Коли батько загинув, мені було п’ять, але я пам’ятав його дуже добре. Власне, я знав, що він був чудовий, а ще мав кілька неймовірно яскравих спогадів-картинок, на кожній – ми з ним; це ніби небагато, але це зовсім не мало, тому що весь світ змінився, коли його не стало. Я щодня приходив у його кімнату в піддашші, залізав у його старе крісло, закидав ноги на його стіл та сидів отак годинами, сповнений щемких спогадів про «як було» та гірких роздумів про «як стало», а ще читав батькові книжки, яких тут були повні полиці. Моя мати за рік по смерті батька одружилася з його кращим другом, дядьком Френком, який переїхав жити у наш будинок; на щастя, вони не чіпали батькової кімнати та не забороняли мені марнувати в ній час; тільки завдяки цьому моє життя було більш-менш стерпним.
Справа в тому, що той дядько Френк був справжній гад. От не знаю, що знайшов у ньому батько, та що знайшла в ньому мати, але він був гад гадючий, а такі типи вміють причарувати, коли це вигідно, і дошкуляти, коли це безкарно минеться. Він користався будь-якою нагодою, аби якось мені дошкулити – завжди без свідків і так майстерно, що я навіть не знав, на що поскаржитися. І я не скаржився, мовчки ковтав сльози та забирався у батькову кімнату, залазив у батькове крісло та сидів там, плекаючи свій щем і тугу. Так минуло кілька років.
Одного разу я заснув у батьковому кріслі; власне, так траплялося й раніше, але того разу я прокинувся пізно вночі, коли весь будинок спав. Мені щось наснилося, я уві сні сіпнув ногою та добряче вдарив нею батьків стіл, той аж трішки посунувся, а я засичав від болю та вхопився за забиту ногу. Та наступної миті я про ту ногу забув.
Ліхтарі на нашій вулиці стоять так, що їхнє світло затуляють інші будинки або велетенські платани; отже, вночі в нашому будинку по-справжньому темно. Але того разу все було інакше – батькова кімната була освітлена, до того ж, у доволі дивовижний та водночас знайомий спосіб. Світло – то були невеличкі його плямки – гуляло стелею, навіть не гуляло, а стрибало туди-сюди; це про щось нагадувало, але я не міг збагнути, про що, а коли пригадав, мало не гепнувся на підлогу. Так гуляє стелею світло, що відбивається від хвильок у міському закритому басейні, куди нас усім класом водила місіс Джонсон, наша вчителька; ми ходили туди й з татом, а ще раз чи два з матір’ю та дядьком Френком. Накупавшись досхочу, я лягав на шезлонг або на воду та милувався тими грайливими плямками на стелі – і кожен рух води у басейні спричинявся до нового світлового танку на стелі; сонце рухалося за широкими вікнами басейну, його проміння падало на воду під іншим кутом, і плямки робилися іншими, видовжувалися та робилися схожими на рибок, я навіть бачив сріблясту луску. Спостерігати за ними можна було безкінечно, як за хмарами в небі; але одна справа, коли світло грає на стелі, відбившись від хвиль у басейні, а зовсім інша, коли воно так само розгулює стелею твоєї власної кімнати, де ніякого басейну немає!
Нарешті, я відірвав очі від стелі та опустив їх долі. Он звідки світло! – коли я штурхнув батьків стіл, одна з його шухляд трохи висунулася, і з неї тепер променіло те особливо світло, блакитно-зеленкувате, таке, яке грало на стелі міського басейну. Я наблизив очі до тоненької щілини, звідки линуло світло, але воно було надто яскравим, аж сліпучим, аби я щось роздивився. Я взявся за ручку шухлядки, затамував подих і обережно потягнув. Шухляда повпиралася-повпиралася, а тоді раптом пішла; отвір розширився, всю кімнату осяяло, а я побачив, звідки лине світло.
У шухляді було щось на кшталт патіо, внутрішнього двору житлового будинку; будинок був дво- чи триповерховий, я не розібрав; що два-три вікна були двері, які виходили на патіо. А посеред патіо був басейн із прозорою водою; дно басейну мало той самий блакитно-зеленкуватий колір, який зазвичай мають басейни, і світло, що звідкись згори падало на воду, відбивалося від неї та дна басейну та грало на стелі батькової кімнати. На воді гойдалося надувне коло; поруч із басейном стояло кілька білих шезлонгів і металевий столик. Я нахилився нижче, аби краще все роздивитися, та вмить опинився на драбині, що спускалася, здавалося, з даху будинку до басейну. Я вагався, чи варто спускатися, а тоді спробував лізти драбиною нагору, ніби на дах будинку, здолав два чи три щабля – і знову сидів на батьковому кріслі. Тоді я вже не вагався, нахилився до шухляди, знов опинився на драбині та поліз нею униз.
Я підійшов до басейну, став навколішки та торкнувся долонею води – вона була справжня, точнісінько така, як у міському басейні або річці. Я поплюскав рукою – вода поводилася саме так, як вона поводилася завжди, бризки летіли навсібіч, а поверхнею води побігли хвильки, відбиваючи світло, що падало з синього-синього неба. Так, і небо там було зовсім таке, як на нашому ґанку або на шкільному подвір’ї, або деінде в нашому містечку: чисте, високе, коли-не-коли поплямоване легкими хмарками, що прямували в якісь далекі краї. Тільки сонця не було на цьому небі, а світло лилося просто звідусіль; не було на ньому й щілини, через яку я сюди потрапив. Я знову злякався, схопився на ноги, побіг до драбини та поліз нею наверх – і за хвилину знову сидів у батьковому кріслі та дивився згори на басейн, де на воді спокійно гойдалося надувне коло. Я потрусив головою, закрив очі та добряче потер їх, а тоді глянув іще раз. Басейн не зник, а стелею батькової кімнати так само гуляло грайливе світло.
Раптом мені спало на думку, що таку гру світла можуть помітити з вулиці. Я почав обережно тиснути на шухляду, а коли відчув, що вона піддалася, поволі засунув її на місце. Світло зникло, жодного промінчика не пробивалося зі столу. На майбутнє треба бути обачнішим та опускати жалюзі на вікні! Я подався до своєї кімнати, намагаючись рухатися якомога тихіше, аби не розбудити матір, а надто дядька Френка; вже кому, а цьому мерзотнику знати про мою знахідку не треба. Власне, і матері краще не знати, бо вона все одно йому скаже. І я вирішив тримати все в таємниці, скільки буде змоги, а тим часом добре дослідити ту шухляду, а може, й інші також. Що, як всі шухляди батькового столу ведуть у якісь інші місця? Моя розбурхана уява не давала заснути мені аж до ранку, і я заснув, аж коли за вікном заясніло. Та сон мій був продовженням моїх марень: уві сні я відсував шухляду за шухлядою, шухляду за шухлядою, їх було безліч, і в кожній я знаходив то парк, то луки над річкою, то болото, то бабусин ґанок із гойдалкою, а в одній був безмежний жовтий пляж понад безмежною сірою водою, яка здалеку, аж від небокраю хвилею линула на пісок, а тоді відкочувалася назад, теж, здається, аж до небокраю. Я стояв на мокрому холодному піску, в лівій руці тримав яскраво-червоне відеречко, а правицею вчепився у білі батькові штани. Я вигукнув «Тато!», і він зник; я заплакав і прокинувся.
Було вже пізно, мати з дядьком Френком десь поділися, вдома я був один. Я пробігся навколо будинку, зазирнув у гараж і у сарай – нікого; мерщій я повернувся до будинку, злетів сходами до батькової кімнати в піддашші, розчахнув двері, щільно прикрив їх за собою та схопився за ручку шухляди. Ця ж, здається? – мій сон все ще кружляв мені перед очима, на яких мимоволі виступали сльози, і та одна шухляда двоїлася мені, а три шухляди столу здавалися мені саме тими незліченними шухлядами, які я висував уві сні. Я почекав трохи, опанував себе та легенько потягнув шухляду. Вона не піддалася; я потягнув сильніше; нічого; тоді смикнув, як міг, і вона вислизнула зі столу мало не цілком. Порожня, суха, ані краплинки води, ані хвильки, ані плямки світла, нічого.
Я не вірив очам. Не може бути. Я, наче сліпий, обмацав шухляду, а тоді нахилився до неї, аби побачити драбину, натомість вперся лобом у її тверде денце, а драбина все одно не з’явилася. Я закривав і відкривав шухляду, нахилявся до неї з різних сторін, під різними кутами, повільніше, швидше, але марно. Інші дві шухлядки також були порожні, тільки в найнижчій лежав зламаний олівець. Мною оволодів розпач, я впав у крісло, поставив ноги на край батькового стола та вже почав рюмсати над тим, який несправедливий і мерзотний цей світ, аж раптом моєю головою промайнула здогадка. Не могло бути, що матір або дядько Френк (о, цей мерзотник напевно!) – не могло такого бути, що вони не дослідили батькову кімнату та його стіл разом із шухлядами. А що як басейн з’являється тільки вночі? Треба дочекатися ночі та перевірити.
Мабуть, той день був найдовшим за всю історію людства; здається, він тривав сто тисяч років, аж ніяк не менше, а стрілки годинника у великій кімнаті на першому поверсі та сонце в синьому-синьому небі то зупинялися, то навіть рухалися назад. Нарешті, коли я майже непритомнів від очікування та хвилювання, повернулися мати з дядьком Френком – це мало би означати, що час все ж таки рухається, і незабаром настане ніч. Я волів би насипати снодійного у склянки з напоями, з якими матір і той гадом влаштувалися на дивані перед телевізором: зараз одна за одною підуть три годинні програми, а вони полюбляли їх всі три. Нарешті, час і напої зробили свою справу та відправили їх спати; я гайнув до батькової кімнати, скрадаючись, наче Натаніель «Натті» Бамбо, про якого я прочитав у одній з книжок у батьковій кімнаті. Жодна дошка не рипнула під моєю ногою; я щільно причинив за собою двері, опустив жалюзі на вікні та вмостився у батьковому кріслі. Ну, поїхали.
Схопився за ручку шухляди, заплющив очі та потягнув. Вона ледь піддалася. Я відкинувся назад, зробив три глибокі вдихи-видихи та розплющив очі. Щойно темна кімната тепер вся сповнилася грайливим світлом, яке буває тільки тоді, коли сонячне проміння відбивається від рухливої води. Я потягнув шухляду, нахилився до неї та за мить вже стояв коло басейну. Тут нічого не змінилося – тільки надувне коло, яке минулого разу плавало посередині басейну, тепер прибилося до берега. А що як…
Я швиденько скинув джинси та футболку, повагався секунду, тоді стягнув труси, розбігся та стрибнув у басейн. Клааас! – я робив сто тисяч таких стрибків, але ж уявити, що цей розкішний басейн ховається у шухляді батькового стола… Тут мені зробилося сумно. Це він лишив мені цей подарунок, але я би віддав і його, і ще мільйон таких же басейнів, аби батько був живий, тут, зі мною. Тоді і матір була б інша, і цей гад дядько Френк поводився тихіше. Ці думки затьмарили мою радість, і купатися мені розхотілося. Я виліз з басейну, натягнув труси та трохи потинявся патіо, посмикав ручки дверей, але всі вони були замкнені. Тоді я поліз драбиною наверх і повернувся у батькове крісло. Раптом я схопився за голову: я не подбав про рушник, зараз на підлогу натече, і дядько Френк… Але волосся на голові було сухе, і джинси з футболкою, які я натягнув на мокре тіло, також сухі. Все, що належало басейну, залишалося в шухляді, а назовні поверталося тільки те, що басейну не належало. Начувайся, дядьку Френку, ми з татом зробили тебе! – не знаю, що означала щойно відкрита мною властивість басейну та оце моє зухвале «зробили», але я святкував перемогу. Не знаю, чому, але я відчував, що басейн у шухляді наближав мене до батька, а батько – то був мій кращий захист від усіх негараздів і лих світу, із дядьком Френком включно. Хтозна, якби не він, може, матір частіше б згадувала батька, а та згадка робила би її іншою; наразі ж мені здавалося, що вона його зовсім не пам’ятала, а поруч із дядьком Френком вона й сама робилася на нього схожа. Але як тому зарадити? Хіба що ховатися отут, як я ховався удень останніми роками, а тепер робитиму це ще й вночі. Так воно й пішло відтоді: вдень я ходив до школи або сидів у батьковій кімнаті з книжкою, якщо був вихідний, а щоночі спускався до басейну.
Так я й з’ясував, що вода в басейні була не просто так вода. Коли я пірнав і плавав у ньому, вона ніби змивала з мене тугу за батьком, як звичайна вода змиває бруд. Навіть більше: всі смутки, образи дядька Френка, все, що муляло душу, аж до якихось шкільних турбот, - вона все це змивала; це було таке дивовижне відчуття, що я, занурившись у басейн, навіть не відчував потреби спливати, аби подихати: я плавав під водою хвилину, дві, три, десять… - не знаю, як довго; коли я драбиною повертався до батькового крісла, за вікнами все ще була ніч, та мені здавалося, що у басейні минула доба або дві – час летить непомітно, коли ти щасливий. А я в тому басейні був щасливий. Так! – я годинами лежав на воді, задивившись у синє-синє небо без сонця, з якого на мене лилося світло і щось таке, від чого моїй душі робилося так затишно, як у тих моїх нечисленних спогадах-картинках, на яких ми були з батьком.
І тієї ночі також так було: я лежав на воді та дивився в небо, ні про що не думав, просто колихався на хвилях води та щасливих спогадів, аж раптом у синьому-синьому небі наді мною з’явилося величезне обличчя. Банькуваті хтиві очі бігали, обдивляючись басейн, товстий білий язик облизував жирні губи… Дядько Френк! Я мало не захлинувся, ледь спромігся вилізти на бортик, а огидна пика дядька Френка все ще ласо роздивлялася басейн і патіо, і я второпав, що він мене не бачить, та про всяк випадок вирішив заховатися. Але де?
Я вже казав, що патіо оточував дво- або триповерховий будинок, та насправді поверхів було два. Від басейну до другого поверху вели сходи; поверх був оперезаний таким ніби містком, який вів від дверей до дверей, отже, кожне помешкання мало вихід на той місток. На першому поверсі всі двері були замкнені; не знаю, чого мені не спало на думку обійти другий поверх раніше, але тепер вибору не було: я сподівався, що якісь двері будуть відчинені. Я підібрав штани та побіг сходами на той місток і притьмом рушив ним, смикаючи ручки дверей – та жодна не відчинялася. Аж раптом якийсь рух привернув мою увагу. Я завмер і дивився, як драбиною з батькової кімнати до патіо спускався мерзенний дядько Френк. Він був кмітливий, той гад, і вже збагнув, як це робиться.
Наступної миті ручка дверей, за яку я тримався, піддалася, двері безгучно прочинилися, і я мало не впав у помешкання. Насправді, за дверима ніякого помешкання не було, а був там закапелок на кшталт тих, в яких домогосподарки тримають свої мітли, совки, віники та відра. Єдиною відмінністю була наявність у тому закапелку вікна; я обережно розтулив пальцями жалюзі та спостерігав, як дядько Френк вештається навколо басейну, мацає воду, штурхає ногою шезлонги, смикає ручки дверей та весь час роззирається навколо. А потім він підійшов до басейну та плюнув у воду. Ах ти ж, паскудо!..
Дядько Френк таки був кмітливий і набагато швидше, ніж я, здогадався про те, що все, що належало басейну, залишалося в шухляді, а назовні поверталося тільки те, що басейну не належало. Мабуть, він відкрив ще якісь властивості цього загадкового місця та скористався ними, аби перетворити його на свій гральний майданчик. Тепер щоночі тут відбувалися гучні вечірки, віскі лилося рікою, у басейні борсалися та верещали голі дівки, які потім влаштовували танці на бортику та час від часу зникали з дядьком Френком за дверима першого поверху: отже, він зумів відкрити й ці двері. Тоді дівки зникали, дядько Френк ліз драбиною до батькової кімнати, а я лишався поруч із брудним басейном, повним порожніх пляшок і недопалків. Я ладен був убити цього гада.
Та мені щастило уникати зустрічей із ним, і поза басейном він поводився так, що я не міг зрозуміти, чи знає він про мене. Та мусив знати: якщо він вештався будинком уночі, він мав помітити мою відсутність, а коли потрапив у басейн у шухляді батькового столу, мав здогадатися, що я десь тут. Чого ж він так мерзенно поводився та ганьбився у розпусті на моїх очах? Мабуть, розрахунок в нього був простий: я не захочу виказувати себе, тому не викажу й його, що б там він у басейні не зробив.
І я б не виказав його, якби його поява у басейні не змінила геть усе. І вода ніби була та сама, і небо те ж саме синє-синє, і все решта, аж до фокуса із драбиною, але… Але скільки я тепер не пірнав, скільки не гойдався на хвильках, вода більше не змивала моїх смутків: життя в басейні було таким же бентежним і сумним, як поза ним. Дядько Френк, який зруйнував усе, що лишалося мені в світі після смерті батька, проник у мій останній прихисток і осквернив його, спаплюжив, сплюндрував, занапастив… Моя дорогоцінна таємниця втратила сенс, але зберігати басейн для розваг дядька Френка я теж не хотів. А помститися – так, хотів, понад усе, так само, як і повернути батька.
Нагода трапилася мені під Різдво: зима в нас зазвичай м’яка, навіть снігу не буває, а той грудень видався навіжено холодний, стовпчик термометра опускався так низько, що місцева радіостанція щодня повідомляла про новий рекорд. І це визначило мій спосіб помсти. Дядько Френк дочекався, доки матір засне та подався до батькової кімнати, а я дочекався, доки вечірка в басейні досягне піку – зазвичай це ставалося десь о третій ночі. Тоді я трошки витягнув шухляду та зазирнув усередину: я побачив патіо і басейн, та більш нічого, але я нічого й не хотів бачити – я хотів, аби дядько Френк і його пасії-посіпачки побачили мене. Та я перестарався: надто низько нахилився до шухляди та миттю опинився на драбині. А дядько Френк ніби чекав на мене – щойно мої ноги стали на сходи драбини, він міцно схопив мене за кісточку, смикнув і заволав: «Підеш у пекло за батьком-ідіотом!»
Я вчепився в драбину, а крик дядька Френка додав мені злості. Я вдарив його щосили по руці вільною ногою, хватка дещо послабшала, але він все одно не відпустив. Аж тут знизу в нього з грайливим вереском вчепилося чи не п’ятеро голих дівок – і вони потягнули його за собою, вся ця жива купа гепнулася долі та галасливо завовтузилася під драбиною, а я зробив один крок нагору та опинився в батьковому кріслі. Тепер часу гаяти не можна!
Я витягнув шухляду зі столу та пішов з нею вниз, на перший поверх, тоді через кухню на задній двір. Шухляда виявилася страшенно важкою, та я все одно ніс її, не зупиняючись. Ногою вдарив двері, вони відчинилися, і обличчя мені обпік подув крижаного повітря, в якому вирували колючі сніжинки. Я поставив шухляду на садовий стіл, нахилився трохи до неї, але не надто близько та крикнув туди щосили крізь завірюху: «Прощавай, дядьку Френку!» - та повернувся до будинку.
На ранок вітер ущух. Я прокинувся першим і одразу побіг дивитися на шухляду. Вона стояла там, де я її лишив, порожня, притрушена снігом, якась аж мертва. Я витрусив з неї сніг і мерщій потяг її до батькової кімнати, влаштував на місце, а тоді вмостився у кріслі та занурився у читання…
Матір на диво легко пережила зникнення дядька Френка, а поліція так нічого й не змогла з’ясувати, хоча навідувалася до нас мало не щодня впродовж двох років. Ще б пак! Ясна річ, я нічого їм не розповів ані про шухляду, ані про басейн; сенсу в тому не було – після тієї ночі басейн зник, і шухляда лишалася звичайною шухлядою і вдень, і вночі. Моя туга за батьком не минулася, але ведеться мені тепер все одно краще, коли матір знову схожа на себе та щодня згадує батька, а дядька Френка немає поруч. Я час від часу приходжу в батькову кімнату, сиджу у його кріслі, поклавши ноги на стіл і гортаючи його книжки, та міркую, що мав на увазі дядько Френк, коли погрожував відправити мене у пекло слідом за батьком.
Можливо, в нього й буде такий шанс.
Гадаю, що буде.
Напевно, що буде.
Це ж його банькуваті очі час від часу з’являються у синьому-синьому небі над нашим містечком?
2020
Ілюстрацію тут не можу розмістити, але раджу погуглити оце: David Hockney, Portrait of an Artist (Pool with Two Figures), 1972
