Пащук Андрій, новобранець анархістського руху в уособленні Макая, а скоріш за все просто голодний озлоблений на людей заробітчанин, учувши крики якого про поневолену волю, Макай розтанув і пообіцяв нагодувати, чим і причепив до руху; Пащук Андрій – перше нестямне, нестримне, без будь-яких оглядин на будь-що кохання Люськи, стояв перед нею – й аж ніяк не мрець.
– Як же ж так, Андрійку, тебе ж хоронили в селі на пагорбі неподалік палацу моїх батьків? – питала знічена Анна.
– То не мене, то братика мого меншого скарлатина доконала.
– А ти?
– А я битий був тяжко, але вижив. За тиждень і в дорогу подався.
– В яку дорогу, Андрійку?
– Батько твій приходив наступного дня після мого побиття, дав грошей, аби не розпускав язика та зник з вашої місцини й не баламутив твою голову.
– І ти подався на батькові гроші, ти продав наше кохання, як корову на базарі?
– Ні, грошей менше дали, ніж за корову дають, – бовкнув Андрій.
– А я, Андрійку, я ж за тебе, навіть покійного, світ скорчувала дотла, все з нього змела й викинула геть – а тепер, виходить, дурна була дівка, бо корова дорожча навіть від того прибирання у світі. Так, чи що?
Знизав плечима.
– Люся, заспокойся, – лупав очима Макай, – така була його воля, Андрія нашого, не переч їй, не гноби, прийми, як є, бо це воля людська.
– А моя, моя воля тоді що? – скрикнула.
– Твоя воля є твоя воля, – роз’яснював Макай. – Вона живе сама по собі – через те й зоветься волею.
Грюкнула дверима, вибігла Люська надвір.
«Кляті сльози, – терла долонями лице, – чом течете, за ким? За ще одним твоїм продавцем? І це світ? Це ганьба, а не світ, де люди торгують душами, наче крамом. Та такий корчувати треба й не оглядатися. Та краще вже бути геть без світу, жити в межичассі ні на небі, ні на землі, ніж у такому гною. Треба життя класти за нові світи, де ні грошей, ні продаж, ні нерівності, ні облудних плазувань перед невідь-чим і ким, де ні любові, ні душі, бо це з гною все, з гною прілого та смердючого. Треба нового світу, де людина лише між людьми, а сам світ довкола неї – гармонія однаковості й рівності всього перед усім, без покликів, без поривань тупих сердечних; в однім лише пориванні все – в розвитку людської цивілізації, як основи покликів усіх і життєвих прагнень. Тут не воля Макаєва пустодзвонна потрібна, тут сокири б, сокири – щоб усе обрубувалося дотла, лишався один стрижень людський сухий, з якого так добре, як мур із цегли, кладеться людська світобудова та поверхом своїм здіймається до небес, щоби панувати й там, бо на те ми й люди, аби зрости до Бога та кинути його цілувати наші ноги, а не цілувати йому. Батько на те й дається в роду людському, аби дітям було що схоронити в труні й посісти його місце. Новий світ людський – це постійне прошкування, як по східцях, по склепах все вище й вище з кожним наступним захороненим батьком. Новий світ людський – це постійне пакування в труну світу минулого ради підняття до прийдешнього. Новий світ людський – це значить вічно бути без світу, аби здобути його. В такій борні нічого не вартує більше сокири – рубати ж треба повсякчас, аж доки не впадуть твої руки й новому борцеві додасться снаги зрубати тебе, як уже безнадійне вчорашнє. Рубати, тільки рубати. Все в цьому світі. І свої почуття, й серце, й гріхи непростимі перед тобою, а твої перед кимось. Рубати все до цурки, аби зріс на порубовищі новий ліс. Бо що тоді будуть рубати нащадки?»
Біля дровітні неподалік лежала сокира. Замашна, якраз для борні. Взяла її Люська до рук.
– Що ж, новий світу, – всміхнулася вовком, – перш ніж рубати в твоє ім’я когось, треба обрубати всю коросту з себе.
Та й ступила до Макаєвої квартири.
Андрій якраз жував намоклий у розлитій Люською затірці хліб. Сокира по обух увійшла в його череп, розітнула вщент залишки минулих Люсьчиних болячок.
Макай сполотнів і ззеленів тої ж миті.
– Люся… – промимрив.
– Така моя воля, – мовила. – І мовчи. Що ти маєш проти людської волі?
– Люся, я розумію… – приходив до тями Макай, – що ця людина щось накоїла в твоєму житті. Але ж це вбивство! – верескнув.
– Це – моя воля, – твердила.
– Люсько, я йду в поліцію, – здійнявся на хисткі ніжки Макай. – Анархія – не значить рубати голови. Анархія – це порядок, а не кривавиця на незжованому шматку хліба, – відвернувся від розтрощеного Андрія, забекав.
– Я знаю, – мовила Люська, – що анархія – це не новий світ, це лише бездарні потуги знайти шлях до нього. Але як знайти шлях до чогось, коли немає розуміння, що ти шукаєш? Як, Макаю?
– Годі, Люся, годі, – витирав обслинену пельку Макай. – Ти пробач, але я виключаю тебе з анархістів, я не потерплю вбивці в своїх рядах. Я йду в поліцію, хочеш – тікай, поки я буду в дорозі, не тримаю, але ліпше здайся та покайся перед Богом і людьми.
Стояла в нього на дорозі, не посмів відсторонити зшаленілу, обійшов, рушив до дверей.
– Покайся, – бурмотів.
– У чім? – перепитала грізно.
– Покайся, покайся, – м’яв, наче ганчірку, слова, – бо й на тім, і на цім світі гріх непростимий маєш.
– У мене немає світу, і гріха немає, є тільки воля на рубище, як схід на новий світ.
– Покайся, – чула з порога одне й те ж.
– Ні в чому каятися, – завила, як вовчиця над загубленим вовком, – вирвали з мене все, потягнувши за серце, а тепер я ще й заплатити маю нерозтраченими своїми літами?! Не дам!
Макаю б оглянутись, а він за клямку взявся. Дверей не відкрив – сокира вгризлась у спину, як шашіль у сосну.
– Не дам! Не дам! – махала Люська сокирою, мовби дрова сирі та негожі рубала важко.
Купа м’яса під ногами спинила рубаку. Трусилися руки – та опанувала їх Люська Клай. Умилася, переодягнулася, глянула востаннє на гаряче коханого донині Андрія, та що там побачиш серед плаваючих у червоній юшці мізків, тож відкрила двері, рушила в світ. Ішла по добре знайомій вулиці, між будинків, що кожен день на виду, йшла по тисненому в очах світу, тільки знала, що його вже немає.
Зрубаний, він валявся поряд з Макаєм у замкненій кімнатці. Його знайдуть колись інші, знайдуть і вжахнуться.
Але що до того Люсьці. Вона мчить у вагоні ген далеко-далеко до нового світу. Вона знає – його там іще немає. Його ще треба зродити. Або хоча б запліднитися ним.
Та де знайти сі́м’я? Так порожньо кругом, наче без світу лишився весь світ. Лиш у густому тумані новий світ. Які ж це руки треба мати, аби розвести туман, як куліси в театрі, аби ясним та зчищеним узріти те, до чого прагнеш, коли воно таке мале ще та безформне, як те дитя, нещодавно зачате в утробі.
Дитя народити важко.
А світ?
