Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47439
Рецензій: 92260

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Сім днів (день четвертий)

© Марія, 01-03-2020
  Ігор Петрович був не в гуморі ще зранку. Хоча Каріна і телефонувала, що все пройшло чудово і Соня вже у них майже в кармані, поганий настрій міцно засів у його єстві. Він не зрозумів причину. Щось не так. Але що? Напевно, це ця дівчина. Соня йому не подобалась, не подобалась дуже сильно. Він не сказав би, що вона розумна, чи вольова, чи сильна, але Ігор Петрович відчував загрозу. Можливо, джерело загрози інше? Він сидів за столом у кабінеті, вікна виходили на місто, його місто. З висоти п’ятнадцятого поверху він бачив будинки, магазини, сквер, людей – цих маленьких комашок, якими вмів спритно маніпулювати. Врешті-решт Соня зламається так, як і всі, завжди. Це лише питання часу чи грошей. А в нього є і те, і інше, поспішати немає куди. Роздуми перебив дзвінок секретарки:
– Шеф, до вас відвідувач.
– Ірочко, який відвідувач!? За п’ятнадцять хвилин нарада, я маю налаштуватися, ти ж знаєш, як це важливо! Позбудься його!
– Але, шеф, я не можу, – вона стишила мову і ледь чутно прошепотіла у слухавку, – він каже, що з «органів», у нього важлива інформація і, він має зайти саме зараз…
Ігор Петрович роздратовано засопів:
– Добре, запроси, – він підвівся і підійшов до вікна.
  Дивно, як іноді швидко та докорінно змінюється життя. Якби хтось колись сказав, що він стане впливовий, багатий, займеться політикою і його долоні не будуть пітніти від слова «органи», він би просто розсміявся. А колись… Чоловік посміхнувся про себе. Зараз навіть цікаво, розвага серед буденності. За спиною він почув, як відчинились двері. Не чекаючи слів секретарки, він обертаючись, промовив:
– Ірочко, каву для нас обох, і нехай ніхто не турбує. Ви ж п’єте каву? Чи, може, чаю? – питання стосувалось відвідувача.
  Прийдешній був середнього віку, з непримітною зовнішністю та колючим поглядом. Вигин брів надавав обличчю здивованого та дитячого вигляду, ніби він дивувався, чому сюди прийшов та навіщо. Проста біла сорочка, потерті джинси, досить сильна статура та впевнена постава. «Небезпечний», – подумав Ігор Петрович. Тим часом чоловік підійшов до столу і сів без запрошення:
– Слідчий карного розшуку Росенко Костянтин, – він простяг розгорнуте посвідчення.
Навіть якби хотів, політик не зміг би прочитати з такої відстані, але вирішив промовчати. Слідчий заховав посвідчення зручно обперся на стілець і, посміхнувшись, сказав:
– Можна каву.
Секретарка нечутно вийшла.
– Ви досить впевнений молодий чоловік, – Ігор Петрович не зміг проігнорувати фамільярність, – у мене, на жаль, обмаль часу, а тому давайте одразу до справи.
– О, так-так, не турбуйтесь, декілька питань… – він здавалось ще більше розслабився і спокійно роздивлявся співбесідника.
Пауза затяглась. Секретарка зайшла і в повній тиші розставила на столі сервіз.
– Ну? – не витримав політик, неспокій повернувся з новою силою.
– Ви знаєте Громикова Арсенія Леонідовича? – слідчий продовжував виглядати спокійним та розслабленим.
– Знаю, не зовсім близько, але спілкуємось іноді. Досить цікава людина, розумна, питаю у нього поради, особистого плану, – Росенко мовчав, Ігор Петрович починав втрачати терпіння, – а що вас цікавить? Щось сталось?
– Коли ви бачились з ним востаннє?
– Я не розумію ці питання! Не пам’ятаю, день чи два.., здається, ми бачились після виставки нашої спільної подруги Каріни, але він швидко пішов. Я не так щоб з ним товаришую…
– Але ви досить часто з ним спілкувались останнім часом. Тільки вчора він дзвонив вам вісім разів.
– Ви маєте знати, що я з ним не розмовляв, день був досить напруженим…
– Так, я знаю, – слідчий знову посміхнувся та замовк.
– Ну, я чекаю. Якщо це все, то прошу мене вибачити, я запізнююсь… – політик встав з крісла.
– Ні, це не все. Труп Громикова Арсенія Леонідовича було виявлено сьогодні в його помешканні зі слідами насильницької смерті. Ви щось можете сказати з цього приводу? – слідчий так само спокійно дивися на нього.
   Ігор Петрович витримав погляд, відтворив здивоване розчарування на обличчі, сів знову за стіл і посміхнувся про себе «так би одразу, і не таких з’їдав, пацан»
– Це трагічно… авжеж, жахливо, була людина і немає… На жаль, я не відповів вчора… Можливо, все закінчилося б не так. Мені з цим жити… Я нічого про це не знаю, ви даремно приїхали… А що ж сталося? Якийсь нещасний випадок. Чи хвороба?
– Йде слідство… Тоді ще одне питання. Ви не знаєте, хто така Соня?
– Ні, вперше чую. Жінки з таким ім’ям серед моїх знайомих немає, – «Занадто швидко», – подумав слідчий.
– Тоді я вас більше не затримую, – він вийшов, кава на столі лишилась недоторканою обома.
Ігор Петрович знову став біля вікна. Неспокій посилився. «Чому він не сказав про передсмертну записку?» – подумав чоловік, набираючи Каріну.
Соня гарно виспалась, цього разу без сновидінь. Настрій був пречудовий, у вікна світило сонце, співали пташки, і на душі легко і весело. На столі продовжував лежати конверт з грішми, але тепер вона дивилась на нього по-іншому, як на інвестицію в себе, у майбутнє. У людей є гроші, вони ними діляться, що тут такого? Правильно, нічого. Посміхаючись, вона зробила каву і згадала, що так і не відповіла Івану Едуардовичу. Сон вчора буквально звалив її з ніг. І не дивно, стільки нових вражень, подій, розмов. Трішки поміркувавши, вона вирішила не відповідати. Дозволив відпочити, от і добре. Повідомлення можна розцінити як розпорядження, а то, можливо, він вже передумав. Дівчина пила каву і вигадувала, що б таке купити. Адже неодмінно потрібно піти і витрати гроші, поки їх не забрали. До нового костюму можна підібрати блузки, до каблучки – сережки, чи косметику, чи білизну. Вона замислилась, яким же їй стати лікарем? Терапевтом? Ні, неодмінно потрібно оперувати! Це більш значуще. Хірургом! Яким? Можна ж оперувати серце, легені, там різні внутрішні органи. О, а ще ж голова! Її також оперують… А може реаніматологом? Чи психіатром? Точно не дитячим лікарем, от це сто відсотково точно. Вона засміялась. Лікарем широкого профілю, по всьому? Такого не буває, але ж і мрії ніхто не здійснює, чи не так!? Соня почала збиратися, попереду її чекав приємний день. У вхідні двері подзвонили. «Пиріжки були б не зайві», – подумала Соня, очікуючи чомусь бабу Галю, а тому невиразний чоловік у білій сорочці збив її з пантелику і вона розгублено стояла та кліпала очима.
– Доброго дня! Ви ніколи не питаєте, хто прийшов? Це досить небезпечно, – незнайомець посміхнувся, – дозволите?
Не чекаючи згоди, він пройшов до будинку і сів у кухні біля столу. Соня пройшла за ним:
– Вибачте, але я вас не запрошувала. Хто ви такий? Те, що ви досить нахабний та безцеремонний, я вже і так зрозуміла. У мене в кишені, до речі кнопка тривоги, так що один ваш рух…
– О, щиро вибачте, – він приклав руку до грудей, а іншою дістав посвідчення, – я слідчий карного розшуку – Росенко Костянтин. Є до вас декілька питань.
Від несподіванки Соня сіла:
– Слідчий? Карного розшуку? До мене? – вона злякалась.
  Прийшли, напевно, арештовувати. Мрійник якийсь агент, Каріна могла сказати, що вона вкрала одяг та каблучку. І роботу прогуляла, це ж теж незаконно? О, Господи, конверт! Там купа грошей! Може, вони крадені? А як спитають, звідки вони, розказувати ж про виконання мрії? Дівчина згадала, як вона розказала Івану.
– Та ви не лякайтесь так! У мене просто декілька питань… А то можна подумати, що ви порушили закон, – він встав, налив склянку води і простягнув їй, – візьміть, випийте. Ви ж не порушували закон?
– Ні, не порушувала, – тихо проговорила вона, слухняно випивши воду, – це просто виявилось так несподівано. Я пила собі каву, збиралась до магазинів, а тут – карний розшук!
– До магазинів? А чому ви не на роботі? Ви ж працюєте?
– Так, але я хворію, – на що слідчий недовірливо хмикнув, – ну добре, прогулюю, але з дозволу керівника. У нього донька померла, а я брала участь. Ну, не в смерті… Вона від лейкозу, хворіла… Ми з ним їздили… а він просив… а я не змогла, – Соня заплуталась, – все складно. То що ви хотіли?
Вона вже опанувала себе, допила воду, склала руки на столі й приготувалась відповідати на питання.
– Ви знаєте такого Громикова Арсенія Леонідовича?
– Ні, не знаю. А хто це?
– Точно не знаєте? Подумайте, не поспішайте.
– Точно не знаю. Я не дуже комунікабельна, такого не знаю.
– Тоді чому він вам шле повідомлення з проханням терміново передзвонити?
  Так, точно! Нічне повідомлення! Хтось помилився номером. Якийсь Арсеній послав текст не туди. Вона набрала повітря сказати, але раптом згадала – неохайний, сумні очі, «краще мене б не виявилось вдома…», так він сказав. Мудрець! Авжеж, Арсеній! А що ж трапилось? В грудях похололо. Соня стискала порожню склянку в руках і хаотично думала, що робити, що казати? Чи знає вона Арсенія? Та ні, не знає, бачила один раз. Але що тоді говорити про всіх інших? Чому вони там були? І де? Вона так і не знає, де знаходиться будинок з картинами. Прізвищ, чи навіть імен присутніх. І як пояснити, чому вони там всі знаходились і що їх об’єднує? Її роздуми перебив голос з вітальні:
– Тук-тук-тук! Чому у тебе відчинено? Ти геть не боїшся злодіїв? Соня…, а ти тут і у тебе гості! Хто цей красень? – до кухні зайшла Каріна, повіяло знайомим запахом парфуму.
– Це – слідчий карного розшуку, - Соня вже знову могла говорити, – питає про Арсенія… він написав мені повідомлення…
– Ой, так, таке горе, таке горе, я знала Арсенія. Так, не близько, запрошувала на виставки, цікавий співрозмовник. До речі, мене звати Каріна, – вона кокетливо подала руку для поцілунку. Чоловік руку потиснув та ледь вклонився, – ти могла його бачити у мене на виставці, я начебто вас знайомила, хоча не пам’ятаю точно. Я така заклопотана, все не запам’ятаєш. Ти ж знаєш, він помер!
– Хто помер?
– Арсеній. Повісився… кажуть, – вона знову кокетливо глянула на слідчого.
– Наразі іде слідство, – він щось хотів спитати у Соні, але Каріна перебила.
– Ти кажеш, він тобі писав? Оце ти, дівчинко, його вразила! Точно закохався! І що?
– Не знаю, я  не відповіла… – від чудового настрою Соні не лишилось і сліду, – я навіть не згадала, хто це… сьогодні згадала, я і прізвища його не знала…
– От таке життя, була людина і не стало… сумно, – Каріна досить театрально зобразила сум на обличчі.
– А звідки ви, пані, знаєте, що він повісився? Я цього не казав, – слідчий підозріло подивився на дівчину.
– Жартуєте?! Це знає весь інтернет! Він же лікувався чи то у психолога, чи психотерапевта, здається вона і виклала.
– Так, вік цифрових технологій та інформації, – чоловік зітхнув, – всі про все знають. Ви можете ще щось додати? – звернувся він до обох.
– Нічого, я його бачила один раз і навіть не розмовляла. – Каріна знизала плечима.
Жінки стояли в дверях і мовчки проводили поглядом слідчого. Соня згадала Мрійника, так само вона проводила поглядом його за стіною дощу. Каріна розвернулась і потягла її за собою:
– Ой, дай кави, вмираю просто, – вона попрямувала на кухню, – не кисни. Арсеній завжди був не з повна розуму, дивний. До речі, що він лікувався, це правда… Ото ж, обирай мрію правильно!
  Легко сказати «не кисни». Тільки Соня все вирішила, як тут таке! Чому Арсеній зробив це з собою? Знати все, розуміти – це, звичайно, велике навантаження, але ж і можливість прийняти вірне рішення, вчинити правильно і для себе, і для оточуючих. Чи це неможливо? А якщо немає правильних рішень, а є просто життя? Ти живеш, все знаєш, що буде, що потягне за собою ти чи інше рішення, а вдіяти нічого не можеш, просто спостерігаєш. Так, напевно, це важко… Цікаво, про що він хотів поговорити з нею? Невже у кожної дії є протидія? Ходить цей Мрійник до кожної домівки, пропонує здійснити мрії, а десь в іншому кінці світу чиясь мрія розбивається і ламається доля? Але так завжди і відбувається, хтось виграє, хтось програє, не можуть всі бути щасливими, багатими, веселими, і мрійник для цього не потрібний. Соня дивилась на пухкий конверт з грішми. Люди повсякчас закінчують життя самогубством і не винні гроші, мудрість, знання, чи ще щось, винне захворювання.
– Ой, кажу ж, не кисни! – перебила її роздуми Каріна, – Ігор Петрович запрошував у гості.
– У гості? Ігор Петрович? Я думала, що не дуже йому сподобалась.
– І чого це ти так вирішила?! Так, він з характером, але ти маєш стати металевим і непробивним, щоб чогось досягти в житті. Нормально він до тебе ставиться… Ти тепер одна з нас, він хоче ближче познайомитись, показати свій світ, що він не такий вже і страшний – Каріна засміялась, – а цього слідчого, я думаю, ти більше не побачиш, Ти Арсенія взагалі не знала, чого б з тобою ще розмовляти?!
– Я б все-таки відмовилась. Щось не хочеться мені зараз ні в гості, ні по магазинах, ні ще кудись…
– Сонечко, ти що, відмовлятися не можна, – Каріна покинула каву і взяла дівчину за обидві руки, – від таких пропозицій не відмовляються. Ну, зроби мені приємність?
– Ти починаєш мене лякати…
– Давай так, зараз я піду, відпочинь, прийми ванну, випий чогось смачненького, а пізніше під’їде водій. Так піде?
– Добре, давай так… – а про себе Соня додала: «Взяла каблучку… тепер іди…»
   Вже деякий час Соня сиділа у вітальні і думала. Що це за організація така? Ну правда, приходить, скажімо так, міфічна істота, пропонує здійснити мрію на сьомий день, даючи час на роздуми. Нічого складного. В більшості випадків швидше люди не вірять, частина віруючих виконує мрію, це також просто, у кожного своя мрія, але ж навіщо створювати організацію? Навіщо збирати людей, замовляти мрії, збиратись, розробляти плани. Ось вона, ну що Ігорю Петровичу не вистачає лікарів? У нього є можливість лікуватись будь-де, будь-скільки, будь-коли. І є безліч талановитих лікарів, талановитих від Бога, а не штучно, на замовлення. Так само і юристи чи правоохоронці. В чому взагалі проблема? Навіщо їй вступати в закритий клуб, якщо за умови здійснення мрії, вона і так матиме все, що хотіла? Виходить нісенітниця. А Арсеній? Що це за щастя, якщо воно призводить до самогубства? Він забажав мудрість все знати, у Соні також була така ідея. Це виявилося невесело, але ж він мав знати, до чого призведе такий вчинок. Можливо, тому Арсеній його і вчинив? Соня втомилась, вона ще ніколи так багато не думала, як за останні дні. Що за напасть така? Вже вечоріло, повітря наповнювалось прохолодою і свіжістю. У вечорах є щось таємне. Його завжди не вистачає, як би не хотілось, але він завершується, настає ніч, а далі новий день життя…
  Соня зібралась заздалегідь, тому коли приїхав водій, лише взяла сумку і зручно вмостилась на задньому сидінні, де її вже чекало шампанське і фрукти. «Зустрічають гарно», – подумала вона. Чому б і ні? І знову дорога, знову вогні за вікном, тільки звісно з шампанським веселіше. Цього разу вони приїхали в центр до великої багатоповерхової будівлі із дзеркальними вікнами. В таких будинках знаходяться офіси, магазини, всілякі контори та кабінети. На вході Соню зустрічала дівчина, що представилась секретаркою Іриною. Вона провела її до ліфту та засипала питаннями. Що б Соня хотіла, попити? Перекусити? Чи їй не холодно, чи не жарко? Як вона доїхала? Чи водій був обережний? Соня відповідала, що все добре, але дівчина, здавалось, турбувалась ще більше. Вони приїхали на п’ятнадцятий поверх і секретарка завела її у кабінет з великим вікном:
– Нарешті, я зачекався! – Ігор Петрович посміхнувся, потиснув руку та повів у темноту кабінету – Сідайте на диван та пригощайтесь.
Столик був сервірований різноманітними закусками та напоями.
– Вам сподобалось шампанське?
– Так, смачно, дякую, у вас досить затишно…
– Ви очікували щось інше?
– Так, щось більш сучасне та суворе.
– Я не такий і суворий. Я хотів показати більше, як ми працюємо, що робимо, познайомити з колегами, але вже досить пізненько для роботи, – він знову посміхнувся, – не хотілось нікого затримувати.
– Так, Арсеній…
– Все розумію, – перебив Ігор Петрович, – не часто отримуєш такі звістки. Хоча ви його не знали, але усе одно, обірвалось життя, це стрес як не крути… А тому одразу до справи. Ви щось вирішили?
Тут в кабінеті, на зручному дивані, Ігор Петрович здавався навіть приємним, зникли металеві нотки в голосі. Він виглядав втомленим – синці під очима, змарнілий погляд, схожий на звичайну людину, яка звалила на себе занадто важкий тягар.
– До речі, вас більше ніхто не потурбує стосовно Арсенія.
– Дякую. Я ще обдумую, але схиляюсь прийняти вашу пропозицію. Так що можемо заключити контракт, – невдало пожартувала Соня.
– Що ви, контракти – минулий день, достатньо просто усної згоди, – він розвів руками, і очі його блиснули – а потім Мрійник...
«Не такий він вже і втомлений», - подумалось їй.
– Але я принесла ось, – вона дістала із сумки конверт з грішми та каблучкою, – я дякую, я оцінила подарунок, але хочу отримувати подарунки чи платню за щось, потім, за роботу, а то у мене відчуття, що я продаюсь.
– Що ви! Я просто хотів полегшити вам життя, зробити його більш приємним. Соню, ви ж розумієте, що для мене це не гроші, це інвестиція у майбутнє, я – бізнесмен, політик, я маю прораховувати ходи. І справа не в купівлі чи продажі. Мрійник не приходить до будь-кого, виходить ви обрана кимось для чогось…
– Вищими силами? – дівчина криво посміхнулась.
– Не знаю, скажу чесно. Але я невіруючий. Давайте так, щоб у вас не було ніяких поганих думок про мою надмірну зацікавленість, я пропоную такий варіант. Залишилось дві доби, якщо не помиляюсь? – Соня ствердно кивнула. – Ми залишаємо вас у спокої. У мене є будиночок у мальовничому місці, трохи глушині, але інтернет є. Всі зручності, басейн, садок, поряд, правда, старовинне кладовище з церквою, але вони давно не працюють. Поїдьте, ви там будете сама, ніхто не потурбує, буде час просто відпочити, можливо навіть не думати, і рішення прийде саме. День, чи два, наберете водія, він поверне вас назад по першому проханню.
Соня задумалась. Пропозиція їй сподобалась Сам на сам… і відповідь прийде…
– Я погоджуюсь. Дякую! – нормальний дядько і чому вона його боялась?!
Ігор Петрович ще довго дивився на нічне місто. І що, задовольнила його бесіда? Він не знав. Знову з’явився неспокій, тривога… Такі відчуття були нечастими, а тому занадто дискомфортними. Він дістав з кишені невеличкого папірця, передсмертна записка Арсенія:
                                          «8:1».
З таким розумом міг би вигадати щось оригінальніше. Якби Соня побачила б зараз його очі, багато чого зрозуміла б, але ці очі він ховав, ховав ретельно, навіть від свого відображення в дзеркалі. «Ну що ж, подивимось, Мудрець, подивимось…».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Анастасія, 07-03-2020

Цікавий задум

© Надія, 02-03-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4486110210419 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …