Петрович аж підстрибнув. Голос Директора різко, воронячим карканням пролунав у оксамитовій тиші старовинної садиби та вкотре змусив його серце на кілька секунд зупинитися, губи посиніти, а думки повернутися до пліток, що ходили музейними коридорами. Подейкували, що здобув Директор за своє життя чимало та досяг неабиякої влади через надприродну здатність безгучно скрадатися та прослизати крізь будь-яку шпарину до найпотаємніших покоїв і виринати за спинами утаємничених саме в ту мить, коли обмінювалися вони сокровенним, а на сторонні очі та вуха не чекали. Та щойно думку Петровича розвернули до надлюдського таланту Директора, а вмить одерев’яніле неслухняне тіло – обличчям на директорський голос, той вже зник, наче й не був, і підлога не рипнула – а вона ж, сердешна, під найлегшими кроками рипіла нещадно та пронизливо. Та підлога – мало не все, що вціліло від маєтку, якому вже давно виповнилося сто років, а ще стіни; в цих стінах колись недовго мешкав той, чию велику справу та славу старанно загасили десятиліття тому, а тепер не менш старанно відновлювали так, що вже й на грошах його профіль карбують, а його занедбане обійстя перетворилося на доглянуту садибу-музей у середмісті. Власне, від побуту достойника залишилися тільки стіни, що стільки-то років давали йому притулок, і підлога, що стільки ж років нещадно скрикувала та рипіла йому під ногами. Решта експонатів були майже справжні, бо належали буремній добі цього славетного діяча, хоча й не йому особисто; дещо було трохи старішим, а щось новішим, а ще дещо, і чимало, – зовсім нове. «Завдання музейної справи полягає у створенні певного уявлення та відповідного йому враження», – казав на це Директор, і ніхто з ним не сперечався, а Петрович не сперечався першим, тому що його завдання полягало у охороні музейної справи, а яка вона – не його розуму діло. До того ж сперечатися, та й взагалі висловлюватися Петровичу було не до снаги: він затинався, а назву свого робочого місця вимовляв як «му-му-зей», через що дехто з музейників позаочі називав його «Муму».
Але оці директорські підступи, несподівані появи нізвідки у будь-який час доби та голос, що наче гвинт вкручувався у потилицю та лунав у мозку ще довго потому, як директор зник так само незбагненно, як і з’явився, – ці ознаки музейної справи турбували Петровича надзвичайно, адже вони вводили його в напівпритомний стан, викликали задуху та напад аритмії звиклого до дисципліни серця. Директор ніколи б не спіймав Петровича на будь-якому порушенні інструкцій, тому що Петрович ніколи їх і не порушував, тому що мало не молився на кожну літеру на тих пожовклих папірцях під склом у закутку, де він поспіхом чаював, коли у музеї та на території нічого не відбувалося. Хтозна, чи виринав коли Директор за спиною Петровича, коли той на керівника не чекав, але все одно суворо дотримувався літер і духу інструкцій; може, й було таке, і не один раз було, але Директор зникав мовчки, тому що не знаходив для докору підстав, а хвалити, підбадьорювати не вмів, а перекинутися бодай словом із простим охоронцем не бажав. Петрович про таке взагалі ніколи не замислювався, працював чесно, вартував, охороняв, дбав, і край; аж ось тільки тепер, на шостім десятку, почали йому спадати непевні думки про життя, що непомітно промайнуло, а згадки жодної по собі не лишило. І дивний збіг! – коли почав охоронець про таке замислюватися, то й з’явилося в його житті дещо крім роботи, мало не більше за ту роботу, і на те дещо він чекав і сподівався, а коли воно з’являлося, радів щиро та навіть подумки із тим спілкувався. Навіть сором казати, що то було! – ніщо, ну, цілковите ніщо, але такий резон на Петровича не діяв; тобто діяв, аж допоки воно не з’являлося знову, і тоді будь-які резони, сумніви та міркування зникали, а натомість його зашкарублу душу сповнювала нічим не затьмарена радість. За неї він був згоден чекати та терпіти, хоча щоразу, коли Директор своїм «дивишся?!!» вкотре зупиняв йому дихання та серце, Петровичу здавалося, що і від цієї радості можна відмовитися, аби не зносити такого катування. Най би й без радості, та хоч без мук! – і цей резон також спадав йому на думку не один раз, проте минав час, і Петрович починав сумувати, чекати, нудитися, крокувати туди й сюди коридорами, залами та сходами маєтку, виходити до величної парадної брами або скромної чорної хвіртки, палити там цигарку за цигаркою та виглядати те ніщо, аби з’явилося воно знову бодай на хвилинку та кинуло в його порожнє життя яскравий промінчик.
І воно майже ніколи не зраджувало, з’являлося щодня – рудувате собаченя непевної породи, якийсь відвертий метис, схожий одразу на кільканадцять порід собак і ще на стільки ж видів тварин, але саме через те, а ще через свою грайливу вдачу надзвичайно милий. Коли воно вперше забігло на територію музею, Петрович одразу рушив до господаря та його собаки, аби без зайвих слів видалити обох з території, «за-за-за-боронено!» – та поки охоронець дістався до них, його губи самі собою склалися в посмішку. Собачка був такий дрібний, що й найменшого розміру нашийник мав дуже кумедний вигляд на його тоненькій шийці; господар привітався та щось сказав про якісь собачі справи, вже зроблені деінде, а Петрович лише владно та несхвально кивнув і подався назад до свого посту, звідки спостерігав, як собачка на своїх коротесеньких кривеньких ніжках дріботів скрізь, все роздивлявся, все обнюхував і весь час озирався на господаря, чи все добре, а той у відповідь підбадьорливо кивав і широко посміхався. Невеличку охайну територію музею собачка обходив мало не півгодини, а потім зник через другий вихід, але наступного дня повернувся, і відтоді повертався щодня.
Петрович радів цій маленькій розвазі, що порушувала одноманітний плин часу, адже відвідувачі до музею приходили здебільшого на державні свята, а собачку приводили щоранку. Згодом він уже нудився та чекав на ці відвідини; він спостерігав, як собачка вивчає територію та опановує її, знаходить якісь принади, зрозумілі тільки собаці, та щодня ретельно, не гірше за самого Петровича, досліджує, чи все на своєму місці, та миттю помічає, коли якийсь камінчик зник або нова гілка впала на доріжку – песик склав свій власний маршрут обходу садиби вже після першого візиту та надалі вже бігав лише ним. Петрович милувався, як швидко росте та змінюється собаченя – воно вже не здавалося аж таким кумедним у своєму червоному нашийнику, а його ніжки видовжилися та вирівнялися, а тонкий хвіст, що колись безладно мотався, ніби сам по собі, зробився на диво пухнастим, вкрився смужками на кшталт тигрових і тепер майже завжди складався у бездоганний «бублик» над собачою спиною, а коли песик озирався на господаря, той хвіст виконував такий приязний змах, що Петровичу робилося тепло на серці, і волілося йому колись отримати і собі цей змах. Навіть коли підріс, собачка все одно скидався на мініатюру справжнього великого собаки, точну копію його аж до найменших дрібниць. Петрович те все бачив і так радів, наче спостерігав власного собаку або й щось більше; на господаря ж він не звертав жодної уваги, хай йому. Але Директор…
Саме тоді, коли Петрович про Директора та його неймовірну властивість цілком забував і весь поринав у щасливе милування собачкою, над його плечем лунало:
– Дивишся?!! – і він знов переживав щось на кшталт короткочасної смерті. Виплекані за десятиліття інстинкти, або звичка, або друга натура, але казна що воно таке бажало одного: заслуговувати на схвалення керівника. Воно понад усе бажало цього, а смішним щастям Петровича геть не переймалося: забавка, дурниця, ніщо! – і вимагало відмовитися, позбутися, відкараскатися, спекатися та зосередитися на одному: на неухильному дотриманні букви та духу статутів, інструкцій, настанов і решти документів з питань охорони музейних цінностей і субординації. Петрович розривався між своїми двома натурами; його юне, новонароджене, захоплене песиком єство здавалося заслабким, аби протистояти його старій, загартованій сутності, та поступалося їй, доки у хвіртку не зазирав собачка – тоді стара сутність не мала шансів і просто зникала, випаровувалася, наче й не існувала ніколи. Вона мстилася Петровичу під час вихідних: ось, мовляв, дивись, ти, старе дурне одоробло, сидиш тут, сумуєш, а той собака про тебе й не згадує, навіть гадки не має про твоє існування, тому що має собі господа-бога-господаря, а ти – ніхто, як той собака – ніщо. Волієш бути чимось або й кимось, викинь ці дурниці з голови та роби свою справу, а керівництво про решту подбає, воно завжди краще знає, як для тебе краще, згадай, як ти корився керівникам усе своє життя і відтак ти завжди був у них на кращому рахунку, з якого ти наразі вже майже злетів, старий дурню! – І був би той голос Петровича переконав і вмовив, аби не Директор, чия незбагненна здатність вигулькувати нізвідки із своїм вбивчим «дивишся?!!» допікала набагато гірше за страх втратити себе на тому самому рахунку в очах керівництва.
Директор, здавалося Петровичу, не так дбав про порядок і дисципліну, як про власну насолоду, яку він отримував завдяки своїй надприродній здатності. Порядок і дисципліна були побічним ефектом завжди несподіваних і вкрай уїдливих директорських запитань на кшталт «дивишся?!», «сидиш?!», «марнуєш час?!», «ганьбиш заклад?!», адже він ніколи не давав підлеглим жодних настанов; проте нажахані його появою та карканням не гірше за постання Дракули з власного гробівця, вони прожогом виправляли свої помилки та недоліки, справжні, уявні, можливі та гіпотетичні, аби тільки знову не почути за спиною зловісне каркання, а Директор вже шукав чергову жертву та слушну нагоду. Петрович від цього страждав найбільше, адже Директор чатував не на його хибу, а на його втіху, головну та, власне, єдину, вимагав від охоронця не виконання інструкцій, а відмови від єдиної радості. Щоразу те «дивишся?!!» робилося уїдливішим і загрозливішим, а короткочасна смерть, яку переживав у цю мить Петрович, робилася тривалішою та страшнішою, аж такою, що підстаркуватий охоронець, який нічого, крім начальства, не боявся та ні про що ніколи не замислювався, почав боятися смерті, не цієї, маленької, тимчасової, і тієї, великої, назавжди. Адже смерть лунала в кожному «дивишся»; Петрович прекрасно розумів усю красномовність інтонацій, вкладених Директором у коротеньке слово. Йшлося ні про що інше, як про смерть, звісно, не його, Петровича, але зволікання з тією смертю не виключали й такого фіналу… «Дивишся?!!»
Петрович коли проклинав свою вперту другу натуру, а коли намагався з нею домовитися; мовляв, ти ж бачиш, що йдеться нині не про обов’язок, а про дещо надмірне, непередбачене статутами; це примха, а ми не повинні примхи задовольняти; заспокойся, не зупиняй мені серце на той клятий голос, залиш мені мою невинну втіху, дай мені спокій. А натура знущально мовчала, тому що потреби щось казати вже не було; вона прекрасно зрозуміла, що робить з Петровичем і до чого веде кожне нове «дивишся», а також і те, що врешті-решт воно пролунає востаннє та покінчить із цією нестерпною ситуацією, або так, як боявся Петрович, або так, як вимагав Директор, проте раз і назавжди. Та кремінна натура ніколи не помилялася, тому що загартована була цим світом саме так, аби в ньому виживати, тобто не робити дурниць і помилок; тому вона кинула вмовляти Петровича та просто чекала на невідворотнє.
Того дня собачка з’явився саме тоді, коли Петрович на нього і чекав, а Директор саме тоді, коли Петрович про нього вкотре і цілком забув. Цього разу «дивишся?!!» пролунало так, наче Директор вирішив покласти цьому безладу край та вимовив його востаннє – і посинілий Петрович, чиє серце застукало у грудях нескоро та з неохотою, одразу зрозумів, що наступного разу не буде, все вирішено. Петровичу здалося, що аж ось тепер у порожньому музеї відчутно з’явилося те, чого він тепер так боявся; йому навіть зашелестіло у вухах дивними, ніби колись чутими словами: «де двоє або троє зібралися у моє ім’я, там і я посеред вас» – але було в них щось таке вкрай неправильне, що Петрович увесь вкрився холодним потом і затрусився, мов у лихоманці. Ось воно, явилося, власною персоною, і настав час; до цього йшло давно, від самого початку, тому він, попри сумніви, страждання й спротив та завдяки своїй другій, гартованій життям натурі, про це знав і до цього готувався. Якийсь час він не міг зрушити з місця, але напад минув, і Петрович нетвердою ходою попрямував у свій закапелок, видобув з шафки вже заяложений папірець і поніс його до директорського кабінету, тримаючи у витягнутій руці перед собою. Цією закляклою рукою він штовхнув високі сірі двері, вони відчинилися, і Директор підняв на Петровича очі, а той випустив з пальців папірець, а той майнув у повітрі та ліг на стіл прямо перед Директором. Той навіть і не глянув на папірець, він вивчав чорними пронизливими очима Петровича так, ніби в душу йому заглядав, неприємно та зухвало копирсаючись у її нехитрих нутрощах, і це було неприємно та соромно, наче Петрович стояв тут голий; а тоді Директор процідив:
– Нарешті ви… згадали про обов’язок… Воно хоч не буде тут у нас… мучитися? Зразу й… той?
– З-з-зразу за-за-дорого, – пробелькотів Петрович і почув, як перо скрипнуло резолюцію, намацав на столі папірець, згріб його неслухняними пальцями та, обмацуючи меблі та стіни, мов сліпець, вийшов із кабінету, причинив за собою двері та знесилено сперся на стіну. Він постояв так, доки не прийшов до тями, а в очах не розвиднилося під бадьоре насвистування з директорського кабінету, яке раптом перетворилися на вороняче «Сидиш?!!», що пролунало аж із другого поверху, і Петрович збагнув, що Директор щойно вполював чергову жертву. Він опанував себе та рушив із своїм папірцем до бухгалтера, вислухав ремствування про нецільове використання бюджетних коштів, вказівки та настанови, а ще отримав якусь зеленкувату форму. За нею наступного дня у модерновому офісі, де люди в білих халатах вешталися межі скляними полицями та столами, він одержав невеличку скляну судину із зеленою речовиною на денці. Хоча весь той офіс аж бринів сміхом, всі принишкли, коли Петрович показав свою «форму», а гарненька білявка, що принесла ту склянку, спершу вбрала руки в резинові рукавички та сховала своє лялькове личко за респіратором. З тією склянкою Петрович повернувся до музею, де його просто на порозі зустрів сам Директор. Він кивнув, і Петрович кивнув у відповідь, а тоді глянув на годинника, що висів на стіні проти входу до музею; часу було обмаль, і він заметушився у своєму кутку, а зазвичай делікатне цокання годинника нині лунало над ним, наче дзвін, який перекривав усе – і полохливе серцебиття Петровича, і директорське «чаю мені!», і пронизливе рипіння підлоги під чиїмись знайомими кроками, і раптовий зойк сірих дверей, а тоді всі звуки разом увірвалися, а над Петровичем постала величезна та неосяжна тиша.
Рудий песик з’явився біля хвіртки у звичайний час і одразу заходився перевіряти, що змінилося на території музею за ніч. Вимахуючи пухнастим хвостом, він оббіг квітник, позаглядав під усі лави навколо нього, стрибнув на невисоку муровану огорожу, що оточувала квітник і пробігся нею, як у цирку білі пуделі та тигри бігають бар’єром навколо арени, тоді повернувся до будинку та кумедно пострибав сходами, що вели до тераси на другому поверсі та далі до оглядового майданчика на невеличкому пагорбі, до якого тулилася садиба; щоправда, з того майданчика неможливо було щось оглядати через забудову, яка виросла навколо за століття. Але песика такі дрібнички обходили; Петрович спостерігав, як собачка метушився навколо музею, то зникав, то знову виринав звідкись, жвавий, бадьорий, зацікавлений, сповнений життя, і це споглядання, головна та єдина втіха його життя, нині була йому за муку. Зараз… зараз… ось вже зараз…
Раптом тишу, яка досі притлумлювала геть усе, розітнуло навпіл, і ті її половинки десь упали безпорадно та безгучно обабіч Петровича, натомість музей сповнився новими незвичними звуками, що линули з директорського кабінету. Хрипи, клекіт, удари, схлипування, дряпання, скавчання, виття, зойки, ричання, плачі, ридання, гупання, гарчання та стогони ширилися коридорами, сходами та залами музею, наче хтось великий, сповнений сили бився у нестерпних муках, не хотів, а віддавав Богу душу. Петрович вчепився побілілими пальцями в підвіконня, аби не озирнутися на ті звуки; він ще встиг помітити бадьорий спалах рудого хвоста у хвіртці за вікном, а тоді над вухом йому пронизливо каркнуло «дивишся?!!!», запаморочення крутнуло його так, що аж шийні хребці хруснули, а далі були лиш німота і темрява, а невдовзі зникли й вони.
