Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47448
Рецензій: 92266

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Сім днів (день перший)

© Марія, 06-02-2020
   Вигадавши безліч жертовних, високих і важливих мрій, відчуваючи себе майже рятівником всесвіту, Соня, нарешті, доїхала до роботи, запізнившись на цілу годину. У коридорах панувала тиша, і їй здалося, що вона прослизнула непоміченою. Олега, з яким вони ділили кабінет і проект, десь не було видно, хоча його комп ввімкнений, і на столі стояла недопита кава.
«От і добре, скажу, що я тут вже давно, сиджу і розмірковую над новим проектом!»
   Вікно офісу виходило на маленький парк, оточений з усіх боків доріжками для бігу та будиночками. Це майже центр, тому тут завжди прогулювались пари, бігали спортсмени, торговці продавали вуличну їжу, художники заробляли малюванням і безліч люду просто ходило туди-сюди у своїх справах. Сьогодні ж парк практично пустував, а от у будиночках вирувало тепло і світло. Уявлялось, там затишно, тихо, живуть щасливчики, що не ходять на роботу. Адже чому ж іще їм знаходитись вдома о десятій ранку?
   «Щось я не подумала замовити багато грошей, щоб не працювати. Або працювати, отримувати дуже велику зарплатню і нічого не робити. Тоді навіщо ж ходити на роботу? Ну так, щоб одягати гарні речі, спілкуватись з людьми. Ні, набридне! Краще не ходити, а на час, що звільниться, подорожувати, відвідувати різні вистави, опери, лекції, вивчати мови. Скільки всього цікавого в світі, життя не вистачить про все дізнатися. Або ходити на роботу, працювати багато, але завжди все робити правильно, знати вірну відповідь. Так теж можна».
  Соня вирішила допити каву Олега, виходити не хотілось, вона настільки заглибилась у себе, що навіть від думки з кимось спілкуватись ставало моторошно. Він не повертався, кава холонула, та і у них з напарником вже давно спільні бактерії. Тут досить тісно, а хлопець вічно боявся протягів.
  «А ще краще щось відкрити, корисне, щось таке, що врятувало б тисячі життів. Отримати Нобелівську премію, шанування у світі. Типу ліки від раку чи джерело безкінечної енергії…
Або стати бунтарем, лідером, що зламає систему, поведе за собою людство. От, що буде, якщо йти в одному напрямку, ну, наприклад, прямо? Весь час, не звертаючи, прямо. Повз перешкоди, витрачаючи час на прорубування, прокопування, чи будівництво мостів, сходів, паромів, але прямо, тільки прямо? Хтось так ходив, цікаво? Напевно, що ні, це досить безглуздо і нераціонально. Тим паче, що набудовано багато перешкод. Але якщо є десь у всесвіті місце, де можна йти, йти і йти, а навкруги лише безмежний простір, і немає йому ні початку, ні кінця? Мабуть є. Ми ще так багато не знаємо.
Який він, цей простір? Це поле, вкрите першим снігом, з поодинокими чорними птахами, свіжими морозними поривами вітру з колючими сніжинками? Це весняний луг, наповнений пахощами квітів, веселою метушнею камах та з далеким гомоном швидкого і чистого струмка? А, може, це пустеля? Суха, з гарячим повітрям, що запалює горло і легені при диханні, періодичними піщаними буревіями. А, може, просто дорога, така з розділювальною смугою по центру? Тільки без машин, без людей, без узбіччя… Ми всі забуваємо ходити прямо. На якомусь етапі це стає не потрібно, один крок вправо чи вліво, ще можна повернутись, другий, двадцятий, сотий… ще видно дорогу, десь далеко. Згодом лишається тільки її відчуття, що вона має бути за спиною, десь збоку, чи позаду. А потім…, потім це стає вже не важливим, навіть фантастичним і абсурдним. Весь час прямо? Та ви що?! Навіщо?! Це зайве!.. Це вже якась маячня… Треба просити знання, щоб мені були доступні всі знання світу».
   Соню відволікли голоси за дверима, вони наближались і потрібно було зробити видимість роботи, а тому вона ввімкнула свій комп. У Олега світилось креслення даху, який у них ніяк не хотів виходити. Клієнти замовили абстракцію з вигнутою хвилею і їх не цікавило, що це просто неможливо за всіма законами фізики… Соня взагалі пропонувала зараз дах не креслити, вони ще не раз передумають, і це лише витрата часу та сил, але ж Олег наполіг. Сказав, що найперше, що клієнти попросять на зустрічі, це дах.
– Соню Вікторівно, я вас не бачив на нараді, – Іван Едуардович, їх шеф, відчинив двері.
За його спиною Олег намагався щось показати жестами, потирав скроні та кривився, і Соня зрозуміла, що у неї боліла голова.
– Доброго ранку, Іване Едуардовичу! Так голова боліла, мабуть на погоду, ви ж бачите, який дощ!
– Я вам казав, що ви не вмієте брехати? – він наблизився впритул і практично говорив біля обличчя, у Соні похолола спина, – а ще мої вікна виходять на парковку, я бачив, коли ви приїхали! Це було хвилин двадцять тому, ви запізнились майже на годину!
– Але ж йду майже остання! І сьогодні у мене поважна причина!
– Яка ж, цікаво? – Олег показував, щоб вона припинила, але куди там…
– До мене зранку прийшов юнак, смішний такий, у червоному плащі і синіх окулярах. До вас, часом, не приходив? – щоки керівника поступово червоніли, а очі наливались гнівом, але Соня не могла зупинитись і продовжувала, та все тихіше і тихіше – він запропонував здійснити мою мрію, одну і дав сім днів на роздуми. І це вибило мене з колії, я не могла сконцентруватись…
– Що?!
– Ну погодьтесь, не кожен день приходять і пропонують таке…
– Що ви верзете?! – Іван Едуардович починав кричав, жестикулюючи руками, – гноми чи ельфи до вас не приходили?! Скільки вам років? Тридцять п’ять? Я дуже сумніваюсь, що моїй фірмі потрібні такі співробітники!
Він різко розвернувся і вискочив у коридор, ледь не збивши Олега з ніг.
– Що?! Тридцять п’ять?! Він що, геть збожеволів?!
– Справді?! Це одне, що ти запам’ятала? – Олег зайшов і сів за свій стіл, – Ти що, каву мою випила? Соню, це якось ненормально…
– Я що, виглядаю такою старою?
– Та облиш, кажуть його дочці сьогодні стало зовсім зле. Забрали зранку до лікарні, кажуть готуватись до найгіршого…
– То чому ж він тут?
Донька шефа Аліса, гарна дев’ятнадцятирічна дівчина, захворіла декілька років тому на лейкоз. Люблячий батько витратив усі кошти та сили на боротьбу з недугом, але марно. Дівчині ставало все гірше і гірше. Соня чула, як колеги шепотіли по кутках, що залишилось недовго…
– Не знаю… Навіть подумати страшно, що б я робив… Дивитись, як помирає твоя дитина і бути не в силі нічого зробити… Мабуть, тому він і тут..
   Соня також сіла за стіл, але замість роботи знову дивилась на парк і думала. Чому є хвороби, смерть? Чому батьки іноді хоронять дітей? Невже це справедливо? І ніхто не знає, що нас чекає там, на тому боці. Віра вчить, що рай чи пекло. Наука – що нічого. Частина з нас хоче вірити, що життя – це тільки перший етап, а смерть – просто перехід на наступний. Може, забажати, щоб про все дізнатися? А, знання – це вже було...
– Ти що, не будеш працювати?
– Та буду, хоча в мене немає натхнення та настрою.
– А що, справді приходив цей юнак?
– Приходив…
– І що?
– Що, що?
– Що ти вирішила?
– Не знаю, це виявилось так складно… хоч це і дурня… А щоб ти забажав, яка твоя мрія?
– Дженіфер Лопес! – випалив Олег, не роздумуючи.
– Що?! Ти що, дурненький, і, між іншим, одружений чоловік! Та і вона вже не персик… Витрачати мрію на таке безглуздя! Ти ж не знаєш, можливо вона дуже противна, чи неприємна…
– Так мрія і має бути безглузда! – він мрійливо подивився на верхівки дерев і в небо – ти що, не хочеш свого Тома Харді?
Соня задумалась…
– Ось-ось, і я тобі кажу…
Тепер вони вдвох дивились у вікно, але кожен мріяв про свою історію.
– А якщо не робити вигини на даху, а створити їх ілюзію? – Соня заговорила першою, – пам’ятаєш оту черепицю три-Д, що нам на виставці показували? Просто зробити звичайні прямокутні підйоми, а на них ілюзію вигинів? Це має вийти класно! А якщо набридне – легко переробити.
– Це може спрацювати! Іноді у тебе геніальні ідеї!
  Наступні декілька годин вони витратили на креслення та комп’ютерний макет. Вийшло справді гарно, і надвечір, коли темнота за вікном майже розчинила всі обриси, проект був готовий. Олег щось читав в інтернеті, очікуючи кінця робочого дня, а Соня знову задумалась. Думки були спокійні та не метушливі. Вона втомилась за день вигадувати мрію. Це навіть здавалось смішним. Невже дівчина нічого не хотіла, чогось не бажала, про щось не мріяла? Душу захопила пустота. Вона завжди така раціональна, розсудлива, вдумлива. А мріяти – це якось по тупому, навіщо робити те, що не принесе ніяких плодів? Колись це було, мрії? У дитинстві Соні снились кошмари, і мама сказала: «Вигадуй історії, цікаві, веселі, чи сумні, де все закінчується добре, в яких ти красуня, чи принцеса, і вони тобі насняться». І дійсно, кошмари зникли, а звичка лишилась на все життя. Але з часом стерлась за непотрібністю, разом з вірою у диво, у справжнє кохання, у перемогу добра. Як це сталось? Цей дурнуватий юнак щось розбудив, щось, що дрімало глибоко-глибоко, Соня і сама не розуміла, що. «Цікаво, а скільки років шефу? Тридцять п’ять! Та я виглядаю трохи за двадцять… Таке сказав! Йому десь, мабуть, сорок, сорок п’ять. Якщо дочці дев’ятнадцять. Ну, як мінімум сорок…»
– Слухай, Олеже, а скільки шефу років?
– Жінки – неперевершені створіння, – він відхилився на спинку стільця і зареготав – не можеш пробачити?
– І що смішного? Просто цікаво…
– Гадаю, десь сорок
– Варто зазначити, він непогано виглядає. Ти знаєш, я прийшла у фірму тільки заради нього.
– Та ну?!
– Так, він прийшов до нас на стару роботу у державному відомстві, і проводив співбесіди. Шукав співробітників. Він здався мені таким красенем. І я подумала, як це буде чудово бачитись кожен день…
– І що далі? – Олег і справді зацікавився.
– А нічого. Ти бачив, який у нас дизайнерський відділ? Наче їх з конкурсу краси відбирали… І я… Тут без коментарів. Він не звертав на мене уваги, і якось швидко у мене пройшло. Тепер я його тільки боюсь. Він так близько підходить і так тихо кричить, хочеться крізь землю провалитись.
– Ти… – пролунав телефонний дзвінок, напарник зняв слухавку, мугикнув і підморгнув Соні, – в тебе є сьогодні ще один шанс побачити твоє минуле кохання. Іди, викликає…
– От, дідько, таки звільнить!
– Та не думаю. Скажи, що проект закінчили, і це цілком твоя ідея! А ще знаєш що – він гукнув її вже у дверях, – шеф до тебе однієї так близько підходить, тільки зараз зрозумів.
– Ха-ха-ха, дуже смішно! Гарна спроба!
  Соня вийшла в коридор. В кабінетах офісу вже було майже пусто. Народ приходив вчасно, а от розходились, хто коли хотів. Іван Едуардович насправді гарний керівник, але дисципліна кульгала на обидві ноги. Соня ще, якщо чесно, напевно, жодного разу не прийшла вчасно, а Олег жодного разу вчасно не пішов. Такий собі симбіоз – він полюбляв працювати зранку, вона пізно ввечері доробляла, а вдень обговорювались всі питання. Основне ж – закінчити проект. Дівчина йшла і думала, а раптом її звільнять? Якось зовсім не страшно. Може, тому, що в запасі є здійснення мрії? В приймальні – пусто і темно, секретарка, напевно, пішла додому. Двері до кабінету керівника дещо відчинені. Соня підійшла і в нерішучості зупинилась. Шеф сидів за столом в напівоберті і дивився у вікно, але там – одна чорнота. Він виглядав якимось згорблений і втомлений, міцні руки із закоченими рукавами сорочки безсило лежали на колінах. У Соні защеміло серце, вона глибоко вдихнула і тихенько постукала. Іван Едуардович розвернувся і побачив її у щілині. Він розправив спину, і в очах відразу з’явились добре знайомі колючки:
– Ви дивіться, хто завітав! Заходьте, заходьте!
– Викликали? – Соня зайшла  і застигла на порозі.
– Ви одна, без ельфів? Проходьте, сідайте.
– Ми завершили проект, – вона вирішила йти одразу з козирів, – там, де хвилястий дах…
– О, і це Ваша ідея, так? Гноми розказали?
– Так, тобто ні… чому гноми?
– Ну, це ж у них такі округлі дахи на хатках?
– Що? Так…, тобто ні… Слухайте, мені жаль, що я розказала цю чудернацьку історію. Але я не брехала, це справді сталось. Він зранку прийшов і сказав, що здійснить мрію. Я якось одразу почала її вигадувати і запізнилась. Виявилось, що у мене не було мрії…
– А скажіть, він до Вас, щоранку приходить? Ви ще жодного разу не приїхали вчасно – він встав, обійшов стіл і обперся на нього напроти Соні.
– Ні, сьогодні перший раз, – що за жахлива звичка знаходитись так близько, за кордоном, вже б загримів за домагання! – Так я запізнююсь, але ж я роблю роботу! Зранку все-одно всі п’ють каву… А ви взагалі не маєте права на мене кричати!
– Я маю право робити з вами, що захочу! – в ту ж секунду він зрозумів, що сказав і виправився, – все, що стосується роботи! Ну, ви зрозуміли…
– Ну це вже занадто! – вона встала, але вийшла затиснутою між стільцем і чоловіком – то ви кажете, що мені тридцять п’ять, то, що ви можете робити, що хочете… Звільняєте, то звільняйте…
– Що..?! А скільки ж вам!? Навіть трохи більше, у мене є ваша особова справа!
– Що? Ну це… – Соня не знала, що сказати і поки роздумувала, стискуючи кулаки, відчула, що по щоці поповзла сльоза.
– Не плачте, я не хотів вас образити, – Іван Едуардович розгублено стояв напроти, – я думав, ви знаєте, скільки вам років…
   Соня декілька раз кліпнула, а потім ні з того ні з сього почала сміятись. Шеф дивився на неї, як на ідіотку, а вона просто не могла зупинитись, аж поки не побачила у нього в очах такий сильний смуток, що їй стало соромно.
– Вибачте, Іване Едуардовичу, це якось вийшло так смішно, – вона знову сіла на стілець, – мабуть нерви. Ви не думайте, я не хвора, просто іноді буває… то що ви хотіли сказати? – але він продовжував дивитись і мовчати.
Їй здалось, що пройшла майже вічність, як керівник заговорив, Соня не підіймала очей від підлоги, гарячий сором заливав обличчя.
– Я не збирався вас звільняти, у мене було прохання, але тепер я вже не знаю… Вам так весело, а воно невеселе…
– Ой, ну вибачте, – вона, нарешті, підняла очі. Він дивився на неї з розчаруванням і сумом, цього погляду дівчина боялась більше всього, – я не знаю, чому я засміялась. Не знаю, чому образилась на вік, адже я знаю, скільки мені років… Я наполягаю, що ви хотіли? Я хочу виконати ваше прохання, мені так соромно…
– Не погоджуйтесь так легко, ви не знаєте, що я хочу, – він відійшов і став спиною, обличчям до вікна, –  а я хочу, щоб ви проїхались зі мною в одне місце.
– Добре.
– Добре? – він різко розвернувся, – ви майже не думали… Чому, вам не страшно? – він підійшов, сперся руками на ручки стільця, так що його обличчя було зовсім близько від обличчя Соні і зазирнув їй у вічі – незнайомий чоловік пропонує вам кудись з ним проїхатись майже вночі, а вам не страшно?
– Ну, ви мені не незнайомий, – Соня не могла відвести погляду від його очей, – і як жінка, я вас не цікавлю. Всі знають, що у вас роман з Оленькою із дизайнерського відділу.
– Тоді поїхали! – він якось швидко втратив цікавість до розмови, і Соні стало страшно.
Вони їхали досить довго і мовчки. Іван Едуардович сам кермував, здається, і водія у нього не було. Соня дивилась у вікно і бачила лише плями світла в темноті. Автомобіль опинився у передмісті. Страх пройшов, не схоже, що чоловік хоче заподіяти їй шкоду. «А, може, він вивезе мене за місто? Вивезе і скаже, вертайся, як хочеш, але щоб на роботу прийшла о восьмій. А то звільню!» Вона посміхнулась і одразу зиркнула на нього, але Іван зосередився на дорозі. На узбіччі попереду засвітився знак – «Гематологічний центр «Відродження».
– Це ж треба так назвати лікарню – відродження! Жах який! Почекайте, ми що, їдемо до вашої доньки?!
– Так, ми їдемо до моєї доньки… – Соня втиснулась в сидіння і не наважилась спитати навіщо.
В лікарні було тихо. Специфічний запах дезінфектора лоскотав у ніздрях. Вони піднялись на третій поверх. Тут палати мали скляні стіни, а тому було видно пацієнтів. Майже ніхто не спав, а якщо і так, це важко назвати сном. Напевно, це бокс для важкохворих і помираючих. Одні знаходились на апаратах зовнішнього дихання, інші відчужено лежали  і важко дихали. Медичні працівники тихо рухались між ліжками, записували дані, перевіряли крапельниці… Одна з них впізнала Івана Едуардовича.
– Ми не чекали вас так пізно, Аліса тільки заснула. Сьогодні у неї важкий день. Заходити не можна, рівень кров’яних клітин критично низький, будь-який мікроб може стати останньою краплею.
– Я знаю, не переживайте, я просто хотів її де з ким познайомити. Не потрібно її будити, подивимось через скло – він взяв Соню за руку і підвів до скла, медсестра з цікавістю розглядала дівчину.
– Це моя дочка, он там, друге ліжко від стіни. Там, де іграшка собаки.
  Здавалось, в ліжку нікого немає. Вона виглядала такою маленькою. Блідо-жовте обличчя зливалось з постіллю, з її тіла стирчала купа трубок, але дихала вона тихо, грудна клітка майже не рухалась. Великий рудий собака на тумбочці охороняв свою господарку, і це злякало Соню найбільше. Неживий собака біля майже неживої господарки.
– Вона завжди хотіла живого пса, але лікарі не дозволяли, – Іван наче прочитав її думки, – я знаю, ви мене не зрозумієте, у вас немає дітей, але ви – жінка, ви ж не бездушна… Донька народилась незапланованою, нам з її матір’ю було по шістнадцять, ми були ще школярами… Вона потім захотіла відмовитись від Аліси, а я її забрав і виховав. Батьки, звісно, допомогли. Ми ніколи більше не бачили Міранди. Чув, вона стала успішним адвокатом… Я віддав своє життя дочці і жодного разу не пожалкував. Я не одружився, тому що не зміг знайти їй матір, а потім вона захворіла, і я не міг насолоджуватись щастям, коли їй погано.
Він все ще стискав руку Соні, але не дивився на неї, здавалось, він за неї не пам’ятав. Соня відчувала, що його душа вигоріла і опустіла, і їй ще гостріше стало соромно за свій сміх.
– А зараз вона помирає, я відчуваю це. Я прошу вас використати мрію на неї, якщо це правда і якщо вона проживе сім днів… Скажіть, що мрієте, щоб вона одужала. Я знаю, це не чесно, і я не маю права просити, але я прошу, я просто вас благаю, не як керівник, а як людина і батько – він подивися їй у вічі, – у вас же ж немає мрії…
І Соня чомусь сказала:
– Добре, я зроблю це.
  Додому Соня приїхала пізно. Іван Едуардович дозволив їй запізнитись, але вона вирішила прийти вчасно і завела будильник. За день стільки всього сталось! Керівник не повинен був її просити про таке, але вона його розуміла і думала, що, може, і краще, що більше не потрібно нічого вигадувати. Якби чудний юнак прийшов зараз, вона б точно просила б життя для Аліси, але ще цілих шість днів… Цілих шість… У двері знову задзвонили. «Ого, може я впоралась за день?», але на порозі стояла баба Галя:
– Галино Іванівно?! Щось сталось? Щось із онуком?
– Ой, Сонечко, не лякайся, все гаразд! От пиріжечків напекла, то й думаю, принесу тобі. Ти ж собі таке не готуєш?
– Та навіщо ж ви старались?! Мені незручно… та ви проходьте, проходьте.
– Пізно вже, бери пиріжечки, ти тільки мені пообіцяй, як прийде той у червоному плащі, нехай до баби Галі зайде, добре? Тільки пообіцяй!
– Добре, обіцяю… – а сама зранку казала, що він маніяк.
  Вже лежачи в ліжку, Соня думала: «Це що ж виходить, йому тридцять п’ять, чи що? Жах який… він менший за мене…».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Заінтригували! І не тільки.

© Nina, 23-02-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 10-02-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.92130494117737 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …