза роблені – худі, жилаві всі, як ото голодні пси здичавілі. Коні в них і ті такі ж – усю зиму в степу, мов дикі, травою з-під снігу харчуються.
   – Тю... – махнув рукою Жирослав. – Не вірю. На таких не навоюєш.
   – Ось хрест святий, що не брешу! – аж стрепенувся Патапій. – А витривалі такі, що седмицями по сорок верст на день ітимуть.
   – Без обозу далеко не зайдуть! – вперся боярин.
   – А нема в них обозу! – прямо з торжеством прорік Патапій. – Зате в кожного по троє коней: один з поклажею, один на переміну. Через те ще ніхто від них і не втік. Всі народи, мов трава під косою, лягають.
   Жирослав тільки головою хитав: „Не вірю я щось...”
   – І самі вони їдять мало, й усе, що під руку трапиться – хай і здохлятина буде. А як зовсім нема нічого їсти – коням своїм кров із жили пускають і п’ють.
   – Свят-свят-свят!! – захрестився боярин. – Що ти таке речеш?! Скільки ж на тій крові проживеш?
   А в голосі Патапія вже мало не гордість за тих татар вчувалася: любив, грішний, хоч кого вразити словом.
   – І ще рекли мені знаючі люде, що, як зовсім їм з харчем припече, тоді в кожнім десятку жереб кидають: на кого випаде, того вб’ють і з’їдять! Он як!!
   Жирослав Мироніжич отетеріло дивився на богомольця й забувши про своє боярство, тільки губами напіввідкритого рота ворушив, не маючи сили навіть десницю звести для хресного знамення.
     Жирослав ніколи не був боягузом. А тут злякався. Не за своє життя, а за свій світ: дітей, онуків, боярство власне, соколів ловчих, котрих любив безмірно. Насувалась від Чернігова чорна хмара з гуркотом грому й блискавками, а він почувався самотнім отрочам у чистім полі. Хоч би тобі кущик який – сховатись, пересидіти якось. Ось-ось здійметься буревій, періщитимуть в землю громовиці, лупитиме дощ із градом, а ти, безпомічний і безпорадний, вкляк на місці: відати не відаєш, що діяти, страх скував руки й ноги, відібрав голос...
   Що власна смерть? Все одно колись вона прийде. Та замість тебе лишаються на землі діти, онуки, котрі народять правнуків – у їхніх жилах тектиме твоя кров: ти житимеш в них, доки твій рід живе. А коли, боронь, Боже, разом із тобою згинуть вони усі? Отоді вже смерть твоя буде остаточною. Втекти? Покинути все і втекти? Легко смердові, бо що йому втрачати? Оте житло своє, на звірине схоже? Яка йому різниця де плуга свого перти? А тут боярство... Що ти і рід твій без боярства? Піти з Хоробора, з волості своєї геть?! А посадництво княже? Там, десь, ти вже не Жирославом Мироніжичем будеш, а простим смертним, ізгоєм* навіть...
     Патапій же, немов почув боярські сумніви, врочисто, голос навіть зміцнів, рік своє:
   – За міжусобицю княжу Бог сих пекельних виплодків татар на нас наводить; велить усим нам покаяння мати, відлучитись від гріха і заздрощів, усякого діла неправого. Для напоумлення дана нам ся кара, тож мусимо з покорою прийняти її.
   І Жирослава осіяло – немов серед темені страшної бурі у зблиску громовиці вгледів раптом який-не-який благенький прихисток для себе: „Упокоритись...”  І вже не так лякала боярина безвихідь, бо Потап, чоловік божий, путь показав: хитку, непевну, а все ж...
   Напоумлення – ось де виправдання власного порятунку. „Божа воля. На все Божа воля” – покивав головою, погоджуючись з прочанином, Жирослав і повторивши вголос:
   – На все Божа воля... – дрібненько, з острахом, перехрестився.

Скотниця - скарбниця.
Вуй - дядько по матері.
Котора - міжусобиця.
Отрок - тут: член боярської дружини
Замор'я - Візантійська імперія.
Моавитяни - біблійне поганське плем'я. антипод Ізраїлевому коліну.
Новгород - Новгород-Сіверський.
Пороки - стінобитні машини.
Ізгой – слово, похідне від „гой” – життя (для порівняння – гоїти, гоїтися), дослівно – „той, що пішов з життя”, бо для середньовічної людини життя поза власним родом уявлялося неможливим.

                                                                      ( Далі буде)




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Добротна річ

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 15-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Щєпкін Сергій, 05-03-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 04-03-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.5428619384766 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …