Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2617
Творів: 47795
Рецензій: 92647

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Ковалева гора

© Зоряна Зінь, 29-01-2020
Коли сніг вкривав гори й долини їх невеличкого селища, то під будинком Марка стояв неймовірний галас із самісінького ранку й до пізнього вечора, поки батьки не приходили за своїми дітьми й не гнали їх лозиною додому. Навдивовиж дітей не меншало. Ніякі застуди й віруси їм не перешкоджали бавитися ,кидати сніжки один в одного й ховатися за сніговими фортечними мурами, спускатися з гірки на санчатах чи лижах, грати у хокей на невеличкому ставку, що влітку ніжив їх своїм літеплом.
Простір , вода, ковзанка взимку і величезний вигін, що розкинувся поряд притягували дітей сюди. Не одне покоління виросло тут, прогуляло канікули, часом уроки. Діти любили Ковалеву гору , а старий Коваль ніколи не ганяв невсипух, він радів дитячому щебету, дитячому сміху. Часто дітиська прибігали до нього на обійстя, щоб попити води. Господар радо стрічав потребуючих і пригощав яблуками, грушами, ягодами, словом, тим, що поспіло у садку. Вів із ними бесіди, розпитував про новини у селі. Часом Марта, дружина Коваля, пекла пиріжки чи коржики й пригощала дітей своїми смаколиками. Самотні люди завжди радо приймали гостей, а дітвора була найчастішими відвідувачами їх обійстя.
Колись у тому домі також лунав дитячий плач й молода матуся метушилася біля невеличкого згорточка. Радів батько – син у нього, господар Ковалевих статків, опора, продовжувач роду . Є для кого жити, примножувати статки... А Марті мріялося про інше, про щасливу долю їх маленького, схожого на ангелика синочка.
- Марку, глянь, як йому пасує білий одяг! – вигукувала щаслива матуся. – Бачиш, бачиш? – грайливо повертала голову до чоловіка. – Буде напевне лікарем!
- Тю-юю! – подивовано проказував батько. – Куди ж оти то так розмріялася. Нехай росте, радіє життю, навчиться їздити на велосипеді, машині, покажу йому світ. Помандруємо із ним....
- То ти мудріший за мене? – відказувала з усмішкою чоловіку. – А ми навчимося агукати, потім мамати, татка кликати, за котиком бігати, дайчиків просити, чомучкати, у рученьки плескати...
Марко підходив до дружини й цілував її у потилицю, міцно притискаючи тендітну постать до своїх широких грудей й вони щасливі стояли мовчки над колискою свого найдорожчого скарбу й усміхалися.
Це були найщасливіші миті їх життя.
Тепер Марко знає, що щастя дається людині дозовано, по крапелиночці. Щастям потрібно тішитися й берегти.
Коли захворів їх Андрійко, то світ став темним . Раптово усе змінилося. Не стало чути ні співу пташок, ні сходу чи заходу сонця вони не завважували. День чи ніч, їм байдуже. Їм би дитину врятувати. Так пізно. Лікарі сказали, що пізно. Й безвихідь одна кругом. Лиш болю того б не бачити, стогону й скіму дитячого не чути, бо ні серце материнське, ні батькове того знести не може... А треба, треба... бо хто як не ти маєш своїй кровиночці допомогти? Їх життя розділилося на” до” і „зараз”, а „потім” його просто не буде ... Ні, воно буде, але яким? Рятували дитину від болю, знаючи, що від хвороби уже не порятують. А той біль мордував їх дитину, спалював усі надії й сподівання.
Надходила зима. В Андрійка раптове покращення настало. Чи то погода змінилася й менше стало боліти, чи... чи може ліки допомогли ... Сподівання батьків, котрі надію не втрачають стали здійснюватися?
- Мамо, а свята швидко настануть? – запитав одного разу син.
- А що?- відізвалася Марта.
- Хочеться свят. Ялинку, світелка, колядки й щедрівки. Щось мені святами запахло, - промовив Андрійко.
- Швидко, швидко свята настануть. Уже пора готуватися до них. Ось тато за ялинкою зібрався, а я на пиріжки опару поставила. З маком зроблю і з рожею тертою, щоб пахло святом.
- І узвару, мамо, наваріть, а ще хочу мандаринок...
- Усе, усе у нас буде, сонечко, - проказала Марта й подалася на кухню.
Марта стала цього вечора готуватися до Різдва. Ялинка запахнила оселю з самого ранку. Вони втрьох її прикрашали, Андрійко керував усім процесом цього святкового дійства. Витягував поволі іграшки ялинкові й подавав їм обом. Вказував куди мають що повісити. Згодом втомився й заснув у фотелику. Тихо й без лишньої метушні прибрали ялинку й оселю. Лиш споночіло засвітили гірлянди. Марта поралася біля печі, Марко оберігав сон свого хлопчика. За вікном було чути галас дітей. Тепер той галас різав вуха, про те що зробиш з отими непосидами. Марко лиш нервував, бо розумів, що їх дитина також могла б бути посеред отих дітей. Чоловік піднявся із свого місця й уже хотів вийти на вулицю, щоб прогнати отой галасливий гурт із перед вікон свого будинку.
- Тату! – голосно проказав Андрійко. – Тату, я хочу підійти до вікна. Там зараз гарно. Зима й сніг. Дітей на вулиці теж багато. Допоможеш?
- Звісно, синку, хто ж як не я. Я тобі допоможу, а колись ти мені при помочі будеш .
- Буду, татусю, напевне, що буду...
Вечір опанував долиною , що перед вікном. Зорі миготіли то тут, то там, бо ще не всі вийшли на темне поле, щоб осяяти темінь на небі й на землі. Величезний місяць повз із сходу й ніяк не міг вибратися на гору, що бовваніла поза селом. Великий повновидий , схожий на ліхтар величезного розміру, осяйно глянув на землю й малих розбишак, що посеред ночі вчинили галас і будили навколо все. Сніг блищав й вигравав золотистими іскорками.
Посеред величезної долини лунав веселий безтурботний сміх. Діти з усієї околиці посходилися, щоб провести гарно зимовий день. Сміх, голосні вигуки вилися понад долину й розліталися з вітерцем по найближчих газдівствах. Полошилися кури у хлівах, коти прищурювали вушка до голови, бо той веселий безтурботний вереск досягав часом найвищої ноти і різав слух бідолашних тварин.
Лиш одна особа мовчки спостерігала усе це дійство із смутком в очах й великою скорботою, що позначалася у міцно стиснених дитячих вустах. Великі очі подивовано спостерігали за маленькими бешкетниками й ще більше вуста стискалися у тоненьку ниточку. Хлопчик був схожим на ангелика. Блідий , тендітний. Довго хворів. Не бігав, лиш спостерігав із вікна за тим, що відбувалося на вулиці. Хтось із дітей вимальовував ангелика на неторканому снігу. Смішно розставляв ноги й змикав їх і вимахував руками немов крильми. Коли піднявся із землі, то глибокий слід відбився на снігу. Інші хлопчики й дівчатка й собі стали вишукувати м”якеньку білосніжну ковдрину, щоб намалювати свого власного ангелика.
- Я хочу стати ангелом... – прошепотіли ледь сині губенята. – Це так весело. Я буду ангеликом і прилітатиму до матусі ,коли захочу, а ще оберігатиму хлопчика чи дівчинку від усяких нещасть....
Старий Марко виглянув через вікно. Глянув угору.Небо сіріло й надходив вечір. Ні зорі, ні місяць не вийшли сьогодні на небо. Чоловік голосно зітхнув.
- Нема ангелят, нема. Щось забули вони мене зовсім. І гора моя нерухана, непомальована ні санами, ні лижами. Ти ,Марто, не розчиняй на пиріжки, бо знову псам будеш згодовувати, - у хаті тиша. Лиш дзвінкою луною відбився голос господаря десь у сінях, вдарився у промерзлі шиби й впав долілиць.
Оглянувся по кімнаті убогій і сірій. Погляд ввіткнувся у темні очі. Вони непорушно дивилися на нього, жодного разу не кліпнувши. Уста не усміхнулися й на цей раз. Хіба вперше? Він звик до отих холодних очей, до обличчя без усміху , без теплого слова, без жодного кліпу.
- Мартусю...- протяжно мовив і голос старечий затремтів. – Забув, серденько, забув, прости. Важко мені самотувати .Світ немилий без тебе й Андрійка. Скільки ж то літ у чеканні... Лиш одне мене тішить, що мій ангелик біля мене... Чую його. Нині добре його чую. Він кличе мене й гріє душу змерзлу мою...
Шкарубкі пальці шукали шось на шиї. Нервово смикнули комірець сорочки й гудзик піддався тремтливим чоловічим рукам. Обережно старий Марко витягнув медальйон, що висів на такій же старій, як і він сам, мотузочці, розкрив його й довго вдивлявся у дрібненькі фото найдорожчих людей. Його обличчя проясніло від усмішки, на очі набігли сльози й одна за одною стали скочуватися по голеному обличчю. Губилися у борозенках, що намалювали їх роки та смуток.
- Не бачу, Мартусю, я не бачу вас, мої рідненькі, - підвів голову до фото на стіні й тернув долонею по очах. Його Марта усміхалася так, як уміла лише вона, а поряд син із таким щирим усміхом ,як у матері. – Я так втомився без вас...
За якийсь час заколисалися тіні у вікні, що виходило на пагорб та вигін. Стрепенулися, схарапудилися фіранки, заметушилася по кімнаті чиясь постать. Рипнули голосно ворота й сусідка, що часом навідувалася до старого, поспішила до найближчої оселі. Згодом вервечкою майнуло кілька постатей на обійстя Марка.
Посеред зимового вечора вдарив дзвін церковний. Сполошив птаство, що примостилося під кроквами старої дзвіниці. Він сповістив, що ще одна душа покинула світ грішний, сповнений болю, печалі.
Ковалева гора осиротіла...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 29-01-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0070648193359 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …