- Ну, як я виглядаю?
- Нормально…
- Ні-ні, потрібна чесна відповідь! Це дуже важливо!
Він потупився.
- Що, так погано?
- Ти занадто худа, якась замучена і виснажена, неначе хвора. Голова непропорційно велика по відношенню до тіла. Ще ніби у тебе воші і лишаї…
- Невже?! – вона покрутилась перед дзеркалом на всі боки. – А очі? У мене гарні очі.
- Гарні… великі, яскраві і щирі. Добрі. Але не всі дивляться в очі… Не сумуй, можливо, ти викличеш жалість…
Вона сіла і зітхнула.
- А що мені сказати? Як привітатись? «Доброго дня! Я – ваш Хранитель чистих помислів», прямо так? Чи щось вигадати?
- Ти що?! Він тебе не зрозуміє. Ти ж – кицька!
- Вибач, забула, – вона журливо опустила голову. – Це несправедливо робити нас такими!
- Так, несправедливо…
***
Нога боліла немилосердно. Біль утворювався на стегні вище коліна, далі тугими нитками перетікав на гомілку і концентрувався у стопі, де і кололо, і нило, і пекло, і розпирало. Втомлений вже зранку мозок Андрія не міг цього осягнути і також запалювався голками зсередини, адже ноги не існувало. Її ампутували давно, біля пів року тому, але вона боліла. Лікарі попереджали про фантомні відчуття, та він ніколи б не подумав, що буде саме так. Хлопець глянув на милиці. Міцна хвиля відрази підкотилась до горла. Все змінилось: навчання, гуртки, спорт, друзі, кохання, рідні… Його не цікавило більше нічого. Перший час всі приходили, телефонували… Постійні питання: як ти? не болить? як тримаєшся? Постійні запевняння, що все налагодиться, навчишся жити по-новому. Поради психолога… Він почав замикатися в собі, закривати від юрби страх, невпевненість, злість на несправедливість, назовні виходила лише агресія. Андрій став жорстоким, йому хотілось калічити близьких, не фізично, морально. Хотілося, щоб їм було погано, сумно, щоб відчуття вини переповнювало все їх єство. Хлопець, можливо, і відчував – це неправильно, але вдіяти нічого не міг. Першою здалась Юленька. Спочатку вона тихенько плакала, потім ображалась, тужила, а далі – сварки, і як підсумок – зібрані валізи і від’їзд. Затишна квартирка, де пара тільки-но намагалась створити родину, враз стала порожня і тиха. Наступними відмежувались друзі. Він ретельно відштовхував всіх по черзі. Лишився один Вадим. З ним Андрій пив шалено, до забуття, до блювоти і повного відрубу. Мати продовжувала приходити. Вона обережно відчиняла двері до його пробудження, приносила їжу, одяг, прибирала безлад, сиділа на кухні, чекаючи на сина, а він робив вигляд, що міцно спить. Іноді мати стукала до кімнати і отримувала лише крики, чи хлопець запускав милицями у стіну. Ті падали з гучним стуком на підлогу, чулися обережні кроки, а далі знову тиша.
Настало літо. Андрій думав - полегшає, щось зміниться у ньому, але ні, навпаки, погіршало – він вставав з ліжка по необхідності, не ходив на милицях, не намагався зробити протез… Жахлива спека перетворила червень на пекло. Хлопець не мився, культя пріла, і на місці розчухів утворилась велика рана, що сочилась рожевою сукровицею. Ночі не приносили ні полегшення, ні прохолоди. Чомусь саме в темну пору приходили думки. Вони важкими хмарами нависали над Андрієм і майже матеріально давили на груди. Питання чому?, за що?, як так? вже не цікавили. Залишалося одне: навіщо терпіти? Це так безглуздо і важко. І даремно. Хотілося щось зробити з собою на зло іншим, щоб їм стало ще гірше, за жалість в їхніх очах. Але перед тим потрібно вбити кицьку. Найголовніше – спочатку вбити її, а потім вже можна і себе. Ця «розвага» розпочалась близько тижня. Тварина приходила щоранку, сідала на підвіконні спальні і нявкала, навіть верещала. Страшна, сіра, облізла, худа, як скелет. Андрій кричав на неї, махав руками, кидав чим попало, а кицька тільки дивилась на нього через шибку великими шаленими очима. Періодично вона зникала, але обов’язково поверталась і знову несла свій пост. Довелося без потреби покинути ліжко. Він повибирав з горщика вазона камінці, позбирав декоративні прикраси зі стінки ті, що поважче, і заховався надворі, за рогом будинку. Як завжди, тварина прийшла під вечір, сіла на підвіконня, зазираючи всередину. Андрій обкидав її всім, що мав у кишенях, декілька раз поціливши. Кицька завила ще сильніше, кульгаючи, відбігла на безпечну відстань і знову вп’яла в нього свої очі. «От, трясця, це сіре опудало – просто демон якийсь!»
На восьмий день у Андрія зародився план. Зранку він прийняв душ і перев’язав ногу. В кутку знайшов запилені милиці. Їх також прийшлось мити. Спробував походити, спочатку в хаті, потім по двору, впавши безмежну кількість разів. Подивившись на себе в дзеркало, вирішив поголитись. Відросле кучеряве волосся, що потребувало стрижки, зачесав назад. Одягнувши штани, довго думав, куди подіти непотрібну частину. Штанина звисала вниз сиротливим шлангом. Відрізати? Він вирішив знайти шорти. Провозившись досить довго, хлопець втомився, але план передбачав розпочати з кицькою удавану дружбу. Він налив у посуд молока і вийшов на ганок. Примостившись на сходах, став чекати. Вона прийшла швидко. Одразу підбігла до мисочки і жадібно розпочала пити. «От, молодець! Просто молодець!» - Андрій самовдоволено посміхнувся. Декілька днів він годував тварину, та потихеньку осміліла і, нарешті, почала підходити, тертись об здорову ногу з легким муркотінням, але була ще полохлива і насторожена. За тиждень план був готовий до виконання – кицька вже сідала йому на коліна і засинала спокійним сном.
Зранку знову було спекотно. Андрій став виглядати досить пристойно і опанував, нарешті, милиці. Напередодні хлопець набрав матір і попросив принести сирого фаршу, мовляв, захотів щось приготувати. Та зраділа, як дитина. Він зустрів її надворі. Вона радісно дивилася на нього і не заперечувала, коли хлопець спровадив жінку надто поспішно. Сьогодні Андрій натягнув шорти, майку і вийшов на вулицю з метою дістатись до найближчої аптеки. Дорога була недалека, і він обрав обідній час, коли сонце припікає, немає перехожих, щоб нікого не бачити і ні з ким не зустрічатись. Повітря не рухалось, розпечений асфальт пік через підошву, йти було важко, та він вже не падав. Майка враз стала мокра, піт тік по обличчю, спині, ногах. Аптека зустріла кондиціонерною прохолодою та медичним запахом. Було пусто, лише продавець. Андрій впізнав чорняву дівчину, здається, вчився з нею в одній школі.
- Доброго дня!
- Доброго… – вона підняла очі і запнулась, – Андрію?! Рада тебе бачити! Все гаразд? Я – Олена, пам’ятаєш? Ми разом навчались… Жаль, що з тобою таке трапилось…
- Ні, не пам’ятаю, вибач, – збрехав Андрій, – я поспішаю, мені потрібно снодійне.
- Снодійне?
- Так, у мене є рецепт, ось, – він витяг з кишені зім’ятий папірець. Рецепт залишися ще з лікарні, одразу після аварії, коли він геть перестав спати.
- Це досить сильнодіючі ліки… Ти знаєш?
- Знаю, мені їх прописали.
- І бланк дещо прострочений… – дівчина уважно дивилась на Андрія.
- Так… але, може чула, я не виходив з дому, а зараз така спека, зовсім не сплю…
- Андрію, ти ж не задумав нічого лихого?
- Ти що!? – він щиро здивувався, – якби я хотів себе вбити, вже б це зробив. Існує безліч способів: у мене вдома ножі, мотузка, отрута для щурів. – Він обманював: якби хлопець мав отруту, його б тут не було.
Олена подумала: «А й справді, яка нісенітниця…»
- Добре, тримай! Але пий суворо по інструкції!
- Авжеж, авжеж…
Вдома Андрій висипав на стіл одразу всі десять пігулок з паперового пакетика і старанно перетер у порошок. Потім витяг з холодильника фарш, додав до нього суміш і добре перемішав. Хлопця переповнювало надзвичайне збудження, він не відчував болю, настрій став піднесеним, майже святковим. Він понюхав отримане, лизнув язиком, навіть шматочок прожував і виплюнув, і не відчувши ніякого присмаку, лишився задоволеним результатом. Надвечір кицька прийшла, як звичайно.
- Моя ти хороша, молодець! – він обережно погладив кістляву спинку, – на їж, смакуй.
Андрій поставив перед твариною миску з фаршем і з насолодою потер руки. Кицька підійшла до миски, раптом подивилась на нього довгим, якимось людським поглядом і почала їсти.
«У неї гарні очі…», – подумав Андрій.
Він прокинувся серед ночі, весь мокрий від поту. Серце стукало сильно і часто. Нога не боліла. Звичним поглядом зиркнув на вікно, місяць світив досить яскраво. На підвіконні нікого… Андрій згадав ті очі, як тварина дивилась, неначе знала, чи відчувала, і усе одно з’їла. Що ж він накоїв? Навіщо? Вперше він заплакав, гірко і довго. Сльози лились і лились, і не приносили полегшення. Хлопець потягся за телефоном:
- Мам, мам…
- Синку, щось сталось? – голос був переляканий та стурбований.
- Так.. ні.., я не знаю, мам… Ти можеш зараз приїхати? Мені погано, мам, мені потрібна допомога…
***
Зміна майже закінчилась. Вже прийшла напарниця і переодягалась у підсобці. Відвідувачів не було, і Ольга палила. Вона ховалась за аптекою під накриттям. Якось негарно, якщо фармацевт у медичній формі буде диміти, як паровоз. Дівчина втомилась, сонце вже сідало, але спека так само давила тіло.
- Олено! Ну все, я готова, можеш іти додому. – в дверях показалась Ірина, вона застібала халат.
- Так, ось допалю тільки…
- Така спека, жах просто…
- Так… Знаєш, сьогодні заходив Андрій.
- Який?
- Ну той, що ногу втратив, пам’ятаєш? Ми з ним разом вчились. Не в одному класі, а в паралельних.
- А, чула… не знаю його особисто. Трагедія, звісно…
- Давно його не бачила. Він усамітнився, ні з ким не спілкувався.
- І що? – Іра байдуже слідкувала очима за останніми променями на обрії.
- Приходив за снодійним по рецепту…
- Продала?
- Ні, насипала вітамінів у пакуночок.
- Та ти що?! Навіщо? – колега здивовано підняла одну брову.
Олена знизала плечима, загасила цигарку і рушила до виходу:
- Не знаю… Добре, гарної зміни! Бувай!
