– Ми з ним із самого дитинства друзі. Разом у дитсадок один ходили, потім у школу. Нас іще в різні класи були записали – мене в «А», його в «Б». Потім його батьки ходили в школу, і його перевели до нас. Ми завжди все разом були. Ще з дитсадка, як один щось зробить, так і другому обов’язково потрібно… Гладиш біля паркану ріс, величезний, ми все на нього лазили, коли вихователі не бачили. Лазили по всіх гілках, окрім останніх двох. На них усі боялися, бо вони дуже високо були і тоненькі-тоненькі. І ось одного разу він мені сказав, а мене тоді кілька днів не було, мабуть хворів, що він вилазив на передостанню гілку, а на останню навіть ногу ставив. Я не питав нікого, чи це так, і відразу побіг до гладиша. Коли вже доліз до останніх двох гілок, побачив, що внизу стоїть він і ще хтось. А щоб вилізти на передостанню, потрібно було стати на повний зріст, однією рукою дотягтися до неї, а другою, лівою – за стовбур, обхопивши його, а ногами допомагати підтягуватися, як по канату вгору, і потім спочатку коліном вилізти на гілку, а вже потім стати на неї ногою. Коли все це вийшло – руки тремтіли так, що я не знав, як буду злазити. А ще ж треба було ногу на найвищу поставити. Дерево, пам’ятаю, хитається, руки тремтять, не пам’ятаю, чи вітер був, але якщо був, то невеликий. Я таки поставив ногу на останню гілку, і вже думав, чи не випрямитися і на ній, як раптом почувся крик: «А-а-а-а-а-а-а!!!» То Валентина Іванівна кричала, вихователька. ЇЇ тоді ще в лікарню забирали. Як злазив – зовсім не пам’ятаю, але точно не падав. А дерево того ж літа спиляли на вихідних, так він на нього і не виліз… аж у п’ятому класі признався, що то він мене надурив. Ні-ні, він не дурив постійно, чи так, щоб любив дурити, ні… Колись на току кукурудзу відрами перебирали і вчителька кудись відійшла, а замість себе писати відра поставила Юльку, з «Б» класу, так до неї багато хто просився, щоб дописала, а він навпаки, казав щоб не принижувалися, що Юлька і сама знає, дописувати їй чи ні. Метикуватий був. Юлька тоді тільки йому кілька відер і дописала. А вчився гірше за мене, але не спочатку. В початкових класах половина класу відмінники були, і він теж. А потім якось… Він завжди приходив до мене гуляти і завжди чекав, поки я щось допишу, чи довирішую з математики. Списувати ніколи не хотів. У нього вже все було і написане, і готове, але… потім оцінки почали ставити гірші… Ми і в школі, і після уроків усе разом були. Ні, не вдвох, нас із кількох вулиць з десяток збиралося, він і жив на сусідній вулиці, не на моїй. Але ми вдвох як гуляли, то завжди разом. І на ставок, і на річку, і в ліс. І вправний він був дуже. Якби не він, то наша школа б не тримала три роки першість по району з туризму. Першість з туристичної техніки «Бузькі козаки» називалася, від назви річки. Там у нас у лісі туристична база є – будівлі, продумано все, для занять і змагань – колоди, вірьовки, канати, рови та містки різні і таке інше. Я теж у команді був, але не так затято, як він. А він – як мавпа, як Тарзан! Капітаном шкільної команди був із дев’ятого класу. Одного разу навіть скандал був – не могли одночасно проводити різні змагання, бо він у всіх видах записаний! Спочатку судді вимагали заміну йому, а потім, на прохання самих суперників, продовжили змагання ще на один цілий день. І він в усіх виграв! Це було щось неймовірне! Кухню нам тоді додаткову привезли, із усіх шкіл поприїжджали повні автобуси, а ще ж усіх назад забирати! По дві чи три ходки робили. Ми тоді всі перезнайомилися, усі хлопці й дівчата з усього району… Це десятий клас був. Потім ще одинадцятий… З дівчатами у нього легко було… з тими, що легко… Це я вже зараз розумію, що інших він недолюблював. Та й вони його. Ми з хлопцями тоді якось дивувалися – красивий, сильний, вправний, а дівчата на нього губу копилять. Не всі, але найкрасивіші – так. В одинадцятому класі він ледь не женився на однокласниці, але потім вияснилося, що її батьки погарячкували. Після того дехто в селі стали про нього недобре озиватися, але я ніколи не був згоден із тими людьми. Вони й на інших погано озивалися.
– Може вони тобі у пригоді стануть?
– Хто? Ті люди? Ой… діда Івана немає давно, баба Люська теж… а може й ні, старезна вже… а Валерій Костянтинович – то тільки халепа… Та й навіщо мені… їхні пригоди?
– Продовжуй.
– … Життя він мені врятував був… влітку, перед інститутом. На річці на продаж раків дерли, і було одне місце, глибоке, метра три пірнати треба було, там під скалою у камінні завжди раки збиралися. Якщо тільки мало їх на мілині – ми знали, де вони збираються. Ще сміялися, що якщо хто хоче побачити, де раки зимують – нехай взимку пірне і побачить. У мене там одного разу рука застрягла. Вперед між камені засунув, а назад – ніяк. У лікті застрягла., якби ж хоч кисть. Я думав, що вже все. Треба було до дна притиснутись і повернути руку трохи, але ні сил вже не було, ні повітря, і каміння таке слизьке, що й вхопитися немає як. Я вже ладний був відірвати ту руку, але куди там! І тут він пірнув і побачив мене, а я його, бо саме дивився вгору, де повітря, і відчайдушно смикався. Він відразу повернув назад, із води. Я тоді подумав, що все, здаюся. А він зразу стрибнув ще раз, допірнув до мене і натиснув на плечі… а потім ми вдвох якось ледь вибралися… свідомість вже була якась … бо я за нього хапатися почав і топити, щоб дужче відштовхнутися вгору, – дихати хотілося дуже… а він молодець – мене ногами в живіт відштовхнув, бо так би обоє втонули… Довго ми той випадок згадували… після цього і я, і він плавати з кимось поряд стали боятися… Після одинадцятого класу мене батьки вмовили в інститут, а він пішов у сусідній район, у технікум, на електрика. Поки я вчився і відпрацьовував практику, він відслужив і пішов працювати у РЕМ – район електричних мереж, монтером. По стовпах дроти тягали. В технікумі ще заочно довчався. Ми тоді три чи чотири роки не бачилися зовсім і не розмовляли, я у матері своєї питав, а вона розказувала, що в селі робиться. А потім я став частіше додому приїжджати, так що був час і в райцентр до нього зганяти. Він винаймав квартиру у двоповерхівці, однокімнатну, на крайній вулиці міста. Занедбане там все, і поверхівки, і двори… сміття, собаки… Я запитував у нього, як це він ще досі не жонатий, а він відповідав, що не зможе разом із дружиною так жити, щоб знімати квартиру, та ще й таку. А заробити на свою не було як. Все випитував у мене, як там місто, все хотів кудись у якесь місто велике, або за кордон… Напивалися кілька разів, то вдома, то в барах, танцювали…
– Як він із дівчатами?
– … Охочий… чемний…
– А коли вип’є?
– … Спокійний… не бушував…
– Бійки?
– Ні, не було ні разу. І не чув, щоб він про якусь бійку розказував. Він же в аеромобільних служив, десантником, мабуть по його виду бачили…
– А чому він у армії по контракту не залишився, або в поліцію не пішов, не казав?
– Казав… Казав, що пропонували і в поліцію, але він не міг, щоб постійно бути підлеглим, казав, що постійні накази – це не для нього.
– Зрозуміло… продовжуй.
– … Після того я його більше не бачив, а через пів року чи рік… так, більше, як через пів року, війна почалася. Його відразу забрали, він подзвонив мені і сказав, як у фільмах про Другу світову показували: «Я іду на фронт!» Ні поговорити тоді не встигли, ні побачитись… А потім у мене так склалося, що добровольцем пішов…
– З тих пір ви не пересікалися?
– Ні. Ні по телефону, ніяк. Я навіть не знав нічого, де він і що. Знав тільки… це його матір перед самим моїм від’їздом приходила до нас і ми говорили, що десь він у штурмовиках, як вона каже, воює, і ще вона просила, щоб хоч я свою голову беріг, раз у нього розуму немає… І ще казала, що він як один раз на місяць подзвонить, то це велике свято…
– Далі, далі давай.
– Сьогодні вранці командир…
– Я знаю про командира, давай про хату.
– Коли просунулися вперед кілометрів два, як і було наказано, і перейшли лісок, то побачили, що місцевість трохи спускається вниз, а потім, за видолинком, видно висотку. Невелику, трохи вищу від нас, і на ній закінчується остання вулиця села, що лежало далі. Командир наказав, що не дивлячись на те, що в селі не повинно бути нікого, відразу не заходити, години зо дві спостерігати. Потім перейти першій половині на цю одну вулицю, а ще через годину – другій половині, і вже потім зайняти все село. Ця крайня вулиця вигляділа зовсім пустою. Коли замаскувалися і стали спостерігати, я самовільно прийняв…
– Ну-ну…
– … самовільно прийняв рішення передати командування чотою заступнику, а сам поповз у напрямку першої хати. Дуже не хотілося зайві дві години лежати на мокрій землі. Двом бійцям наказав постійно спостерігати за мною в біноклі. Коли дібрався майже до самої хати, почув якийсь звук. Ніби удар об щось м’яке. Спочатку я подумав, що то почулося, але зробив знак спостерігачам – підняв вказівний угору – щоб були насторожі. А потім я почув постріл, крик, і потім ще один, і ще один. Всього три постріли. То були постріли зі зброї з глушником, на тім краю видолинка ми би їх не почули. Я заліг, і зробив своїм знак, що небезпека, щоб усю вулицю, і особливо цю крайню хату, взяли на приціл, і щоб троє перших повзком, негайно перебиралися до мене. Не встигли вони просунутися метрів тридцять, як я почув дитячий вереск. Я не став чекати своїх, мене почало сильно тіпати, і я бігом підбіг до вибитого вікна. Більше не було чутно жодних звуків. Вікно було вибите зовсім, я в нього заглянув, і заліз. Це була велика кімната, обставлена, в ній люди жили зовсім недавно, тільки вікна побиті й занавіски пропалені. Двері далі були трохи відкриті, і звідти чулося шарудіння. Добре, що килим на підлозі був, я підібрався до дверей і заглянув у отвір. Побачив спину у камуфляжі, навколішки, а далі вовтузились… дитячі ніжки. Камуфляж не наший, темніший, ніж у нас, і малюнок не такий. Я вставив у отвір автомат, готовий в будь-який момент стрельнути, і побачив…
– Отут уважно, і дуже точно, щоб потім не згадав чогось іще!
– Я побачив… я хотів заглянути, чи немає в кімнаті ще кого в камуфляжі, бо я не зрозумів, хто то – ворог, чи свій… а побачив два тіла… мужик і жінка… у нього в лобі червона дірка, а в неї на шиї, прямо де кадик, і кров ще стікає… обоє поряд на спині лежали… я згадав про постріли з глушником, і тільки тоді на рукаві камуфляжу побачив жовту блакить… Майнула думка, що переодягнений, як блакитна жовч, але…
– Як хто-хто?
– Блакитна жовч… Це в мене у другому відділенні художник є, картинки все малює, це він придумав… хто вишиванку значить надягає, прапор цілує, а сам…
– Цікаво, цікаво… далі!
– І ще я побачив автомат, він лежав поряд із ним – найновішого зразка, такі лише у росіян і в наших ДШБ. Я тільки вдихнув, щоб окликнути, як він мабуть відчув щось, різко повернувся до мене вже з пістолетом в руці і почав натискати, натискати, а пістолет не стріляє!!! Я секунду прошляпив… мабуть від того, що він у той момент, коли стріляв, упізнав мене – очима. Я вже натиснув на курок, як зрозумів, що через його очі і я впізнав його! Ледь-ледь встиг відвести чергу, одна куля йому в руку влучила… Якби не ті очі… Я ще таких очей ніколи в житті не бачив! Якби не вони, я б його застрелив би.
– В яку руку попала куля?
– У праву…
– Скільки всього куль вистрелив?
– В ріжку так і залишилось двадцять сім, і один у затворі – три.
– Він до автомата кидався?
– Ні… коли він впізнав мене, він, здається, забувся про нього… і я теж забув… У нього борода по-мусульманському, тільки знизу на підборідді і до вух, а вусів немає, найновіший шолом пів лиця закриває… Він злякався, застиг, очі широченні, невідривно дивиться на мене… а по його очах я бачу… я точно бачив, про що би ми говорили вголос. Але ми говорили мовчки. Я ніби читав його, а він ніби читав мене.
– І мовчали?
– Так, мовчали.
– Довго так мовчали?
– Не знаю… хвилини три… може більше, поки мої добігли… тоді ніби ціла вічність минула, я встиг згадати все на світі… все, про що ми з ним… говорили, і мріяли… та й він теж згадав…
– Далі.
– Ми не зводили погляду один з одного, але бачили все навколо. Він сидів на підлозі, в руці тримав пістолет з глушником, без набоїв. У нього за спиною лежали два трупи, поряд сидів і рюмсав скоцюрблений хлопчик в одних штанях, років десяти, із носа юшилася кров, нижня губа теж була розбита. Він тремтів і ніяк не міг заспокоїтися. Між ним і хлопцем лежав автомат. Йому достатньо було ледь простягнути руку, і він би його дістав. Але мене так трусило, що він усе розумів.
– Що він розумів?
– Що я стрельну…
– І що далі?
– … Я все думав – що робити? Що робити?! Хтось когось має прощати? А чи простить? І як розходитись – мовчки? А як запитають? І що буде потім, коли ми «простимо» одне одного, як жити далі?.. Нарешті я сказав, що зараз підійдуть мої. Його очі знову розширилися, він здихнув, і запитав: «Ти… чи я сам?» Я відповів, що він сам.
– А він що сказав?
– Ще перед тим…
– Перед тим?! Я ж тебе попереджав – згадуй усе, щоб потім не…
– Коли тільки я сказав, що зараз мої підійдуть, він спочатку почав швидко шепотіти, що та сім’я – вороги наші, не вийшли здатися, ховалися у погребі посеред хати, кивав у сусідню кімнату, де ми потім ляду знайшли, щось там про мисливську рушницю почав… але я все хитав головою, все головою хитав… і тоді він запитав…
– Як запитав?
– Так і запитав: «Ти, чи я сам?»
– І ти відповів – …
– Ти сам.
– Вголос?
– … Ні, я просто мовчав, але…
– А він запитував уголос?!
– Так, він уголос…
– Точно?!
– Так точно.
– Далі!
– Далі він, не зводячи погляду з моїх очей, повільно простягнув руку…
– Яку руку?
– Ліву… Взяв у неї автомат так, щоб на курок великим пальцем, а стволом до себе, автомат так і лежав… потім повільно підняв і наставив собі в лоба…
– Він шульга?
– … Ні…
– Чому в лоба? Чому не у висок, так же зручніше?
– Ні, якщо однією рукою, то зручніше в лоба. Рука витягнута вперед, автомат рівно лежить на руці, впираєш у лоба ствол, великим пальцем натискаєш курок… я потім пробував – виходить.
– Пробував? Гм… що далі?
– Він дивився мені в очі, а палець почав повільно рухатися. Коли хлопці гримнули у вікні – він здригнувся і вистрелив… Коли хлопці забігли, я так і стояв, а хлопчина свідомість втратив… Вони його… опритомнів потім…
– Молодець! Складно в тебе все виходить! Стояв, мовчав, не рухався – чуєш?! Довго домовлялися?
– Якщо не вірите – то… чи везіть на отой… як його… детектор… Я б і застрелив його, якби він після пістолета до автомата кинувся. Мене теж…
– Із запобіжника автомат знімав?
– Хто?
– Він… І ти!
– Не знімав. Ні я, ні він. Ми там усі без запобіжників ходимо. Так як і патрон завжди у стволі… тридцять перший… Хлопців уже допитували? Вони теж без запобіжників були, навіть не питайте.
– Так, допитали… Молодці ви, все чисто виводите, трасологія, думаю, все підтвердить, так що…
– Додому я із ним не поїду! І до його матері теж не піду! Досить для мене і цього…
– Не потрібно їхати… Навіть не можна… Будеш не знати нічого про це… Зрозумів?
– Я і сам так хочу, щоб…
– Ти зрозумів мене?
– Зрозумів…
– Геройську втрату оформляти будемо… снайпера… Герой він, твій друг… і не тільки тобі одному життя рятував… Твоя розповідь вже перевіряється, тільки що диктофон відправив… Відбитки пальців на його прикла́ді витерли?
– Товаришу підполковник!
– Ай, молодці! Нічого й не скажеш!
– Служимо народу України…
