Немилосердно пахло ладаном. Важкий дух лягав на плечі й давив додолу, змушуючи хилити голову не від пошани, а з єдиною метою – не зомліти. Вогонь свічок тріпотів немов на протязі, загрожуючи згаснути та лишити позолочені свічники, вази, рами, обличчя святих за мутним склом без додаткової жовто-червоної гами, яка хоч якось наближувала їх до звичайної людини. Тепло. Не приємно тепло, а гаряче під плащем, але холодно у руки, щиколотки, і хочеться піти геть. Та свічка має догоріти в присутності грішника, спалити бруд, потаємні думки, ганебні вчинки, розірвати порочне коло. Одна свічка – і все закінчиться. Потім можна просити про здоров'я, щастя, мир у всьому світі. Ноги затекли, шия боліла, спина заклинила в попереку і дивом проміжок вище, до грудей не відчувався взагалі. Так, спокута – важка справа.
В пусту невеличку капличку забігла худенька бабця, гостроноса у великих чорних черевиках, коричнево-зеленій хустці, як нещодавно впале в калюжу листя, та чорній спідниці, що складками збиралась на зашнурованих язичках, ховаючи тонкі ноги. Вона несхвально зиркнула на панянку з непокритою головою, але промовчала, підійшла до ближчого свічника і заходилась знімати огарки у відро поряд. Ольга напружилась. Стареча рука рухалась завченим колом і настала черга маленьких недопалків, що тільки-но розвеселились, пускаючи догори чорні стовпчики сажі. Забувши на хвилину про старанну жіночку, дівчина прослідкувала поглядом за ними, туди де сцени Страшного Суду ховались у присмерку високого купола. З такого ракурсу дихалося вільніше. Ольга завмерла, намагаючись хоч мигцем, хоч трішки відчути святість, присутність Вищих сил, янголів, добра, навіть в думках вона не могла сказати Бога. Раптом все здалось неважливим, а вчинок ідіотським, нестерпне відчуття гніву повернулося знову з трикратною силою.
- Гей, ви! Не чіпайте! – вийшло занадто голосно і вороже, злякана бабка відсахнулась і ледь не впала, перечепившись за довгу полу.
- Тю, чортова дівка! – і одразу перехрестила рота, — в Храмі Божому як себе ведеш! Не соромно, постидалася б, розхристана, без хустки! Нічого святого немає, хамка!
Ольга спочатку зніяковіла від натиску, потім чомусь втратила весь свій гнів і відчула на очах вологу. Вона дивилась і дивилась, перелякано і жалісливо і чомусь запитала:
- А батюшка є?
- Нема його! – зло пискнула стара і повернулась до своєї роботи.
«Майже вигнала», - подумалось Ользі. Вона розвернулась геть, зіткнувшись у дверях з огрядною жінкою у білій блискучій хустині, шкіряному пальті та з товстими свічками у стиснутих долонях. Під пахвою та тримала прозору коробку для збору грошей:
- Подайте на Храм – грубий, наче прокурений голос пасував до маленьких заплилих очей.
Ольга не обернулась, заспішивши до великих дверей. Надворі яскраве, але холодне осіннє сонце невдало випікало калюжі вчорашньої зливи. Відгодовані ворони ліниво кружляли над голим горіхом з пронизливим та нахабним карканням. Худий пес під лавкою опустив кудлату голову на посивілі лапи й байдуже дивився на церкву, ворон, людей.
- Що, нічого не просиш? – собака не поворухнувся.
Дівчина замерзло знизала плечима і пішла в напрямку зупинки, вистукуючи підборами невідому мелодію.
На роботі всі заклопотано бігали, збиваючи один одного з ніг і не дивлячись в очі. Та стадія, коли ніхто нічого не робить, створюючи видимість і коли наперед ясно — завдання виконати неможливо і воно – лише забаганка керівника-самодура. Заражаючись загальною панікою Ольга прослизнула в кабінет, де за своїм столом сиділа просто фундаментальна брила спокою та рівноваги – Ганна Панасівна. Хвилюватись їй заважав високий тиск, та дівчина підозрювала заспокійливі, що сто відсотків мали бути у купі пігулок, баночок, блістерів, пластирів колеги. Жінка з посмішкою, за якою ховалась нотка певної байдужості поцікавилась:
- Ну що, доцю, як сходила? Полегшало? Вимолила пробачення?
- Спробувала, Ганно Панасівно. Що тут коїться? Чого біготня? – вона все терла руки милом під гарячим струменем, намагаючись змити і бруд, і запах ладану, і враження.
- Та звіту останнього немає.
- Я ж вам на стіл поклала! Вчора доробляла розділ про торгівлю, не пам'ятаєте? – Ольга підбігла до столу та червоними неслухняними пальцями почала перебирати теки, шукаючи тонку зелену, частина попадали на підлогу з глухим стуком. – Ось, погляньте! Просила, щоб ви віднесли.
- О, ти диви?! – колега розгублено кліпала занадто нафарбованими очима, туш позбиралась у грудочки й малювала на повіках іще одні тонкі чорні брови, — Оленко, піди віднеси. Добре, що знайшлося.
- Віднеси?! Він мене четвертує зараз, — але слухняно вийшла до коридору.
День біг і біг, мов зачарований. Розмови, переважно пусті й непотрібні. Під вечір Ольга помітила, що заспокоїлась. Невідомо чому, невідомо як. Небо затягли важкі снігові хмари, вони як теки у неї на столі завалили горизонт непроглядною темінню. Дівчина поспішала, переживаючи, що сніг, чи злива, чи дощ порушать її плани. Церква стояла зачинена. Віти горіха хилились під вітром та дерли стіну зі скиглявим надсадним звуком. Собака був на місці, лише згорнувся тугим клубочком, заховавши чорного сухого носа. Ольга стала на коліна, заглядаючи під лавку, чи не примарився він їй у темній плямі тіні. Клубок зашарудів і загарчав, але вийшло злякано та жалісно.
- Тихо-тихо, хороший! Дивись, що в мене є! – вона погладила кістлявий хребет і піднесла у відкритій долоні шмат ковбаси.
Пес відсахнувся, забився в глибину, але витягнув морду з блискучими голодними очима. Спочатку лизнув її пальці, а потім проковтнув гостинця не пережовуючи.
- От і молодець! Сонечко моє, молодець! Ну що, ходімо додому?
Він виліз назовні, струснувся всім своїм маленьким тільцем, підібгав обрубок хвостика і зацьковано принюхався. Ольга раптом зрозуміла, що не можна живу істоту примусити йти з тобою, тебе любити й ділити хвилини суму і радості. Вона розгублено опустила руки, ще постояла, розвернулась і неквапом пішла до зупинки. За хвилину позаду почулись обережні собачі кроки.
