Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47439
Рецензій: 92260

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Сім днів (день третій)

© Марія, 23-02-2020
  Вечеряючи у паризькому ресторані на Ейфелевій вежі, Соня думала, скільки у диявола обличь, і чи могло бути одне з них Каріни? Спокуса очікує нас у багатьох простих речах і так легко піти за нею і схибити, а сьогодні дівчині цілий день здавалось, що її спокушали. Хоча Соня починала приймати як даність – і лімузин, що привіз їх до ресторану, і зарезервований столик, і вид нічного міста з вікна, і увагу оточуючих. Кажуть, до хорошого звикаєш швидко, і так і було, тільки десь глибоко в душі вона знала неправильність та порочність того, що відбувалось. Але ще декілька днів, декілька зайвих сотень чи тисяч євро і цей внутрішній шепіт щезне, розчиниться в задоволенні своїх потреб.
  Що поганого в тому, щоб намагатись гідно жити? І для цього нічого не потрібно – ні красти, ні вбивати, ні брехати. Ну, можливо, трішки… Іноді… Соня відчувала, що це неможливо в сфері закону, але медицина? Що там можна зробити поганого? Вона зможе допомагати людям, лікуючи, звісно, Ігоря Петровича та його родичів та друзів. Потрібно обманути тільки один раз, на самому початку, себе. Та хіба це обман? Це раціональний підхід до вирішення питання. Чи не це вона робила все життя – мислила раціонально?
  Каріна і справді приїхала о восьмій ранку. Як не дивно, Соня її чекала одягнена і готова до виходу. Вона погано спала. Це був і сон і неспання одночасно. То вона чула Ігоря Петровича, то Каріну, то бачила Івана, то Мрійника, а під ранок їй здалось, що прийшла Аліса і сіла на ліжко біля неї. О п’ятій годині дівчина таки встала, в голові шуміло, тіло почувалось важким і втомленим. Пропозиція політика така обурлива вчора, сьогодні здавалась Соні принаймні такою, яку потрібно розглянути. Дівчина не знала, чи вірила, що хлопець прийде та здійснить мрію, але можливість вирішити всі свої проблеми видавалась занадто спокусливою. Каріна, на відміну від неї, виглядала відпочилою та свіжою. Гарний червоний костюм підкреслював всі спокусливі вигини її тіла.
– Ну що, ти готова? – сказала вона весело та спокійно.
– Дивлячись до чого…
– Сьогодні я покажу, яким може стати твоє життя!
– Це має бути цікаво… мені навіть трішки страшно, – Соня зніяковіло посміхнулась.
– Ти що, не потрібно боятися! От щоб ти хотіла?
– Я? Та то просто, повечеряти в Парижі… – вона махнула рукою і засміялась.
  І ось – восьма вечора, і вони в Парижі. Вечеряють… Скільки подій іноді може вмістити один день? Виявилось, досить багато. Соня завжди була жадібна до подій. Повсякденність прісна і нецікава – робота, дім, робота… рідко друзі, подія, і знову робота, дім, робота, і складалось враження, що ти не живеш, а просто існуєш, незрозуміло навіщо. А життя проходить повз тебе, і живе хтось інший, тільки не ти.  
  Спочатку Каріна привезла їх в аеропорт, і невеликий літак, що стояв готовим на злітній смузі, виявився цілком у їх розпорядженні. На борту гарно і затишно, ввічлива стюардеса передбачала бажання. Соня розслабилась, подруга весело щебетала про все на світі. Літак належав Ігорю Петровичу, але вона часто ним користувалась, літаючи на виставки, зустрічі з клієнтами, чи кудись відпочити.
– Якогось ранку я прокинулась і зрозуміла, що якщо не полечу до Італії, то не зможу більше творити! – вона капризно закусила губу, – а тому, я швиденько зібралась і на свої улюблені острови! У мене там будиночок. Колись неодмінно потрібно поїхати, тобі необхідно трішки засмагнути! Ти закохаєшся в цю країну, там таке сонце, море, чоловіки!
– Я не була в Італії, – Соня сиділа з келихом шампанського і подумала, що їй би підійшла ця країна,  – ми що, справді летимо у Париж?
– Так, – Каріна засміялась, – не дивуйся, в цьому немає нічого дивного! Сьогодні у нас  дівчачий день – шопінг, перукар, можливо забредемо у якийсь спа, ну і вечеря на Ейфелевій вежі.
– Як ви знайшли один одного?
– Це все моя картина, я намалювала Мрійника. – вона відставила келих, – розумієш, після здійснення мрії лишилось більше питань, ніж до того. Чому саме я? Хто такий цей дивний хлопець? Чи правильно я обрала? Що буде далі? Чи потрібно комусь розповісти? І ще безліч! Це як, коли ти маєш хворий зуб, язик ввесь час там, так і тут, думки ввесь час кружляли біля Мрійника. Я намалювала картину, і на одну з виставок прийшов Ігор Петрович. Він запитав, чи можна поставити безглузде питання. Ну а далі.., так якось пішло-поїхало… – Соні подумалось, що подруга каже не все, але вона відчула – продовжувати не варто.
  Соня не вважала себе невігласом, бувала за кордоном, відпочивала у досить непоганих місцях, але ніколи не заходила у магазини з охороною на вході. Дівчині здавалось, що це не для неї, не «по карману», так би мовити. Колись вона подорожувала і провела один день в Мілані, як відомо, столиці світової моди, і там були такі магазини, де на дверях стояли здоровенні чоловіки у чорних костюмах та з мікрофонами у вухах. Соня розуміла, що це швидше антураж, але не заходила. До цього дня…
  Міряти одежу відомих брендів виявилося досить приємно. Працівниця магазину розмовляла українською з ледь помітним акцентом, особливо на «р», сипала комплементами та виносила все більше і більше речей. Досить швидко Соню одягли також у брючний костюм з останньої колекції бренду, назву якого вона чула вперше. Так само швидко, але вже в салоні краси вона стала дещо світлішою, із зачіскою і вишукано нафарбованою. День нісся на шаленій швидкості, і Соня не встигала думати про щось, чи про когось, навіть про те, що з нею відбувається саме зараз. Калейдоскоп подій летів без зупину і їй уявлялось, що так було завжди. Десь глибоко турбувало питання, що за все це доведеться колись розраховуватись, чи не так? Але другий внутрішній голос заспокоював – ти ж нічого не просила, не вимагала та і всі ці речі можна віддати. Жінки ходили по магазинах, салонах авто, де Каріна жартома підбирала Соні машину під колір нових лодочок. А, можливо, і не жартома? В ювелірній крамниці цінники не підписували, напевно, щоб відвідувачі не падали одразу від зомління. Від більшості авторських виробів перехоплювало дух. Каріна рішуче одягала то те, то інше і через деякий час стала щасливою володаркою золотої каблучки з синім каменем, досить вишуканої та коштовної – від нулів у чеку Соні стало недобре.
– Ну як? Краса? – запитала вона, милуючись покупкою під сонячними променями, камінці палахкотіли та виблискували яскравим сяйвом.
– Так, дуже гарно! Одночасно просто і вишукано.
– Приміряй, я наполягаю, подивимось, як на твоїх пальчиках – каблучка сіла як влита і справді пасувала. Тільки незрозуміло, куди таку красу одягати? Особливо їй… Як раз у офіс, дахи малювати…
Соня зняла каблучку і простягла Каріні.
– Ні-ні, це подарунок! – та заперечливо замахала руками.
– Ти що, – дівчина відчула, як червоніють її щоки, – це занадто коштовний подарунок, навіщо!? Та і куди мені таке…
– Не переймайся, для мене це дрібниці, – Каріна взяла її за обидві руки та зазирнула у вічі, – слухай, Соню, що б ти не вирішила, як би не склались обставини далі, я хочу, щоб у тебе лишилась згадка про мене. Ти вже не знаєш мене, я інша, не така, як у юні роки. Але я їх згадую, повір, досить часто, як щось ніби втрачене, втрачене назавжди. Я сумую за ними, іноді… А ти, ти – неначе минуле, таке близьке і одночасно далеке, візьми, будь ласка.
У неї було щось таке в очах, що Соня взяла дарунок без слів, і до відчуття сп’яніння додався легкий холодок, десь в грудях, глибоко, майже непомітно, та дівчина відмахнулась від нього, як від надокучливої мухи. Як там казав Ігор Петрович, нове життя? Поки воно навіть дуже підходяще!
По обіді Каріна вибачилась, що у неї є завдання від Ігоря Петровича, яке потрібно неодмінно виконати:
– Це займе щонайбільше години дві. Але ти не нудьгуй, тут поряд музей Д’Орсе, там картини імпресіоністів, дуже цікаво. І погодься, не можемо ми бути в Парижі і не долучитись до мистецтва, це докорінно неправильно і навіть «mauvais ton», як кажуть французи, – вона засміялась, – починай по-тихеньку вивчати мови, знадобиться. А тому, поблукай серед прекрасного, зустрінемось біля лавочок…
  Квиток виявилося купити досить просто і не пройшло й десяти хвилин, як Соня ходила по залах, дивилась на картини, намагалась зосередитись на відомих іменах – Поль Гоген, Едгар Дега, Клод Моне, Огюст Ренуар, але думки мандрували далеко. Вона більше відволікалась на оточуючих. Ось чоловік середнього віку провів її мрійливим поглядом, інший притримав двері, купка підлітків шанобливо пропустила до картини, літня інтелігентна дама заговорила до неї французькою, щось запитавши по буклету музею. На що Соня ніяковіло посміхнулась і вибачилась, що не розуміє. Навкруги були спокійні, чемні, приємні люди, які розцінювали дівчину, як свою. Вона не вірила, що це відбувається з нею, ніби стала іншою, людиною, яка може злітати в Париж на день в музей, яка знає художників, впевнено почувається серед незнайомців, яка спокійна і гідна, варта чогось більшого. Невже для цього відчуття потрібно одягти новий костюм, каблучку, зробити зачіску та макіяж!? Невже так просто!? І невже це назавжди!? Напевно, що так. Щоправда при правильному виборі. Світ такий безмежний і такий прекрасний, скільки всього цікавого, і все буде відкрито! Так, потрібно служити, можливо, робити речі, які не відповідають моральним принципам. Але чи зараз вона не служить? Завжди чимось жертвуєш, світ не ідеальний. А принципи? Принципи змінюються, їх змінюють події, час, оточення. Та і взагалі, у кого є право визначати, що правильно, а що ні, що добре, а що погано!? Про що тут думати, що вирішувати? Замислившись, Соня підійшла до картини. Вона висіла на стіні одна. Дівчина стала, як вкопана, і світ навколо перестав існувати. Це був Вінсент Ван Гог «Зоряна ніч над Роною» і це було прекрасно. Раніше Соня думала, що шедевр – ну щось дуже-дуже гарне, може створити тільки природа, адже тільки вона не упереджена, не обтяжена думками, невпевненістю у собі, роздумами, проблемою вибору. Природа просто творить, робить, що повинна, красу в чистому вигляді. Але дівчина помилялась, тому що перед нею висів шедевр. І можна подумати, що в ньому такого? Сині та жовті мазки фарби, це навіть не схоже на зорі, і на ніч, і на Рону, але це – неперевершено. Соня згадала полотна Каріни… Ван Гог, напевно, не обирав мрію, він просто слідував за нею, за мистецтвом, незважаючи на холод, голод і бідність.
Сонце наближалось до обрію. Соня вже довгенько чекала Каріну на лавці, передчуваючи вечерю на Ейфелевій вежі. Емоцій не було, вірніше, їх вирувало так багато, що вони вже не відчувались окремо, а у вигляді велетенської яскравої плями.
– Désolé, madamе, puis-je m'asseoir à côté de vous? Seulement voici l'ombre ...
– Pardonne moi… як же сказати, от халепа! – від несподіванки Соня розгубилась і ніяк нічого не могла згадати французькою, – Je ne parle pas francais, désolé…
– О, Ви – українка!? Не переживайте, я дуже добре знаю українську!
– Як це може бути!?
– Ось так, просто, – незнайомець посміхнувся у сиву бороду, – я запитав, чи можна біля вас, сісти, мадам? Тільки на цій лаві залишилась тінь, а сонце ще досить пекуче.
– Так, авжеж! Ви дуже гарно розмовляєте українською, я не чую навіть акценту.
– Я українець, переїхав давно, але і тут я спілкують українською досить багато…
– Це так приємно, я лише день в Парижі, але скучила за середовищем, – Соня і справді зраділа.
Тепер вона могла спокійніше роздивитись співрозмовника. Це був чоловік досить похилого віку, сухенький, маленький, геть сивий, бородатий і одягнений у щось темне
– А де ви спілкуєтесь, якщо не секрет, може і я туди піду? Це був жарт, насправді…
– Та чому ж, можете і прийти. Я священик в церкві для українців, які емігрували з тих чи інших причин…
– Оце тобі… Ніколи б не подумала!
– Що, не схожий? – він знову посміхнувся.
– Не знаю, мабуть, я чекала рясу, хрест, ну і таке інше, – тепер черга посміхнутись Соні.
– Я ж не на роботі, – він хитро примружився, – мене звати Ніколо, отець Ніколо, можете казати «отче».
– Як ви можете бути не на роботі, отче? Хіба це можливо при вашій професії, – Соня згадала, що не представилась, – вибачте, я – Соня.
– Дивне ім’я, якесь не українське…
– Так, але це швидше питання до моїх батьків.
– То що ви робите в Парижі, Соню? – отець Ніколо проігнорував питання.
– Хм.., навіть не знаю, як сказати. Мене привезли сюди на екскурсію.
– Друзі? Родичі? Колеги?
Соня замислилась, Каріна була ні першим, ні  другим, ні третім…
– Напевно, що колеги, майбутні… – раптом вона відчула, що бачить цього чоловіка вперше і скоріше востаннє, а тому може бути з ним більш відкрита. – От уявіть, що якась організація, досить могутня, і, можливо, не дуже чесна, пропонує мені роботу. І вони привезли мене сюди, щоб показати, яким може стати моє життя. Це не мій костюм, не мої туфлі, каблучка, зачіска також не моя… Але може стати моїм. І робити поганого нічого не треба, ви не подумайте, просто знати більше. А коли знаєш, не береш участі, але і не заперечуєш – це ж співучасть, чи ні?
– Вам це все пасує – і костюм, і зачіска, і каблучка, – дивний старий не чув схоже більшості питань.
– Мені обіцяли здійснити мрію.
– І яка ж у вас мрія, Соню?
– Виявилось, що я не знаю… І от я тепер думаю…
– Розумієте, мрію здійснює людина сама, тільки тоді вона отримує задоволення. А якщо це робить хтось, це не мрія. Дар, подарунок, допомога, можливо, але не мрія.
– Не мрія? – в такому ракурсі Соня ситуацію не розглядала, – але ж якщо брати віру, то все робить Бог…
– Ні-ні, ви помиляєтесь, Бог дає підказки, сили, вибір, свободу, прощення, а робити маєте ви, – він дивився десь вдалечінь, туди, де за обрій заходило сонце. – І вирішувати маєте також ви.
– Але як зрозуміти, це добро, чи зло?
– Це дуже просто, відповідь на поверхні. Добро завжди добро, а зло завжди зло, але зрозуміти також повинні лише ви.
– Дивний ви священик, заплутали мене ще більше, – вона вже почала сердитись. – Якщо подумати, ви не відповіли на жодне питання…
– Життя по суті – це боротьба добра зі злом за людську душу. А чому ви не дали відповідь своїм колегам одразу?
– Тому що у мене є сім днів… точніше було, вже чотири.
– А… – і він знову посміхнувся у бороду.
  Пізно вночі Соня сиділа в вдома на ліжку і пила чай. Будинок здавався чужим і сірим. Прийшло безліч повідомлень з роботи, від Аліни, батьків, але переписуватись не хотілось, та і пізно. Олег питав за дах і куди вона пропала, Аліна сердилась, чому вона не взяла її на вечірку з Каріною, батьки…, ну батьки, як батьки. Було ще одне повідомлення з невідомого номеру: «Нам необхідно зустрітися, неодмінно! Зателефонуйте мені, як тільки повернетесь, будь-коли! Арсеній.» Хто такий Арсеній? Напевно, помилились номером. Життя Соні неначе розділилось на дві половини і, як не дивно, обидві поки що рівноцінні. Вона не розуміла, чому. Що тримало її від відповіді Ігорю Петровичу? На столі лежав великий конверт з грошима. «Це на витрати», – кинула Каріна вже в дверях, як привезла її додому. Соня не встигла заперечити, але кого вона обманювала і не збиралась. «Мої тридцять сріблярів…» – промайнуло в голові. Телефон пискнув:
«Як Ваше здоров’я? Можете взяти декілька днів на лікування. Я дам розпорядження. Іван.»
Соня заходила по кімнаті, тримаючи телефон в руках. Що писати? Міг би і привітатись... І взагалі, чому так пізно. Напевно спочатку потрібно висловити співчуття, але вона пригадала, що вже це робила. Чи зробити вигляд, що вже спить? Чому б і ні!? Те, що він керівник, не дає йому право втручатись в особисте життя! «От візьму і напишу – ні, дякую, буду о восьмій» – дівчина засміялась. – Ні-ні, от тільки не потрібно психувати…, краще написати просто «дякую». Соня лягла в ліжко, думати лежачи якось краще. Такий довгий насичений подіями та розмовами день, вона так багато дізналася, так багато бачила. Хіба можна заснути? Хіба можна витрачати просто так дорогоцінний час? Хіба…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анастасія, 27-02-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3543939590454 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …