Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47435
Рецензій: 92258

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Проблеми

© Олександр, 23-02-2020
Сергій саме взував другого черевика, коли почув з кі-мнати зойк дружини:
– Йой! Все, приїхали, – голос, наповнений розпачом та вселенським горем.
Сергій неквапливо зашнурував черевика і звернувся, повернувши голову в бік кімнати:
– Що там на цього разу трапилося? Нічого не розби-ла?
В одвірку з’явилася Олена. Її очі вже встигли почерво-ніти та набратися сліз по самісінькі вінця, ось-ось потечуть через край.
– Мабуть, йди сам. Я нікуди не піду, – заявила вона.
– Це вже, точно, приїхали, – знизав плечима Сергій. – Що цього разу скоїлося?
– Ось, – дружина простягнула перед собою руку.
Сергій підійшов ближче, подивився уважно на руку, посмикав її, понюхав, про всяк випадок, знов знизав пле-чима і підсумував:
– Наче все нормально. Нічого не зламала.
– Ти знущаєшся наді мною? – з тремтінням у голосі запитала дружина.
Сльози, нарешті, розірвали греблю вій і потекли щіч-ками.
– І гадки не мав знущатися. Але я нічого не бачу.
– Ось, – викрикнула Оленка і виставила вперед сере-днього пальця.
– Знаєш, дякую за твій «фак», – почав заводитися Сергій, – Нагадую, що це тобі хотілося вийти, прогуляти свою дупку.
– Я показую тобі, що зламала нігтя, а ти – дурень.
– Де зламала? – не витримав і посміхнувся Сергій.
– Чого ти либишся? Осьосьочки, бачиш, відклеївся трошки.
– Я не побачив, то ніхто не побачить. Ходімо вже, – махнув рукою Сергій і пішов до вхідних дверей. Ззаду до-линув голос дружини, в якому змішалися розпач, злість і безпорадність:
– Сергію, ну...
Чоловік мовчки продовжував свою справу, тобто від-чиняв двері.
– Ну..., – почув він знову.
Роздратовано розвернувся та взутим пішов до кабіне-ту. Проходячи повз молоду дружину легенько посунув її убік. Чимось там погрюкав усередині кімнати і швидко вийшов.
– На, приклей та пішли вже, бо я починаю нервувати, – Сергій простягнув в руці тюбик.
– Це що? – здивувалася Олена.
– Це – суперклей. Тільки пальці не приклей до джин-сів. Проблему вирішено?
– Як так можна? Який ще суперклей?
– Міцний та надійний, – відповів Сергій вже зі сходо-вого майданчика.
Й– Я так не можу. Мені треба зайти до манікюрного салону, – продовжувала вередувати дружина.
Вона ще продовжувала вередувати, але вже одягала кардиган і поправляла зачіску, стоячи перед великим дзе-ркалом. Сергій чекав, роздивляючись всілякі петрогліфи на стінах. Роздивлявся, намагаючись щось там розшифрувати. У його голові літали думки: «Первісні люди малювали те, що їх турбувало, а турбувало їх, у першу чергу, порожнє черево. Тому до нас дійшли сцени полювання та різні тва-рини. Мізки стародавніх перуанців, чи хто там жив до них, турбували інопланетяни та різні гігантські космодроми з посадковими смугами. Що турбує того хлопця, що залишає по собі криві літери? Невідомо, взагалі, навіщо спотворю-вати стіну, якщо тобі нічого сказати крім трьох– та п’ятилітерних слів, та ще те, що сусід Микола виявляється нетрадиційної орієнтації».
Його думки розлетілися полохливими метеликами через звук дверей, що зачиняла дружина.
– Пішли, – лагідно промуркотіла вона, беручи Сергія під руку, – Спочатку в салон забіжемо на хвилинку.
– Добре, добре, – роздратовано відповів Сергій, висли-зуючи з-під руки дружини, – Незручно сходами йти вдвох, – пояснив він, коли побачив в карих очах Олени запитання.

П’ять хвилин розтягнулися на пів години. Сергій сидів у глибокому кріслі та намагався зрозуміти жіночі журнали. «Що спільного між небритим мачо з напівоголеним торсом, нереальним астрологічним прогнозом, порадами для тих, у кого не все виходить та коротенькими шмаркатими опові-даннями зі щасливим фіналом»? – роздумував Сергій, гор-таючи глянцеві сторінки, в яких дами, що чекають своєї черги, продерли очами дірки.
«Ось чому їх не цікавить політика, бізнес, навіть мис-тецтво їх цікавить, виключно, з мімішної точки зору»?
Сергій відірвався від глянцю і подивився на годинник, що висів перед ним. Минуло вже тридцять п’ять хвилин, як його занурили в це крісло з фразою: «П’ять, ну максимум десять хвилиночок. Ти ж сам бачиш, що черги немає». І ось він сидить, тупіє від журналу і навіть не помічає, як м’яке Крісло починає його поглинати. Засмоктує, наче намага-ється народити навпаки, а він не може поворухнути ні ру-кою, ні ногою. Намагається покликати Оленку на допомогу, але виявляється, що його рот вже міцно заклеєний, чи на-віть зашитий. Сергій смикається і просинається. Стрілки на годиннику змістилися всього на три хвилини.
Сергій рвучко підіймається на ноги, опановує себе і підходить до дверей, що ведуть у святая святих усіх жінок, до зали. Його молода жінка щебече і навіть не здогадуєть-ся, що тільки що майже не стала вдовою. Сергій підіймає руки, починає розмахувати їми, наче відганяє від себе ко-марів. Його фізичні вправи побачила манікюрниця (чи як їх там називають). Її, густо напомажені згідно тренду, брови поповзли на лоба, але зупинилися на півдорозі. Манікюр-ниця щось сказала Оленці, та розвернулася і почала ствер-дно хитати головою – тобто «так, любий, зараз закінчую». Сергій кивнув, автоматично поправив зачіску і відійшов вглиб коридору. Підійшов до крісла, почав сідати, але зу-пинився і пішов до скляних дверей, що вели на вулицю. Там всі заклопотано бігли у своїх справах і не знали, що десь недалеко живуть хижі крісла. Сергій обережно обернувся. Крісло стояло на місці та прикидалося мертвим.
Нарешті в коридорі з’явилася осяяна дружина.
– Усе, я готова, – доповіла вона.
– Я теж майже готовий, – роздратовано відповів Сер-гій, – Пішли, нарешті, чи ще щось?
– Ні, ні, пішли, – відповіла Оленка та чоломкнула в щоку свого чоловіка.

Гуляння набережною швидко скінчилося через відсу-тність там туалету.
– Та піди в он ті руїни, – Сергій тицьнув пальцем в як-ийсь довгобуд, що вже давно поріс бур’яном, наче лісом.
– Ну... – дружина замислилася і через хвилину огля-дання споруди закінчила розпочату фразу, – Ходімо, тільки швидше.
Подружжя підійшло до будівельного паркану, що дав-но виконував роль дошки оголошень. Він тріпотів різноба-рвним лахміттям оголошень, наче якийсь дивовижний звір, що тремтить від холоду чи страху
– Лізь сюди, – указав на дірку Сергій, – Тільки швид-ше.
Оленка подивилася в різні боки зі справністю профе-сійного шпигуна і почала протискуватися в щілину між сві-тами. Пролізла, висунула голівку і запитала:
– А ти?
– Я не хочу, – відповів Сергій кудись вбік.
– А якщо там щось трапиться? – не вгамовувалася дружина.
– Погукаєш мене. Я тут на чатах стоятиму, щоб ніхто більше за тобою не пішов. Йди вже.
– А якщо там уже хтось є?
– Удавай, що вивчаєш історичні руїни та мерщій до мене, знову в нікуди, як завзятий шпигун, відповів дружині Сергій.
Олена трохи повагалася і врешті розчинилася. З-за огорожі долинуло шарудіння з тихенькими прокльонами, щось загуркотіло й настала тиша. Сергій почав прогулюва-тися вздовж паркана, не відходячи далеко від діри. Час йшов. Сергій почав читати: «Пропоную роботу...», «Продає-мо дешево...», «Хочете долучитися до команди професіона-лів...», «Здам...», «Здам...», «Здам...»...
Сергій згадав свої проблеми на роботі. Захотів повер-нути роботу мозку в напрямку прогулянки, але той насти-рно повертав думки на роботу: «От що робити через ці ін-триги. Якщо не звертати уваги, то рано чи пізно, але він потрапить під роздачу керівництва. Вихор цих інтриг затя-гне його до себе. Як бути вище всього? Врешті решт сього-дні вихідний, не треба про роботу навіть згадувати. Дідько смикнув мене читати ці об’яви». Сергій струсонув головою, намагаючись відігнати дурні думки. Випадково нахилив її донизу і побачив перед собою пса. Той сидів на задніх ла-пах і уважно заглядав Сергію в очі. Сергій нахилився, про-стягнув руку та поскубав пса по загривку.
– Що, блохастий, як справи? Звідки ти взявся, мить назад тебе тут не було.
Пес у відповідь похитав головою, почухав задньою лапою за вухом і продовжив дивитися прямісінько в очі. Сергій машинально почухав пса і тут почув шарудіння за огорожею. Почув, і не повертаючи голови, простягнув руку, щоб допомогти вилізти дружині. Він відчув у своїй долоні ніжну жіночу долоньку, стиснув її та почув:
– Дякую, я аж ніяк не очікувала тут допомоги.
Голос був, явно, не Оленчин. Він підвів очі і побачив якусь зовсім незнайому руду дівчину.
– Ой, пробачте, – зніяковів він, – Я не хотів...
– Ви не хотіли допомогти? – весело засміялася дівчи-на.
– Та ні, допомогти я хотів, але не Вам... Не в тому сен-сі... Вам, але не тут... Тьфу ти, – Сергій замовк, бо розумів, що кожне його слово тільки ускладнює ситуацію, в якій він опинився.
– Не тут? – знову засміялася рудоволоса дівчина.
Тільки зараз Сергій зрозумів, що досі тримає її за ру-ку, тому квапливо відпустив її долоньку. Пес із докором гавкнув і побіг у своїх справах.
– Пробачте, я дуже поспішаю, – нарешті Сергій зліпив до купи декілька слів, розвернувся і пішов не озираючись вздовж паркану.
Незнайомка з непорозумінням провела його погля-дом. Сергій йшов і думав: «Обернутися чи ні? Дивиться во-на на мене, чи вже пішла? Що робити? Оце вляпався. А вона нічого»… Потім зупинився і почав удавати, що щось шукає в кишенях. У кишені виявився телефон, тому Сергій витяг його і почав вивчати, обережно повертаючи голову в бік незнайомки. Біля шпарини в огорожі її вже не було. Він по-чав поглядом шукати її червоно-золотаве волосся і побачив вже далеко від місця випадкової зустрічі.
– Як фея, що вийшла зі старого замку, – тихенько промовив Сергій з якоюсь невловимою тугою, легкою, наче літнє полуденне павутиння, – Навіщо мені зараз ця зустріч?
Промовив і поквапився повернутися до діри, чи то в огорожі, чи то в тканині часу. Якраз у цей час там почулося шарудіння. Сергій заглянув у діру і побачив свою дружину.
– Усе нормально, бабай за дупку не вкусив? – посмі-хаючись запитав Сергій в Оленки.
Оленка взяла чоловіка під руку і повела шляхом, що був відомий тільки їй.
– Там хтось був поруч. Я не знала, що робити, чи кри-чати, чи бігти, – повідомила вона.
– І що ти вирішила?
– Вирішила, що незручно бігти зі спущеними джинса-ми, а кричати – непристойно. Тому й сиділа тихенько.
– Це ти правильно зробила, – підсумував Сергій, – Пробач, а куди ти мене тягнеш?
Оленка зупинилася, притягла його вухо до свого рота і зашепотіла:
– Я, коли була там, в кущиках, зачепила колготи й зробила дірку.
– Ну то й що? – прошепотів у відповідь Сергій, – До речі, а чого ти пошепки розмовляєш?
– Бо це непристойно, кричати на всю вулицю про по-драні колготи.
Сергій обвів поглядом все навкруги та прошепотів у відповідь:
– Так поруч же нікого немає.
– А якщо з’являться? – вбила відповіддю Оленка.
Сергій згадав появу рудоволосої незнайомки й пого-дився, що все може бути, та кивнув у відповідь головою.
– Тому зараз йдемо мені нові колготи купувати, – за-кінчила молода дружина, заглядаючи прямо Сергію в очі.
– Які колготи? – вже промовляючи вголос, відсахнувся від Олени Сергій, – Хто їх бачить, твої колготи, вони ж під джинсами.
– Усяке може бути, – кокетливо поправляючи зачіску, відповіла Оленка.
– Знаєш що, люба, мені дешевше було зводити тебе в Мак.
– Тобі що, шкода? – одразу закопилила губки дружи-на.
– Та ні, – зніяковів Сергій, тяжко видихнув і промовив: – Веди, веди барана… Де той твій магазин?
Оленка знову взяла під руку чоловіка, пригорнулася до нього і повела вперед.
– У торговому центрі, – трохи згодом повідомила во-на.
– Попереджаю, я взяв мало грошей, – наскільки мож-на суворо доповів Сергій.
– Любчику, не хвилюйся, я взяла...
Сергій намагався відігнати від себе думку: «Чому я раніше не зустрів ту руду»? Але через декілька кроків ду-мка з’являлася у голові знову. Поруч йшла і про щось весе-ло щебетала «єдина і неповторна». Гублячись у думках, як між хатою і коморою, він здалеку почув:
– ... Так же ж, любчику?
– Пробач, про що ти казала? – розгублено відповів Сергій.
– Я тобі кажу, що ці нігті навіть кращі від попередніх. Вони так пасують до цього кардигану, – Оленка приклала руку до свого кардигану так, щоб краще було порівнювати. Сергій подивився, намагаючись пригадати попередній окрас, нічого не згадав, але відповів:
– Звичайно.
– Я така рада, що тобі подобається, – дружина від ра-дості навіть підплигнула та заплескала в долоньки, – Мені теж подобається. А ось ми й прийшли.
Сергій роздивився навкруги та не зміг зрозуміти, як він не помітив, що вже перебуває в торговому центрі. Пе-ред ними сяяла вітрина з безліччю жіночих ніг у панчохах.
– Я зрозумів, – після паузи вимовив Сергій, – Ти йди, а я ось тут посиджу на лавочці, Подивлюся, що по цьому те-левізору показують.
Оленка поцілувала чоловіка і побігла до магазину. Сергій усівся на незручній металевій лавочці й почав вдив-лятися у миготіння реклами на великому екрані. Рекламу золотих прикрас та ломбардів розбавляли фрагменти про збереження довкілля. Ось липко-солодке «їй личить його кохання» змінюється на безліч труб, із яких вилітає в бла-кить неба сірий дим. Дурнуватого чувака у зеленому, з гім-ном на плечі, змінюють острови з пластику, що розміщено десь в океані. Мимо волі думки Сергія перемикаються на побачене:
«Купив коханій сережки, але зненацька скінчилися гроші, тому поніс у ломбард. Відніс кохання у ломбард. Все логічно, це називається «колообіг грошей та дурнів у при-роді». Тільки ось, що робити з пластиком? Дійсно, це – про-блема. Без пакетиків погано, а з ними ще гірше. Листя з дерев кружляє в повітрі тільки восени, а пакетики – цілий рік. Ну, може, взимку вкриті снігом, вони не здійснюють міграції, наче якась дивна форма життя. Пластикового життя, яке якось збереться до купи у монструозного голе-ма і знищить людство».
Спиною Сергія пробігли холодні мурахи, він аж здриг-нувся й зненацька почув:
– Там був розпродаж, я купила пару колгот і сексуа-льну білизну. Тобі сподобається.
Сергій сфокусував погляд на Оленці, зітхнув, кивнув і піднявся.
– Ходімо на набережну, – запропонував він.
– Сергійко, – почала воркотати дружина, – Може, пі-демо поїмо, сьогодні в одній харчевні знижки, і в мене є їхня дисконтна картка.
– Я ще не хочу їсти, – спробував посперечатися Сергій.
– А я хочу, любчику. Я так давно не куштувала суші...
– Що ти знайшла в тих суші? Краще візьмемо оселед-ця, горілочки...
– Ні, ні та ще раз ні, – категорично відповіла Оленка, диригуючи рукою, – Оселедець та суші – це зовсім різні речі. Традиції Японії...
Далі Сергій вже не чув, він навчився відключати мозок від вух. Так спокійніше та менше домашніх чвар і непоро-зумінь. Дружина вела його повз бутіки з манекенами, чиї пози суперечили з гравітацією. Вела повз столики кав’ярень, за якими сиділи поціновувачі вишуканих смаків. Вела і щось розповідала. Сергій згадував кадри з горами пластику та краєм ока спостерігав за дружиною, чи не че-кає вона від нього підтвердження якоїсь зі своїх тез. Так, пливучи в цій, наполовину вигаданій реальності, він не по-мітив, як вони опинилися в суші-барі.
– Я тебе втретє питаю: що тобі замовляти, – нарешті почув Сергій від Оленки та зосередив свій погляд на її при-скіпливих очах.
– Я думаю, – поспішив він відповісти.
– Так думай швидше. А я буду філадельфію, каліфор-нію, краб рол з хіяші... Чи, може, футомаки? Добре, я буду і те, і те...
– А мені пива, – похмуро сповістив Сергій.
– І? – в питанні підійняла догори брови дружина.
– І все. Не в сенсі взагалі все. Я маю на увазі тільки пиво. От скажи мені, якщо ці суші – японське їдло, то чому назви в них американські?
Оленка взяла паузу на роздуми та, нарешті, відповіла:
– Ну, добере, пиво так пиво, – підняла руку і крикнула кудись убік, – Офіціанте!..
Сергій цідив пиво з виміряною швидкістю, щоб не обі-гнати свою дружину. Та із задоволенням наминала роли, інколи зупиняла руку з паличками десь на півдорозі, милу-валася новими нігтями й промовляла з повним ротом:
– Чудовий колір, мені дуже подобається. А тобі як, любчику?
Сергій у відповідь ствердно кивав головою і дивував-ся: «Чи вона не бачить, що мені байдуже, якого кольору її нігті? Чи це самоствердження або, краще сказати, самоза-спокоєння? Не розумію я нічого. Тобто зовсім нічого. Олен-ка ж не дурна, вона бачить моє ставлення до її проблемок, що не варті виїденого яйця. Тоді чому така дивна реакція?»
– Хух, я вже не можу, – через деякий час видихнула дружина, – Може, спробуєш, вони такі смачненькі.
– Не хочу перебивати смак пива свіжою рибою, про-бач.
– Добре, тоді я те, що лишилося, заберу з собою.
З-за своєї спини Сергій почув вкрадливий голос офіці-анта, від якого здригнувся:
– Будете замовляти ще?
– Дякую, – відповіла дружина, – Вже досить. Залишки запакуйте, будь ласка, з собою – і рахунок.
Вони вийшли знову на набережну, в руці Сергія телі-пався пластиковий пакет з прозорим пластиковим судком, в якому, наче новорічні іграшки, лежали різнокольорові роли. Сергій згадав кита, зі шлунку якого дістали гору пла-стикового непотребу, і здригнувся.
– Щось трапилося? – турботливо поцікавилася Олен-ка, намагаючись заглянути в очі чоловіка.
– Нічого, – відповів той, – Пусте.
– Не бери близько до серця всілякі дурниці. Серце, воно не гумове, не витримає всіх проблем світу, – чомусь раптом сказала Оленка, зупинилася і повернулася облич-чям до річки.
Сергій від несподіванки закляк на місці.
– Чому ти так сказала? – запитав він, спираючись на чавунну огорожу набережної.
– Дай мені, будь ласочка, суші. Я хочу погодувати ри-бу.
Сергій автоматично подав пакет з недоїденими рола-ми. Оленка з хряскотом відкрила пластиковий судок і обе-режно витягла звідти один із ролів.
– Це ж буде канібалізм, – з посмішкою прокоментував Сергій, – Рибу годувати рибою.
– Ні, тут ріка, а я буду морською рибою годувати. Во-ни навіть не родичі.
– Знаєш, Оленочко, папуаси, що захомя’чили Миклуху, теж не були його родичами, але від цього канібалізм не став краще виглядати.
– А я рисом буду годувати рибу, а рибкою – пташок. Дивись, скільки чайок налетіло. Вони, маленькі, теж їсто-ньки хочуть, – відповіла Оленка, розім’яла в руці рола та кинула його в річку. Птахи більшу частину їжі підхопили у повітрі та повтікали. На зміну їм прилетіли ще голодніші.
– Сергійко, я ж тобі кажу: не бери близько до серця якісь надумані проблеми. Які в мене чудові нігті, я ніяк на-любуватися ними не можу.
Сергій узяв з коробки рола, розкришив його і кинув якомога далі від берега. Чайки з клекотом накинулися на їжу і не дали жодній рисині впасти у воду.
– Які ви молодці, – звернулася до птахів Оленка, – За це тримайте ще.
І вона жбурнула розчавленого рола якнайдалі від бе-рега. Чайки радісно привітали цей вчинок гучним клеко-том.
– А цей як називається? – з цікавістю запитав Сергій, вказуючи пальцем на рол.
– Це – філадельфія. Він з огірками, авокадо, лососем і сиром, який називається філадельфія. Він такий ніжний...
– Звідки ти знаєш?– запитав Сергій, підносячи рола до рота, – Щось я зголоднів, тому вирішив поїсти трохи. Ти ж не проти?
– Що ти, я тільки за! – заплескала в долоньки дружи-на.
Сергій запхав рола повністю до рота. Прожував його, почмокав губами та нарешті промовив:
– Смачно. Чи то я так зголоднів, чи не знаю що, але смачно. Досить годувати птахів, я теж хочу.
– Так хто тут проти? – посміхнулася Оленка.
– Чайки будуть проти. Пішли, доки вони не відібрали у мене суші.
Вони засміялися, Сергій сховав суші в пакет, і вони пі-шли вздовж набережної. Птахи ображено закричали їм на-вздогін. Чоловік подивився на молоду дружину і подумав: «Я розумію, чому жінки так звертають увагу на негаразди з нігтями, з якимись дірочками… Краще замінити вигадані великі проблеми незначними, дійсними. Ось мої нігті, я на них ніколи не звертав уваги»…
Сергій подивився на нігті правої руки та похитав го-ловою. Оленка йшла біля чоловіка і непомітно, лишень краєчками губ, посміхалася.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 28-02-2020

[ Без назви ]

© Вікторія Т., 24-02-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Інра Урум, 23-02-2020

[ Без назви ]

© Максим Т, 23-02-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1123101711273 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …